Післямова
З книги: Олекса Воропай. Український народній одяг.
XX століття в історії українського села — століття горя й смерті. Три революції, дні війни, коли всі воювали проти всіх або коли фронт двічі випрасував цю землю — туди й назад. По два боки від цих катаклізмів зовсім різні образи. зовсім різне життя.Старе село уявляється наприкінці далеких доріг, де після дощу бувало й не проїхати. Неспланована річка, дзеркало якої коливалося залежно від сезону. Білі мазанки піл соломою, тип яких не змінювався протягом віків, бо в матеріалі й формах залежав від природи й підсоння. Однаковий побут диктував однакове планування: піч ліворуч, стіл під вікном, образи праворуч. Ці елементи комбінувались у безліч варіантів: талановита господиня й хазяйка-нечупара надавали житлу безкінечно різних відтінків — від обмальованої можливими й неможливими квітами, завішаної рушниками й килимками повної чаші до пустки, де останнє вже занесено до корчми й де могло жити тільки озлоблення й заздрість.
Жінки часто вагітніли й народжували багато дітей. Із них багато вмирало. Жінки тримали хату за три вугли, чоловік — за один.
Стрижень життя — городньо-польові роботи, де землеробські покоління накопичили дивовижні знання про властивості природи — знання, на жаль толком ніколи не записані. Ці роботи мали свою календарну періодичність, коли життя людини вслуховувалося в життя рослин. «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях». Захворівши, споживали помічне зілля, й здоров’я верталося.
Другий стрижень — церква, куди село сходилося щонеділі і з якою були пов’язані найважливіші події людського життя: хрестини, вінчання й похорон. Церква зобов’язували своїм окремим календарем. До євангельських оповідань священик щоразу накреслював паралель у щоденному житті й конкретному думанні своїх парафіян, і це повторювалося щороку. Протягом року прочитувалося ціле Євангеліє, і людина неминуче підносилася від одного циклу до наступного вище й вище вгору. Крім того, церква являла собою такий витвір, таку пам’ятку, де синтезувались мистецтва, де люди вдосконалювали душу на архітектурі, малярстві, співах, ораторському мистецтві, навіть елементах театрального дійства.
Зрештою, ритуалізоване життя само перетворювалося на театр. Весілля скидалося на п’єсу в кількох діях із чіткими ролями. Етнограф Хризант Яшуржинський 1896 року надрукував статтю «Весілля українське як релігійно-побутова драма» («Киевская старина», листопад). І хоч би як пригнічували селян соціально-економічна формація й політичний лад, а найбідніший чоловік хоч раз на віку бував князем, коли над ним і його обраницею тримали вінці.
Дитячі казки закладали в людині моделі світобудови й коди поведінки. Вечорниці, «вулиця» вчили конкуренції й ніжності. Матримоніальні проблеми вирішували батьки, що знали життя краще. Результат виходив парадоксальний: молодята не розлучалися. Спільна праця на полі й спільне свято, де разом співали,— об’єднували роди. Смерть передчували,— годилося відійти, попросивши пробачення й попрощавшись.
Так текло ПРАВИЛЬНЕ життя, де ріс «садок вишневий коло хати». І якщо в тривожні віки, що переламувались війнами, татарськими нападами чи ще чим іншим, таке життя, виявилося, здатне оновлюватись, то. очевидно, питомі його підстави були здорові.
Прийшло життя інакше — антитеза до органічного, питомого. природного. Людей почало тримати в суспільстві не внутрішнє, а назовнє, примус. Знання передаються не за традицією в процесі спільної діяльності, а викладаються в школі, де можна знати на «трійку». Люди перейшли до цегляних будикочків міцніших, але безхарактерних. Рідко коли живуть у прадідівській садибі, на справді своїй землі. Людей розмело. Родичі — по різних місцевостях і навіть республіках (країнах). Внутрішні стежки до сусідів позаростали. Тримаються більше своєї хати, хазяйства, де є що випить і де є телевізор, що показує сни про чуже красиве життя. Своєї меблі не стало, до хати заноситься куповане, державне. щоб було «як у городі». Землю отруєно хімікатами, а над головою завис жах радіації. З’явились області, де вмирають більше, ніж народжуються. Люди частіше хворіють.
Але як трапилося, що селянин відмовився від старого побуту? Що з людиною сталося? Що сталося з українським селом?
По Україні пройшла чорна буря. І це стосується не лише села. Типологічне зіставлення покаже культурну деградацію і в українському місті.
Українське село було запрограмоване добре. У традиційному ритмі воно могло тривати ще тисячі років. Село втримало польських панів, витримало напади кримських татар, витримало постої московських солдат. Знову звільнившися, воно розцвітало ще буйніше. Але як китайці у XIX столітті, українці не передбачили, що десь там уже формується агресивна потуга, яка їх погромить.
Тож між двома українськими селами — старим і сучасним — пролягла прірва. Там, у тій прірві, українське село опинилось наприкінці двадцятих років, коли почалась колективізація. Потім голод виморив землеробів, людей, предки яких годували стародавній Єгипет. Потім була ще одна війна.
З кожного села забирали всіх кращих господарів і їхні родини. У зимову стужу людей вивантажували просто в сибірський сніг. Спогади про хресну дорогу «розкуркулених» видрукував у 1958-66 роках у журналі «Український самостійник» один з них, Кудьма Каздоба. 1974 року вони вийшли в світ у мюнхенському Інституті ім. Михайла Ореста великим томом під назвою «Заметений шлях». Під час голоду на півдні мандрували групи людей, що нападали на тих, хто опинявся сам десь на полі.
Жах тих років — не для мого пера. Подумаймо, що могло лишитись. І як співвідноситься те, що ми бачимо тепер зі старого народного мистецтва, із тим, що зберігалось у передколгоспному селі до революції, за умов «тюрми народів».
По церквах «на індустріалізацію» забирали дзвони. На Різдво 1930 року влаштували масове спалення ікон, книжок. зокрема стародруків, предметів релігійного культу. В одному із сіл Слобожанщини — Курульці — організували зразково-показове аутодафе. У два прийоми спалили понад чотири тисячі пам’яток іконопису.
Систематично руйнували храми. По Україні на 1936 рік лишилося 9,01 відсотка церков.
Як і що могло зберегтись у духовному світі селянства? І як співвідноситься теперішні селянство з тим, що жило свого часу в українському селі до цього всього?
Щастя, що вчені зберегли те, що могли. Хоч могли, мабуть, і більше.
1856 року в журналі «Русская беседа» Михайло Максимович видав чверть річного календаря — «Дні й місяці українського селянства», що увійшли згодом до другого тому його «Зібрання творів». Це весна — березень, квітень і травень. В основу цієї праці, крім літературних джерел, лягли власні записи вченого і його особисті спостереження. Як писав Павло Попов, це «критично перевірено й граціозно викладене зведення величезного матеріалу з українського народного календаря, свого роду енциклопедія побуту». До 60 сторінок тексту 1947 року Попов додав ще 30 — місяць червень, записи, що лишались у рукопису.
Подія за подією з життя природи відбивались у свідомості людей. Пісня за піснею, прикмета за прикметою, один за другим різні види робіт простежив М. Максимович увесь побут селянина.
Праця Максимовича лишалась незакінчена. і сто років не знаходилось іншого вченого, що подужав би її завершити. Це зробив Олекса Воропай. Він народився 9 листопада 1913 року у Одесі.
1940 року закінчив Агрономічну академію із званням ученого агронома. 1957 року став доктором слов’янської етнології. 1961 року в Українському вільному університеті в Мюнхені захистив дисертацію на звання доктора природничих наук. Мешкав в Англії.
Згідно ялтинської угоди аліянти мали передавати Сталінові колишніх громадян СРСР. Громадяни надто добре знали, що на них чекає в СРСР, тому уникали репатріаційних комісій як нечистої сили. Вигадували собі псевдоніми. які тепер вилазять боком історикам: повоєнну пресу майже неможливо розуміти.
В Авгсбурзі під псевдонімом «Олекса Степовий» О. Воропай видрукував сім книжечок — «Вогні в церкві» (Українські народні легенди, записані в Україні 1942-43 pp.), «Українські народні танці», «Ясир», «Звичаї нашого народу», «Звичаї». Це типові видання перемішених осіб (так званих ді-пі), випущені на найгіршому папері, часом просто на ротаторі. Книжечки О. Воропая нагадували людям про рідний край, який вони востаннє бачили у вогні найбільшої з воєн. Але принаймні «Ясир» має й історичну вагу. Тут опубліковано листи, писані з німецької неволі, вірші. Події Другої світової війни Воропай міфологізував. Епіграфи з Данте, Гоббса виявляють напругу страждання. А мотто до своєї книжки він узяв з народної пісні: «Коли турки воювали. Білу челядь забирали». В один страшний ланцюг пов’язуються страдницькі муки України XX ст. з її стражданнями XVI-XVII ст. Про це й назва книжки Ясир». Серед опублікованих тут листів найбільше належить 18-річній Антосі Яремчук із с. Стецьківці на Житомирщині Ось лист від 26 квітня 1944 p.: «Марусю, ти писала, щоб тобі пояснити, що то таке 21 лагер. Як тобі сказати? Це таке, як совітська тюрма або примусова праця. Там дуже б’ють і по чотири годині всього сплять на добу, а то увесь час тяжко працюють. Водять їх під рушницями».
Переїхавши до Англії, Воропай видав у 1952-55 роках «Українські народні приповідки» й «Українські народні загадки». На сторінках лондонського журналу «Визвольний шлях» уже під своїм справжнім прізвищем надрукував статті «Етнографія — наука про націю». «Цілюще зілля». «Процеси видотворення в концепції Т. Д. Лисенка», «Генетика і мічурінський напрямок в біології». Виявився белетристичний талант Воропая. Він написав жваві й вигадливі «Пригоди Марка Чубатого» (Лондон, 1954, обкладинка Роберта Лісовського). Книга вийшла про те, як мусив чоловік крутитися, коли вся мерзота життя йшла проти нього. Видав О. Воропай і спогади про голод «В дев’ятім крузі» (Лондон, 1953), на які 37 разів покликається в своїй книжні Роберт Конквест.
Але головна праця Олекси Воропая — двотомник «Звичаї нашого народу». Те, чого не зробили вчені в Києві, він виконав на вимушеній еміграції.
Свої матеріали він почав збирати ще на Україні 1937 року. У 1944-48 роках робив широкі записи в таборах робітників — остарбайтерів і таборах для переміщених осіб. Від страху перед репатраційними комісіями імена людей, щоб їм не пошкодити, він зашифрував. У роботі йому допомагали філолог Леонід Білецький і етнолог Зенон Кузеля. Так на далекій чужині український вчений створив пам’ятку по традиційному нерадколгоспному селу, зібрав те, чого разом вже ніде немає. Навіть там. Бо якщо раніше громади жили в плині цих звичаїв, то тепер окремі пісні можна хіба що розучити. А це — вияв української ментальності, нам воно дороге.
Народні уявлення про світобудову нерівноцінні. Є в них примітивні зіставлення, коли схоплювали лише якісь зовнішні аналогії, що насправді вартості не мали. Скажімо, сухий цвілий хліб не тоне. Отже — переказували,— якщо його їсти, добре плаватимеш! На другий день після Андрія Первозванного. 14 грудня, святкували пророка Наума і темні люди тлумачили його сенс так: «Уставай, Тимоше, та йди до школи. Сьогодні Наума: хай тобі наука на ум піде!» Це настільки закорінилося, що Максимович написав «Книжку Наума про великий Божий світ» (М., 1933). де відомості з космографії й географії переказує саме освічений селянин Наум. На Наума починали навчання дітей! Цікаво, що росіяни мали спеціальну ікону Божої матері «Подательницу ума», що зберігалась у храмі міста Рибинська. Перед нею молилися нездалі до наук діти чи їхні батьки. Святкування припадало на 15 серпня.
А поруч фіксувалися глибинні багатосезонні спостереження. що втілювали народну мудрість: «Якщо в день Св. Юрія сховається в житі ворона, то буде врожайне літо, а як горобцеві по коліна, то буде лиха година». Високо-поетичними уявленнями оточено Теплого Олексу — березневий день Св. Олексія, чоловіка Божого або майові рекреціїї 1 травня, свято любителів науки. Коли Чорногора крутиться, гуцули кажуть: Медвідь пиво варить! А собутки (Івана Купала), виявляється, — день сатанинський: тоді нікого немає в церкві, усі проводять собутки з бісами!
Де зберігаються нині, після смерті О. Воропая і його дружини, архів вченого, поки то не відомо. Його документи, підготовчі матеріали до невиданих праць, листування не вивчені. Зрештою, не знаєм і докладного його життєпису. Поки що вивчати біографію дослідника, обставини його праці та творчі плани можна за його листами до видатного археолога й історика Петра Курінного (1894-1972). За можливість працювати з архівом Курінного приношу сердечну подяку п. Юрієві Денбському (Мюнхен).
Листів і вітальних листівок О. Воропая зараз відомо дев’ять. Крайні дати — 22 червня 1960 і 20 серпня 1968. Є ще недатований лист від березня — початку квітня 1958 p., що відразу вводить нас у клопоти британських українців: «Аж сьогодні мені пощастило докладно вияснити справу зі спадщиною покійного проф. В. М. Щербаківського. Отже, справа виглядає так: Похоронний Комітет виділив комісію в складі проф. Р. Лісовського, п. Чорного і п. Федченка. Ця комісія переглянула всі речі покійного, склала списки всіх речей, рукописів і листів. Ніякої останньої волі не знайшла комісія. Всі виявлені речі зараз ще лежать замкнуті в кімнаті, де жив покійний. (...)
Покійний В. М Щербаківський був на утриманні СУБ — Союз Українців у В. Братанії, а проф. В. Шаян вибраний головою Об’єднання Українців у В. Британії — це різні організації і поміж собою не надто дружні, але в останній час відносини покращали».
Другий лист, від 22 червня I960 p.. найбільше стосується нашої теми, бо містить цілу програму робіт. Великою несподіванкою для нас буде повідомлення, що виданий у Німеччині двотомник — це лише початок великої праці, розрахованої на сім томів:
«Щодо мого наміру залишити етнографію, як Ви пишете, то це не зовсім так, бо я зовсім не маю наміру залишати фах. який я люблю і на який я затратив так багато часу, праці та енергії. Навпаки, я тепер працюю над 2-гим томом «Звичаїв..», а далі мої плани такі:
3-й том «Родинно-побутові звичаї».
4-й том «Рослини в звичаях і віруваннях українського народу»;
5-й том «Тварини і птахи в звичаях і віруваннях українського нар. (оду)»;
6-й «Побут і звичаї української провідної верстви»;
7-й том «Історичні народні перекази та легенди».
Матеріали до всіх цих тем я вже в більшості маю. а те, чого у мене ще немає, я намагаюся дістати. На всі ці теми я зібрав досить солідну біографію і, розуміється, працюю над цим далі. Я виписую з Києва журнал «Народна творчість і етнографія», систематично переглядаю «Советскую этнографию» та інші матеріали.
Біологію, зокрема ботаніку, в якій я спеціалізуюсь, теж люблю. Я збираю гербарій братійської флори; маю свій власний мікроскоп (німецький «Цайс») і виконав солідну роботу по цитології і анатомії рослин.
Біологія не шкодить моїй етнографії, навпаки, дуже допомагає. Та у нас є й така традиція; адже Михайло Максимович був професор ботаніки і в той же час не кепський етнограф, а особливо фольклорист; та й Хведір Вовк був за фахом біолог.
А крім всього іншого, на біологію можна надіятись як на шматок хліба, чого аж ніяк не може дати українська етнографія на еміграції.
(...) Моя дружина працює, ось уже третій рік, завідуючою російським відділом при Британській Національній Бібліотеці (...)».
У наведеній програмі привертає увагу четвертий пункт.
Оскільки працю з такою назвою О. Воропай видрукував на сторінки «Наукових записок» Українського технічно-господарського інституту (Мюнхен. 1968, том XVII-ХХ) Обсяг цієї праці трохи перевищує чотири аркуші. Можливо, це лише начерк проектованого четвертого тому, бо стаття має дещо частковий характер: її присвячено дневі Симона Зілота, Зільника, коли сільські знахарки збирали цілюще й чарівне зілля.
Третій лист (6 травня 1961 p.) цікавий тим, що знову повертається до осіб Вадима Щербаківського та самого Петра Курінного:
«При цьому посилаю Вам фотографію з моє і промоції і Ви, як і належиться, вийшли найліпше. Хоч самі фотографії не є найкращими, але це вже не моя вина.
Минулої суботи, 29-го квітня ц. р. я захистив дисертацію і по біології, тепер уже буду трохи вільніший з часом, хоч справи переїзду все більше й більше стають актуальними.
Мені говорили в СУБ-і, що будуть писати до Вас у справі переїзду до Лондона і (пропонувати) взяти на себе керівництво по організації музею. Музей вони хотять організувати таки тут, у Лондоні, а не в Оселі. Може, це й ліпше; все ж в столиці ліпше, ніж на провінції.
Говорив мені ред. Драбат. що він буде звертатися до Вас з проханням редагувати праці покійного В. Щербаківського, бо навіть сам Щербаківський заповідав, щоб його роботи підготовляли до друку саме Ви, а ніхто інший»
19 листопада 1966 р. О. Воропай повідомляв, що саме працює над третім томом — «Родинно-побутові звичаї», але що робота рухалася дуже помалу.
Перспективи дальших студій широкі. Оскільки, як казали старі книжники, «постепенность — основа всякого течения», освоєння Воропаєвого календаря дасть підставу піти далі, щоб ознайомитися з іншим, пера Степана Килимника, педагога й публіциста з Поділля, що жив у Канаді, — «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні».
Заслуговує на краще знайомство і особа Олекси Воропая.
Сергій Білокінь.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Український народній одяг.
[ нагору ]