Українські мистецькі оздоби
З книги: Олекса Воропай. Український народній одяг.
У мистецьких оздобах національного одягу ми знаходимо дві частини — змінну і незмінну. Візьмімо, для прикладу, вишиття на одязі. Змінною частиною с колір і деталі візерунків, але стиль і зміст вишиття залишаються незмінними. Зміни залежать від зовнішніх впливів, від враження, яке справили подібні речі на вишивальницю, коли вона побачила їх вперше. Причиною ж сталости, постійности, основного стилю є глибокий зв’язок з етнічними особливостями народу. Наприклад, змінюючи, під впливом міської моди, деталі орнаменту на вишитті сорочки, наші вишивальниці не відважуються змінити розташування вишивки: полики, комірчик, пазуха. Не відважуються змінити старовинний зміст оздоби української жіночої сорочки. Борис Крижанівський1 пише, що ще за його пам’яті, понад пів століття тому, в Ольгопільськім повіті па Поділлі, вишивки з червоних перетворилися на червоно-чорні, потім на зовсім чорні, а ще пізніше знову почали повертатися до червоного кольору. Це була, як він думає, зміна моди. Мода змінювалася на колір, а сам малюнок, що нагадує заставки староукраїнських книг, лишався непорушним.
У вишивках полтавських рушників, за останні десятиліття, затратилася штрихівка. Орнамент зробився густим, різко червоним, почала з’являтися техніка «хрестом», але квіти облямовані гірляндою, не зважаючи на всі перекручення, ще міцно тримаються на рушниках.
У всіх подібних випадках можна відокремити нашарування, зміни, бо вони нетривкі, легко минаючі, на тлі національного стилю. Ці нашарування звичайно бувають занесені від сусідніх народів, але не завжди. Є випадки, коли такі аналогії зустрічаються не в сусідніх народів, а в далеких країнах, серед племен, з якими вже тепер ніякого зв’язку немає. Прикладом такої аналогії може бути оздоба дівчат на західніх землях України — «дробинка» або «силянка», від слова «силяти», нанизувати. Це рід намиста, що виплетене у вигляді стрічки з дрібних кольорових намистин. На іншій українській території ця оздоба цілком невідома. В Україні невідома, а на далекій півночі у фінських племен вона є і називається «гайтан». Ще один приклад. Коли вивчаємо зірчасті килими Полтавщини і килими середньоазійські, бачимо, що вони генетично пов’язані між собою.
Аналогії культур віддалених народів, при уважному їх вивченні, ведуть нас у глибинні нетри давно минулої історії. Так, «дробинка» прийшла до Галичини з Мадярщини, а до Мадярщини занесли її угри, які прийшли на цю територію у ІХ-му столітті по Христі. Щождо полтавських килимів, то елементи східньої культури в українському народньому мистецтві — не рідкість. Україна ж колись мала жваві торговельні зв’язки з східньоазійськими народами.
Все це нам доводить, що немає на світі ізольованих культур, та проте народне мистецтво, не зважаючи на сторонні впливи, завжди має свій стиль, своє коріння, що сягає найглибших верств етнічних особливостей народу.
- - - - - - -
1 - Крижанівський Б. «Вивчення народнього мистецтва в етнологічних дослідах». Етногр. Вісник. Київ 1927. кн. 5.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Український народній одяг.
[ нагору ]