Кожух
З книги: Олекса Воропай. Український народній одяг.
Зима в Україні, як відомо, жартувати не любить, а тому ще з давніх-давен, готуючись до зими, мешканці України шиють кожухи. «Завірюха — треба кожуха», або «трудно літом без корови, а зимою без кожуха» — говориться у народи їх приповідках. Носити зимою кожух — це старовинний український звичай, Вже у літературі ХІІ-го століття, як ось в Уставі Студійському 1193 року, читаємо: «Отъ кожь устроєниє різи же і мантіє, яко кожюхи...»
В Іпатіївському літописі під 1252 р. написано: «Кожюхь же оловіра грецького і кружіви златими плоскими ошить і сапозі зеленого хъза шити золотомь», а в «Слові о полку Ігоревім» зустрічаємо таке місце: «…япончицамі і кожюхи начашя мости мостити по болотамь».
В період козаччини кожух був основним одягом козаків зимою; «козак — муха без кожуха», говорили козаки самі про себе. Швед Гільдебрандт, що подорожував по Україні в 1657 році, писав у своїх спогадах про козаків, що вони носять «... довгі кожухи без покриття та з великим ззаду коміром із чорного смушку». Той же автор, згадавши про жінок, написав: «... їх одежою взимку був довгий кожух без покриття».
У роках 1670 і 1672 по Україні мандрував якийсь У. Вердум, здасться, також швед. У своїх подорожніх записках він згадав і про кожух: «Селяни-козаки носять літом опанчу з білого сукна, зимою з баранячих кожушин, що сягають від шиї аж до ніг; вишивані на плечах візерунками червоними, жовтими, гнідими та інших кольорів шкірками, виглядають дуже добре. Та опанча називається на їх мові кожухом (kozucke), зимою такий кожух є основним вбранням козаків»1.
Ще з прадавна на Україні відомі два терміни для визначення теплого одягу, пошитого з хутра: кожух та шуба. Кожухи переважно були домашнього виробу, саморобні, що шилися з вичинених овечих шкір, а шуби — це вже одяг пізнішого походження і шиються з лиса, а якщо ні, то з якогось іншого дорожчого хутра. Крім того, шуби у відміну від кожуха зверху покриваються фабричним сукном. Цікаво про це пише Гоголь у своїх «Вечорах...»: «Дивно збудовано на нашому світі! Все, що не живе у ньому, все силкується переймати та передражнювати один одного. Колись, бувало, у Миргороді один суддя та городничий розгулювали зимою у критих сукном тулупах, а все дрібне чиновничество носило просто нагольні. Тепер же і засідатель, і підкоморний відсмалили собі нові шуби із решетилівських смушок з суконною покришкою».
Кожухи, звичайно, носили колись козаки та селяни, а шуби — пани.
«У кого кожух овечий, у того душа чоловіча, а шуба — це згуба», або:
«Ми в кожусі та при своєму дусі, а хто в лиссях, той у мислях» — говориться у приповідках.
Цікавий деталь з селянського побуту приводить Олександер Кошиць у своїх «Спогадах». Говорячи про знайомого селянина з села Тарасівки, Івана Степановича, автор спогадів пише: «Своїй молодій жінці зробив не кожуха, а шубу з лисиці, криту матерією. Ця шуба особливо в’їлась їй у печінки, коли після «європейської масляної» почався звичайний «селянський піст» — трудове життя, та прийшлося вийти з возом і кіньми на возку буряків до заводу: уся валка на весь голос виспівувала на її адресу експромт Івана Бублія:
Будеш шуби надівать.
Будеш шуби, сиротино, надівать
Будеш, серце панувать,
Будеш, серце сиротино, панувать.
Саме слово «кожух» очевидно походить від слова «кожа» — шкіра, а слово «шуба», як доводить чех Любар Нідерле, походить від мадярського «dzubba», що визначає те ж саме, що і наш кожух.
Українські кожухи бувають довгі, чи власне кожухи, та короткі, що звуться кожушанками. Довгі кожухи бувають двох типів: «простий кожух» та «кожух тулубастий». Прості кожухи носять селяни, а тулубастий заможніші селяни та переважна більшість міщан. Тулубастий кожух шиється довгий, без стану, без складок (бганок), але з великим відкладним коміром Цей кожух рідко коли оздоблюється кольоровими шнурками або шматочками сап’яну, як не майже завжди буває з простим кожухом, за те тулубастий кожух покривасться зверху сукном або черкасиком і тоді він подібний до «панської» шуби.
Простий селянський кожух далеко складніший і кращий за тулубастий, і зовсім не зрозуміло, чому він зветься простим.
На Київщині та на Лівобережжі простий кожух шиється у стан, без складок, але з «вусами» або «в клинки». У цього кожуха комір стоячий, обкладений з обох боків дрібнесеньким чорним або сірим смушком. Горішня і долішня частина коміра, права пола та весь долішній край кожуха обшивається вузенькою смужкою хутра. Ця хутряна оздоба зветься бабаком. Під самим коміром, на правій полі, пришивається маленький хутряний трикутник, а до трикутничка сплетеного шкіряного ґудзика. На лівій полі теж під самим коміром пришивають шкіряну петельку. Більше до простого кожуха ґудзиків не пришивається, якщо треба, то оперізується довгим вовняним або полотняним поясом.
На Поділлі та на Херсонщині наші селяни носять кожухи подібні до київських, але вже з бганками і великим напівкруглим відкладним коміром, з чорного баранця. Понад Дніпром люблять оздоблювати свої кожухи барвистими шнурками та клаптиками чорного сап’яну. Оздоблюються переважно плечі і груди. Такі орнаментовані кожухи носять, як чоловіки так і жінки.
На Волині існують кожухи трьох покроїв. Один із них дуже подібний на волинську свиту з великим відкладним коміром. Цей кожух вишивається на плечах, грудях та майже на кожній шві. Другий волинський кожух шиється з «станом», без складок і маленьким стоячим комірцем. Цей кожух також обшивається сап’яном та барвистими шнурками. Третій кожух на Волині шиється з «станом» і малим відкладним коміром, з клинням унизу та збірками, що починаються від стану. Застібається на три ґудзики або гаплики. Цей кожух своїм кроєм подібний на чумарку. На кожний з таких кожухів потрібно від п’яти до восьми гарно вичинених овечих шкір.
Кожушанки найбільше поширені на Полтавщині. За довжиною вони ледве досягають колін Комір стоячий з обох боків, обкладений хутром, гарно вшитий стан, ззаду складки. Дрібнесеньким сивим смушком обкладені кінці рукавів, поли та ввесь низ. Ці кожушанки там звуться «венгерками».
Найкращим кольором кожуха для жінок вважається білий, бо й справді спеціяльно білені кожухи виглядають дуже імпозантно, а особливо, коли вони ще розшиті кольоровими шнурками та барвистим сап’яном.
Чоловічі кожухи, крім білих, бувають ще й червоні та чорні. Чорні — дублені, вони хоч і не такі гарні та проте значно практичніші й витриваліші щодо води. Ріжниця поміж чоловічим і жіночим кожухом буває хібащо тільки в кольорі та й то не завжди. Правда, жіночі кожухи шиються охайніше і барвисті оздоби трапляються на них частіше.
Про те, яке велике значення має кожух у селянському побуті України, свідчать численні народні приповідки:
«До Святого Духа не скидай кожуха, а по Святому Дусі ходи далі в кожусі».
«Обіцяв пан кожух та тільки слово його тепле».
«Козячий кожух та вербові дрова — смерть готова».
«Іде зима, а кожуха нема, чоботи ледащо і купити немазащо».
«Кожух та свита та й душа сита».
«Зимою без кожуха бере сукруха».
«Вітер каже: «гу-гу-гу! Сім свит продму»! А кожушана латка лежить тихесенько в кутку та й каже: «А мене не продмеш»! Тоді вітер розсердився та й, надувшись відповідає: «Мовчала б уже там, коли тебе ніхто не зачіпає. Тут не про тебе річ!»...
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Український народній одяг.
[ нагору ]