Дівоче намисто
З книги: Олекса Воропай. Український народній одяг.
Паничі —
Дукачів,
А поповичі з міста
Навезли намиста...
Т. Шевченко
Звичай оздоблювати жіночу шию можна простежити ще з доісторичних часів. Вже в могилах зі спаленими трупами, що стосуються до т. зв. доримської епохи, в місцях, які були заселені слов’янами, археологи знаходять металеві та мінеральні шийні оздоби у вигляді окремих намистин, або й цілих разків. Одна з таких знахідок трапилася Хвойкові поблизу Києва, а це свідчить про те, що жінки і дочки наших предків уже в той час носили намисто.
В староукраїнських літературних пам’ятках намисто під назвою «бисьръ» або «бисръ» зустрічається вже в Х-му столітті. На території нашої батьківщини в похованнях, що датовані ХІ-м століттям, археологи знаходять срібні або й золоті намистини продовгастої форми; ті намистини виготовлялися з прозорого скла, на поверхню клали срібну або золоту платівку, а потім знову заливали скляною масою. Цей вид намиста був найбільше поширений у княжій Україні-Русі. Бурштинові намистини також не були рідкістю в той час, бо бурштин добувався не тільки на побережжі Балтійського моря, а і в середній течії Дніпра. Із стародавніх намистин княжого періоду відомі ще металеві, характеристичні для Волині, Київщини та Галичини, — це т. зв. намистини минського типу, що мають вигляд малинових ягід.
В археологічних знахідках серед намиста часто трапляються нанизані на нитку маленькі раковинки типу «Cyprea moneta» і «Cyprea pantherina», що були в той час предметом торгівлі. Це ще, між іншим, свідчить про те, що княжа Україна-Русь мала торговельний зв’язок з людьми, які жили на побережжі Чорного моря та Індійського океану.
Не тяжко догадатися, що всі ці намиста та привізні матеріяли для намиста були в той час коштовною річчю і для широких мас населення були недоступні. Та навколишня природа, така багата і різноманітна в Україні, давала багато доброго матеріялу для намиста сільського населення; гарні овочеві коробочки, зерна, кісточки ягід, або й самі ягоди — це намисто, яке ще й досі не вийшло з ужитку сільських дівчат, а особливо дітей в Україні. На Гуцульщині дівчата й молодиці ще й тепер носять намисто з овочевих коробочок рослини клокічки (Staphilea pinnata L.). Восени по всій Україні діти, бавлячись, роблять собі червоне намисто з ягід шипшини, чи свербиусу (Rosa canina L.).
За козацьких часів були поширені справжні коралі, а в дочок козацької старшини та шляхти не бракувало й перлів. В описі майна полковника Перехреста в році 1705-му записано біля двох фунтів «жемчугу» — перлів1. Це крім коралів та всіх інших видів намиста. Тож не дарма, що, згадуючи ті часи, збідніле тепер населення України, каже: «Були коралі та пішли далі, були перли та ся стерли!»
Про коралі часто згадують гуцулки у своїх співаночках:
Ой, вийду я за ворота та ще трохи далі.
Питається богацький син, чи маю коралі.
Або:
Було тобі, нихтолице, другій не хвалити,
Думав тобі на Рахмана коралі купити.
По всій Україні справжні коралі ще й тепер під назвою «доброго намиста» вважаються великою цінністю. В поезії Т. Шевченка ми часто зустрічаємо згадки про «добре намисто», як ось:
У доброму намистечку
В садочку гуляє...
Або:
Ой, надіну я сережки
І добре намисто...
Було колись поширене в нас і гарне гранатове намисто, що пізніше замінилося скляним наподоблюванням природної гранатової барви.
Намисто, як й інші предмети національного одягу, найкраще збереглося на колишній Гетьманщині та в населення українських Карпат. На Гуцульщині ще й досі поширені великі круглі намистини з венеційського скла, що своєю формою дуже нагадують археологічні знахідки.
В будні дні при роботі дівчата одягають не багато намиста, бо бояться, що нитка розірветься і не тільки пропаде намисто, від цього велика шкода, а й треба сподіватися якогось лиха, бож за народнім віруванням розсипане намисто накликає біду. Про це згадується і в народніх піснях:
Попід гаєм зелененьким дівчина ходила,
Сумна вона, невесела — коралі згубила.
Коралики утонули, а хусточка плавлє,
Ходить дівка попід воду, білі руки ломлє.
Про це ж саме і в Т. Шевченка:
Уночи,
Ходячи,
Намисто згубила...
Але зовсім без намиста бути дівчатам не можна і в будень, бо існує повір’я, що намисто оберігає дівчину від застуди, а тому завжди треба мати бодай один разок намиста на шиї.
Колись бувало в разок намиста засиляють ще один або два вовчі зуби, «щоб берегли від злої напасти». В неділю або в свято, йдучи до церкви, в сусіднє село, чи до міста, дівчата колись рясно оздоблювали себе намистом. Про це співається і в пісні:
Якби мені, мамо, намисто.
То пішла б я завтра на місто.
Із стародавніх часів на Україні існує добрий звичай у наших хлопців дарувати своїм дівчатам намисто. Про це часто згадується в піснях і співанках, як ось:
Ой, поїде мій миленький до Турки, до Турки,
Купить мені коралини двадцять штиря шнурки…
Серед народніх приповідок про намисто є такі:
«Тряси мене, парубче, щоб намисто бряжчало»,
«Намисто — не тісто, в печі не спечеш» — мовляв, треба купити за гроші.
Намисто в Україні тепер, як і колись, служить оздобою не тільки дівчат, а й молодих заміжніх жінок; лише бабусі, якщо й носять намисто, то дуже небагато — один, два разочки, та й то темних кольорів. Дівчата ж і молодиці навпаки, захоплюються зеленим, блакитним, а найбільше червоним намистом. Якщо молодиця має, бувало, багато гарного намиста, то це одна з прикмет, що вона тішиться пошаною у свого чоловіка.
Про це знаходимо в Т. Шевченка:
А жіночку свою любив —
І Господи єдиний!
Як те паня, як ту дитину,
У намистечках водив.
- - - - - - -
1 - Єфименко, Ал.: «Южная Русь. Старинная одежда и принадлежности домашнего быта Слабожанъ». С. Петербург, 1905.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Український народній одяг.
[ нагору ]