|
|
|
|
|
|
| ||
| ||
|
|
Літературно-художній альманах "Свічадо" № 4 (14) 2005 Стежками сучасної прози - Олександр Басанець Верхній ґудзик жовтої сорочки
Відмінник освіти
України, учитель
вищої категорії,
переможець обласного
й учасник
всеукраїнського
оглядів-конкурсів
“Учитель року-97”.
Видав дві збірки новел
“Степовий холод” і
“Слід минулого літа”. Щоднини, коли маленька стрілочка старого наручного годинника тупцювалась на одинадцят ій, а велика наближалась до трійки, Анатолій виставляв ногу вбік, застібав верхнього ґудзика нової жовтої сорочки, обсмикував піджака – так хлопець відчував себе по-військовому зібраним перед бігом. Коли дрібний настирливий звук електричного дзвінка вмить розбуркував старшокласник ів, першим зривався з-за парти, – а двері поруч, – лопотів ще безлюдним коридором, вискакував на широкий двір і мчав асфальтівкою до невисокого прим іщення, учепіреного в землю міцним підмурівком. Ряботіли перед очима штахетини парканчика, осудливо перетинало шлях тонке й довге, аж до землі, гілля плакучих верб. Парубок обминав їх десятою дорогою, бо заплутаєшся, як у водоростях. І хоч у шкільній їдальні п’яти- й шестикласники утворювали чергу-хвостик (добре їм – їдальня за три метри), “старший товариш” згрібав дітей убік, просував свої двадцять чотири копійки тітці Сані просто під ніс і скоромовкою випалював: – Два шматки хліба, борщ, каша, чай! Потім розмашисто крокував через зал, із талончиками до другого віконечка, не прислухаючись до колотнечі за спиною. Отаборившись за єдиним новеньким, не порізаним ножиками столом, ретельно витирав ложку, неквапливо смакував свіжим борщем. Того разу, як назло, учнів середніх класів назбиралося чимало. Анатолієві змаху не вдалось їх відтіснити – вони товпились, мов гусенята: тільки одного відсунеш, друге лізе. Випускник намагався через стрижені голови дістатись рукою, висипати свої мідяки на дзеленчасті терези та враз відчув, як горло стиснув комір сорочки. Хлопцеві забракло повітря, він аж закашлявся, очі налились слізьми. Невидима сила потягла назад, потім розвернула. Він уздрів зігнутого, як гачок, вказівного пальця, котрого ніби навмисне показував Іван Миколайович: дивись, мовляв, саме цим перстом. Геть вигорілі брови завуча напружились, а сірі очі, зіркі й чисті, утупились у винуватця: – Ти чого малих кривдиш? Кричати чоловік умів і, здається, любив. Анатолій нічого не допетрав, але відчув, як лемент розширював слухові проходи, боляче тарабанив у барабанну перетинку, від чого кров запульсувала частіше, а вени на скронях аж заболіли. Невдовзі голос підстаркуватого педагога заслаб. Іван Миколайович прокашлявся, відвів слухача до стіни, притулив, наче портрет, і продовжив розповідати вже стишено про те, що менших віком ображати не можна, що й Анатолій не так давно був шестикласником і що йому теж було неприємно, коли принижували якісь лобуряки... Наче всього цього Анатолій не знав. Тим часом школярі всідались, цокали ложками. Випускник ковтав слину. Запах свіжого борщу так нудив, що хлопець розстебнув верхнього ґудзика сорочки. Монолог Івана Миколайовича зупинив дзвінок. Учитель подивився на годинник, крутнув головою: ет, шкода, що не вибалакався... – Ти все зрозумів? – Угу. – Ну, паняй, – доброзичливо підштовхнув лектор. Зала спорожніла. Стільці порозсовані, на столах подекуди блищать калюжі розхлюпаного борщу, біліють крихти й окрайці хліба. Двоє чергових мляво розмазують те масними мокрими ганчірками. До туалету не завадило б мотнутись, але Іван Миколайович сунутиме назирці й угледить, куди завернув підопічний, ще й нагримає: – Раніше про що думав? Дрібно постукавши, ускочив до класу. Лідія Сергіївна виводила на дошці алгебраїчні вирази, забубоніла: – Проворніше ложкою орудуй. А то летиш до їжі першим – ледь учителів не турляєш, а назад приплентуєшся, коли однокласники контрольну дописують. Гепнувшись за парту, Анатолій зазирнув до Світлани в зошит. – Над яким варіантом мізки сушиш? Дівчина повернула голову. Її тонкі губи геть пожовкли від борщу. “І чого вона на втерла їх? Господи, як важко втямити умови задачі!” Наступного дня перед великою перервою Анатолій вже не застібав ґудзика, а, почувши дзвінок, не рвонув із місця – потьопав, бо здалося, що кожен його крок фіксується, як у фільмах про шпигунів. Приєднався до черги, і хоч попереду купчилося з десяток підлітків (він би їх однією лівою попхнув так, що й ноги задерли), однак тупцювався, не квапився. Кахикнув за спиною Іван Миколайович, і Анатолій мимоволі торкнувся пальцями ґудзика біля коміра. – Тут усе гаразд? – Авжеж! – поспішив відповісти винуватець. За перерву юнак устиг посмакувати запашною стравою, погомоніти з друзяками, ще й переступити поріг туалету – там затягувався кругловидий, обтиканий ластовинням шестикласник. Старший товариш висмикнув із його пожовклих пальців заслиненого недопалка і жбурнув геть. – Курити шкідливо для здоров’я! – Відколи це ти таким правильним став? – вишкірився грішник. – З учорашнього дня. Хлопченя щось забурмотіло, прямуючи до виходу, а з порогу погрозило кулачком, кинуло крізь зуби: – Підожди, ось виросту, то я тобі сякало розквашу! – й щезло. Щосуботи Анатолій прасував свій одяг. Чомусь найдужче припадало йому до душі водити праскою по жовтій сорочці біля коміра. Хоч він тепер і не застібає верхнього ґудзика. У горло давить...
Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
