Микола Славинський

Народився на Кіровоградщині.
Закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Нині працює головним редактором видавництва “Український письменник”.
Автор багатьох літературнокритичних і прозових творів, а також поетичних збірок “Зупини мене, Господи”, “Зачароване коло кохання”, “Срібне диво”.
Пропонуємо вірші автора з його нової збірки “Світова вдова”.

Світова вдова

* * *

Моя Вкраїна –
Вдова вже світова.
Була Руїна –
Цвіли слова.
Тепер лиш кураїна
Жива, жива.
Летить,
Летить
Ще перекотиполе
Крізь вік і мить.
Від болю
Душа щемить.
Позаду – витолочена трава.
Попереду – жалюча кропива.
Так і живе вдова.
Господня, світова.

Гніздо

Якби мені зозуля звила
Вечірнє затишне гніздо,
Лічити мудро дні навчила,
Я жив би тихо “від” і “до”.

Я жив би світло і святково,
Не добивався б перемог
Над часом, долею і словом,
Любив би те, що любить Бог.

Життя горить, неначе свічка,
Зозуля в’є комусь гніздо.
Пливе прощально посейбіччя,
Давно зітліло “від”, є тільки “до”.

Свіча

                  Павлові Мовчану
				  
При каганці читаю “Кобзаря”
І на початку юного століття.
Вкраїнська світиться зоря
Крізь чорне віття.

Життя минає при свічі,
При каганцях народжуються діти.
У край, де плачуть вже й сичі,
Зозулю нашу зносить вітер.

У кирзаках і куфайках
Ледь бредемо у глиб століття.
А в душах, небесах, думках
Іскрить чужинське сміття.

Око

Де вовче око, мов свіча,
Горить і не згоряє,
Знов чути дзенькання меча
Від пекла і до раю.

Хтось точить зброю уночі,
Де свічка – вовче око.
Шукають здобичі сичі
В степах широких.

Горить до раю золота свіча,
До пекла – вовче око.
Повз темне брязкання меча
Душа летить до зір високих.

Душа

                  Віталію Коржу

Де вікон та ікон багато,
Де щедрий стіл стоїть,
Душа виспівує крилато
Опісля стрічі двох століть.

Не хочу пити – лиш згадати
Волію плач і сміх доби,
Її іржаві дати й ґрати
І заклики: “Вбивай! Греби!”

Невже лиш вміли ми карати?
Чиї є то в небі голуби?
Де вікон та ікон багато,
Засвітиться дитячий лик доби.

Сни

Соняхи цвітуть крізь липень –
Пелюстки на серпень опадуть.
Сонце з днів тугих здирає лико,
Сушить сонну каламуть.

Все стає осіннім, жовтолицим,
Наче в Україну втік худий Китай.
Оком гордим, подивовано великим
Дивиться у небо отчий край.

Жовтень у праспраглі глеки ночі
Наливає холодів брунатний квас.
Україну сповивають сни пророчі –
Не злякають видива вже нас.

Прозріння

Тут волі сіль і слід,
Вітрів вітання.
Червоно-чорний глід
Росте в світання.

Роса-сльоза цвіте
Уздовж стежини.
Хоч зло було круте,
Добро – неспинне.

Тут кров, і сіль, і піт,
Зерно прозріння
І часу вічний міт,
На плинній ріні.

Збирання

Каміння збираю – воно вже дозріло,
Достигли шляхи і літа.
А вимерлі душі злетіли
У небо, та впали в жита.

Птахами лежать – обминаю,
Каміння несу для хрестів.
Тесатиму довго, бо знаю:
Лягати під них ще ніхто не хотів.

Джерела

Вітри навшпиньки за новим собором
Тихенько обминають юних жебраків.
Кому потрібне це вселенське горе,
Настояне у темряві гірких віків?

До п’яних душ озвалася дзвіниця,
І наслухають пасинки землі й небес:
Киплять святі джерела у криниці.
Воскресне й Україна,
                бо Христос воскрес.

Полини

Не стане сонце на коліна
І не помолиться за нас.
Полинна доля України:
Епохи різні – спільний час.

Ярмо натерло часу шию,
Криваві мозолі від шаблі і чепіг.
Зневіра душу кулею прошила,
Час вирвався із пут, кудись побіг.

Куди – ніхто не знає й не питає,
Про душу України теж мовчать.
А полини світи всі заступають,
Ростуть на попелі святих багать.

Віра

Я піду в степи, де є трава,
Де Вкраїна поки що жива.
Поведу тебе в далекий гай,
Може, там не пекло, а зелений рай.
Глянемо на небо рідне і чуже –
Зірка нашу віру в себе збереже.

Вість

Померкли зорі,
Померкли душі.
Пітьма і злість.
Та на Вкраїну лине
Господня вість.