Анатолій-Іван Кравченко-Русів

“Я творю – я поширюю себе!” – головне кредо Особистості. Я підтверджую власною творчістю, що промінь духовного стану людини набагато стрімкіший, розмаїто-багатший і Чорним шляхом (Чорним лісом) довший від тілесної оболонки світу.

Жага

Отак любити... Хочеться любити!
І не розлити ані краплі. Ані
цієї крапелиночки жаги,
що завше зветься сонячно: любов’ю...

Отак іти на герць. Заради неї –
Вітчизни дорогої. І заради
лункого щастя – обіймати ніч.
Так обіймати диво ночі й слухати:
тече в просторах радісна зоря...
О зір мелодії! Вони –
          з бурштинних крапель...
У кожній краплі – сто відбитків світу,
один з відбитків – час твоїх діянь!

Ти в тому часі – колосом живим,
ти в часі весь – по плечі, з головою...
Час впізнає тебе не по штиблетах –
по неутомнім дзвоні серця й рук!

...Отак іти на бій. Заради сміху
матері й дитини. Заради новизни
життя всеплинного, що обіймає небо
лункими кронами. Заради оченят
кохання юного, що в млості, у гульбі...
...Сумління вітер пропікає серце...
Так хочеться любити!
Хочеться – і крап!

Джерела

Якщо вперше мене запитають:
– Звідки ти?
– Я з джерела матері!

Якщо вдруге мене запитають:
– Звідки ти?
– Я з джерела хліба!

Якщо втретє мене запитають:
– Звідки ти?
– Я з джерела пісні!

Якщо мене запитувати й не будуть,
а лише подивляться в мої очі –
відповім:
– Я з родючих джерел Батьківщини!

* * *

буду рости
спочатку небом
не дощиком
          не пищиком
спочатку небом
не льоном-довгунцем
не словом-слівцем
спочатку небом
не щедрівкою
          не мандрівкою
спочатку небом
не явором-явором
          не сорочиним крилом
спочатку небом
не в понеділок татком
          не у вівторок жайворенятком
небом спочатку
не маревом
          і не древом
тільки небом

Ніч

Ніч дихає,
як чоловік і жінка
вкупі.

Дихання ночі –
поцілунки грудей і уст.

Коли словам болить –
їх не вимовляють –
ховають глибоко в серця...

Промовляє ніч
за чоловіка і жінку.

Мова ночі глибока,
як джерело.

Ось вітер: налетів буланно,
зірвав папаху на бігу.
Ридають стомлені тумани
на березневому снігу.

Ось вир: сяйнув ясним свічадом,
в тужавий лід – мільйон сокир!
І птиця зойкнула від щастя,
жбурнула в овид сяйво крил!

Ось даль зірка: блакитно ходить,
пісенним стукає ключем.
І ронить у ставок холодний
розквітлу гілочку очей...

Спасибі дню, що народився,
що нарядився в біле молоко,
біжить.

– Хлопчику! Гей, зупинись!
Та біжить – сріблом дзвонить.

Спасибі дню, що
прилетів на лелечих крилах
і мостить мені гніздо,
а в ньому вже ось лелечиха
знесла три яєчка:
    віру,
       надію,
          любов!
З надією – не посивію,
з вірою – перестрибну й прірву,
з любов’ю – біль перейду убрід!

Хлопчику,
цілую твій слід...

Ранні сніги – птахи білі
на призьбі сіли.

Мати така весела,
як весна,
така святкова,
як піч мальована,
набирає їх у полумисок.

Вони
дзьобами колючими
клюють їй в обличчя,
в долоні клюють...

Мати така весела,
як зелена вишня,
така зажурена,
як спогад про голодний рік.
Заходить з ними до світлиці...

Ставить полумисок
на черінь гарячу –
тануть очі снігів...

Сміється мати:
– Годі, сину, спати!
Вставай, сину,
прилетіли
ранні сніги!

І яке воно, щастя булане?
А таке, що
йшов кінь – не кінь,
плив місяць – не місяць,
грав грім – не грім...

І про що воно, щастя булане?
...А зійшло тісто в діжі.
Кулачками дрібними місила,
рясною сльозою поливала
(Прийде з фронту муж, прийде!)
Ставила на теплу черінь...

І раптом знадвору тінь
чоловіча майнула:
– Горенько!

Я, як в тісті була, –
так до нього й прилипла...
(Лоскотав біля шиї вус...)

А світить як щастя булане?
Вранці взяв трактор на руки,
посадовив його в кінці поля,
причепив йому плуга:
– Чимчикуй!
Пішов трактор сам по собі,
пішов плуг за трактором сам по собі,
йшов я за ними сам із собою...
А як сонце підбилось під хмару –
дивлюсь: несе Варка обід!
Усмішка ясна,
сама як намальована.
У руці плетений кошик,
ноги грузнуть в ріллі...