Фортеця на кучугурах
На оцих Кучугурах, що посеред Каховського моря, напроти Скельок 1, колись, розказували діди, стояла турецька кріпость. Воно, мабуть, і правда, бо як був ще я хлопцем та нишпорив по тих пісках, то знаходив тамечки і наконечники стріл, і кулі якісь чудернацькі, і черепки з дорогого посуду, і копійки ненаші, і всяку іншу всячину. А що вже тієї цегли і того каміння кругом стільки валялося, що й визбирати не можна...
Так от, побудували турки кріпость на чужій землі у нашому Великому Лузі, обгородилися високим муром, захистилися протоками й бакаями та й живуть собі. Із татарвою якшаються, на християн нападають, грабують, невинних людей убивають. Одним словом, жирують, як ті розбійники. І хто зна, поки б ця наруга була, якби не з’явилися в плавнях запорожці. Прийшли вони сюди, значить, а християни й давай їм жалітися.
— Потерпаємо, — кажуть,— дуже. Нема спасу від турків. Он бачите, що вони, прокляті, на гряді вимурували?
— Бачимо,— кажуть запорожці.— Це нам раз плюнуть оте бусурманське кишло розколошматити!
Отакі-то похвалки гнали козаки, та не так-то просто було викурити турків. Що не натиснуть запорожці, а вони й одіб’ються. Пробували вже наші по-всякому — ні, нічого не виходить! Тоді вирішили брати кріпость уночі, коли вороги недобачають. Але прорахувалися, бо для турків темноти не було. Повісили вони на височенну вежу золотого місяця, і горів він так, що на десять верст усе довкола освітлював!
— Що його робить? — почав бідкатися кошовий.
— А що робить, — обізвався один козарлюга. — Треба кликати на допомогу Тараса! Він уже щось придумає...
Ну, а Тарас — це був великий богатир. Він нікому не підкорявся і жив на правому березі Дніпра в байраці, нижче теперішнього села Біленького 2. Те місце ще й тепер зветься Тарасовим Гульбищем. А чому воно так зветься? Та тому, що богатир любив часто бенкетувати з козаками та бурлаками. Оце було як розгуляються хлопці, так аж риба в плавневих озерах понишкне від їхнього співу і реготу!..
— Гаразд,— каже отаман.— Кличте Тараса... Покликали. Прийшов богатир, подивився на кріпость, послухав запорожців, а тоді й мовить:
— Діло нелегке, але не таке вже й пропаще. Зробіть тільки те, що я скажу, і зачекайте трошки...— Почухав потилицю й далі веде: — Я вийду з Лугу, сяду отам на кручі проти чортового кишла, а ви мені хутенько приготуйте три барила пива, три стябла саламахи і три барани смажені, бо без цього, братчики, ніяк не можна.
Приготували козацькі кухарі все, що забажав Тарас, поставили перед ним, одійшли вбік і дивляться, що воно буде. А богатир почав спроквола пити і їсти. Та пив і їв отак аж три доби. На четверту, попивши й поївши, підкликав кошового та й каже:
— Готуй своє військо. Вночі підете на приступ. Та не забудьте драбини...
— Як так? — дивується отаман.
— А так,— одказує Тарас — Тоді побачиш, як... Наступив вечір. Богатир сидить на кручі, де оце теперечки
наша слобода, і нічичирк. А тільки прийшла ніч і розгорівся турецький місяць на вежі, він надувся та як дмухне з усієї сили на те поганське світило через річки й бакаї — так воно й погасло! Ех, запорожці тоді як кинуться на кріпость! Обступили її з усіх боків, видерлись по драбинах на стіни і давай ошелешених бусурман у темноті кришити. До ранку геть-чисто всіх вибили. Вернулись до Тараса, щоб подякувати, а його й сліду нема! Не любив він дяки за свої добрі справи, за поміч слабшим...
Так ото з тих пір і не стало кріпості на Кучугурах, а турки сюди більше ніколи не потикалися.
- - - - - - -
1 Скельки — село Василівського р-ну Запорізької обл.
2 Біленьке — село Запорізького р-ну Запорізької обл.
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Великий Луг - батько.
[ нагору ]