Про запорожця Ониська і його жінку
Тутечки 1 колись сидів зимівником Онисько-запорожець. От що про нього розказують старі люди.
Раз, проїжджаючи через Миргород, побачив він молоденьку і гарну дівчину, таку гарну, що й розказати не можна, та й закохався собі на лихо.
В Ониська багато було грошей, не взяв його кат, і розумний був, а вже такий завзятий, що всі січовики його поважали. Так з себе ж такий шкарбан, що й ні на що було й глянуть!
Недовго думавши, прийшов він до матері тієї дівчини, що йому вподобалась, і став її сватати. Мати, бідна вдова, дуже зраділа, що знайшовся такий багатий жених, не дала дочці й опам’ятатися і приневолила її одружитись з Ониськом.
Привіз Онисько молоду жінку у свій зимівник. Тут у нього була рублена хата на дві половини, усякої худоби не перелічити, і наймитів, і наймичок. Одяг Онисько свою жінку, неначе кралю яку. Всього уволю, а молодиця смуткує, журиться, ніщо її не радує і не веселить.
Не сиділось і Ониськові з молодою жінкою. Дуже завзятий був. Тільки почує, було, що збираються в коші на татар або на ногайців, то й не втерпить — кине жінку і поїде собі в кіш. Отож як поїде, то молодиця сама, одна-однісінька, ще гірш сумує. Було наварить і напече всяких потрав, одягнеться, як на Великдень, сяде на покуті та сама з собою і розмовляє:
— Їж, душа, пий, душа, — скаже, — та люби Ониська!
— Не хочу я ні їсти, ні пити, — сама собі відказує, — як мені любити Ониська.
— Чом? — пита сама себе.
— Він гидкий, він бридкий! — одкаже.
— Кого ж ти любиш?
— Я люблю Омелька-поповича. Він такий гарний, хороший, уродливий, без нього мені й світ немилий!
Та схилиться на білі рученьки і гірко заплаче.
Раз, як вона так юродствувала, повернувся з коша Онисько. Бачить: віконце в хаті відчинено — він і підійшов, щоб злякати. Аж чує: щось жінка розказує. Він і дослухав до кінця та як гукне:
— Жінко! Так ти така?! Затріпотіла небога, нічого казати.
— Така,— каже, — чоловіче...
— Ходи ж сюди до мене, коли така!
Вийшла молодиця з хати, а Онисько вийняв з кишені кресало, викресав вогню, у віхоть, розмахав та під стріху — хата й запалала. Повибігали наймити з відрами заливати, а Онисько:
— Не руште, не гасіть! — каже.— Візьміть собі мою худобу, поділіться і не згадуйте мене лихом. А ти, жінко, — додав, кинувши на неї оком,— іди собі до свого Омелька-гюповича. Не треба мені такої жінки, як ти!..
Сів на коня та й поїхав у кіш. З тієї пори чутки про нього не було!
-------
1 На місці теперішнього села Чумаків Томакінського р-ну Дніпропетровської обл.
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Ой, Січ - мати.
[ нагору ]