Запорожці в Петербурзі
Приходить якось до цариці Потьомка та й каже:
— Що ти є за цариця, коли ти не знаєш своїх людей?
— Яких таких людей?
— А он тих людей, що ні податей не платять, ні в якому стані не перебувають.
— Де ж ті люди живуть?
— Отам-то й там!
— А як же вони прозиваються?
— Прозиваються запорожцями.
Досадно стало цариці від цього. Давай козаків до себе закликати та у військо повертати, а того й не розшушукала, що вони військо і є.
Повбирались запорожці, понадягали на себе все найдорожче, що в них було, а зверху понапинали найскверніше, яке тільки знайшли в себе, та й поїхали.
Приїхали — і прямо в палац. Дивляться на них пани, а вони такі собі чудакуваті: чудно зодягнені, чудно й балакають. Тільки й балачки в них, що «еге», «атож», «та ні». Погляд — зовсім не людський. Боже храни, які страшенні! Як із ким говорить, то й не дивиться йому в вічі, а як же гляне, то наче варом обдасть. У всіх голови бриті, вуса аж на жупан звисають.
— Давай,— каже цариця,— я з них посміюсь.
Ото зараз вийшла до них, а за нею й свита: рясна та довга — все фрейліни та генерали.
— Здрастуйте, запорожники!
— Здрастуй, наша вельможная мати!
— Звідки ви, дітки?
— Із Низу, мамо.
— А де ж той Низ?
— Та там, де кінчається верх!
— Далеченько!..
Бачить цариця, що хлопці не промах: загадала тоді, щоб зварили їм обід. Зварили їм обід, понаставляли всякої всячини, а вони дивляться на ту всячину та й кажуть:
— Ні, мамо, ми такої страви не їмо.
— А яку ж ви їсте?
— У нас усе тетеря, сита 1 та риба.
— Ну, варіть їм тетерю та рибу, ситіть ситу. Наварили їм тетері, приготували риби, розситили ситу,
— Ну, сідайте обідати!
Помолились вони Богу, посідали за стіл; коли дивляться — за столами нема ложок.
— Що ж це воно таке? Дайте ж нам хоч одну ложку на всіх! Хіба у вас їдять жменями?
Принесли їм ложки. Коли вони до тих ложок, а воно ложки — не ложки: по півтора аршина кожна. Сказать би киї? Так ні, не киї, а, здається, ложки. Одному тільки отаманові і покладена ложка як ложка, тільки й та якась чудна: не з дерева, а вся із срібла зроблена.
— Ну, що ж... Будемо їсти.
Випили по чарці горілки, взялися за ложки. Коли це отаман чи взяв, чи не взяв страви ложкою тією — як уже й кричить:
— Тьху! Цур тобі з тією ложкою! Усі губи попік! І як ті пани в біса їдять цими ложками? Ану, хлопче, подай мені мій корячок! Там десь у кишені лежить...
Угамувався отаман, їсть.
— Еге, панове, — забалакали тоді вже козаки,— як же цими ложками їсти? Держальця у них таки чималенькі...
— Та як?! Давай годувати один другого через стіл.
— І то правда! Давай!
Та так сидять і один другому через стіл подають: ти сидиш проти мене — мені й подаєш, я сиджу проти тебе — тобі й подаю. їдять вони собі та й їдять, а цариця там десь у проходку ходить по кімнатах. Ходила-ходила, а далі й каже:
— Піду ж я подивлюся через двері, як то вони їдять. Пішла. А вони їдять собі та й їдять. От один їв-їв, а далі
й каже:
— Що це воно, панове, за ложки такі?
— Та це ж ті, що мати дітей годує та приказує: «агу, маленькі!»
Тут один зовсім було влопався, так інший його підправив. Здивувалась тоді цариця і відійшла собі геть. Зостались одні тільки генерали та князі, сміються вони з тих запорожців.
— І де цей дурний народ народжується? — питає один генерал у другого чи там по-німецькому, чи там по-французькому.
— А де? У Хохландії! — дає відповідь другий.
А запорожці все те добре розуміють, бо вони хоч з виду і такі собі були, а різними мовами вміли говорити.
— О, е-ей! Скільки панів! — заговорив один.
— Та все розумні та великі! — підхопив другий.
— І де вони родяться, пане-брате? — спитав третій.
— Та де? В Петербурзі та в Москві! — відповів четвертий.
— А де вмирають? — питає п’ятий.
— На Камчатці та в Сибіру! — гукнув шостий. Повтікали тоді й генерали. Лишилися запорожці одні. Ото
попили, поїли, повставали із-за столу, помолились Богу, подякували цариці. Тоді як поскидали з себе лахміття, то так усі хороми царські й засяяли від їхньої одежі. Тут якийсь як ударить у бандуру — як понеслись же танцювати запорожці, так аж фрейліни всі повискакували та дивляться! Потім посідали на коней та й гайда на Січ.
— Ну, що? — питає Нечоса 2 царицю. — Чудний народ?
— Чудний!
— Треба його скасувати!
— Та треба!
Ото зараз послав Нечоса верхового на Січ. «Вислати мені стільки-то людей, — пише кошовому.— Я узнаю, яка у вас є нужда, чим усе військо утримується і скільки того війська».
— Ну, що ж,— каже кошовий.— Треба вислати... Вислали одного чоловічка. Приїхав він у Петербург, — зараз до Нечоси. Увійшов до нього, привітався та й каже:
— Ось тобі, батьку, цидулка від пана кошового!
— Яка така цидулка?
— А така, цидулка, та й годі!
— З ким ти прийшов?
— А так, ні з ким, сам з собою.
— А до кого прийшов?
— Та до Грицька Нечоси!
— Що ти за дурень такий? Хіба там, на Січі, розумнішого не було, що мені такого дурня відрядили?
— Та були, батьку. Так розумніших відіслали до розумних, а мене до тебе...
— Геть звідси! — крикнув Потьомка й вигнав його від себе. А тоді зібрав військо і пішов воювати проти запорожців.
Прийшов. Сам зупинився в Мамайсурці 3, а військо в Красний Кут одправив (він тоді Красним Кутом звався, а це вже тепер Покровським та Грушівкою дражниться). Приїхав і давай скрізь копати вали, становити гармати, ловити запорожців та повертати в москалів. А вони собі сидять, та й байдуже. Оце випалить Нечоса з гармати, а вони позбирають запас, понакладають його на вози та йому назад і везуть.
— На,— кажуть, — більше буде.
Або нахапають у жмені бомб, розмахають-розмахають та назад і пошпурляють.
— На, — кажуть, — батьку, та не збавляй запасу.
А Нечоса все палить та палить. Тоді вони зібрали всю свою худобу та за Дунай і подались. Зостались у Січі тільки два чоловіки — кошовий та писар. Так і тих Нечоса не взяв. Уже чого він їм тільки не робив!.. А далі давай землю коло них копати. Копав-копав — нічого не зробить. Що викопає яму, а вона за ніч і завалиться. Догадався потім Потьомка, та пізно.
— Ану,— каже, — оцю землю та в річку!
Згорнули ту землю в річку,— коли до Січі, а вона пуста! Давай тоді Нечоса збирати старих та немічних. Зібрав, покарав та й пішов назад. Уже після того схаменувся та давай писати до запорожців. Аж трьома нападами писав: усе повідомляв, щоб вернулись назад. Давав їм і степи, і луги, і чотири лимани, щоб ловили рибу та справляли жупани. Так ні! Кошовий відповів йому так:
— Ой, спасибі тобі, Грицьку, та за твою ласку, що ми їли на Великдень та гречану паску...
Бач, добре вже він залив їм за шкуру сала... Отакі-то були запорожці! Хоч і сила не дуже велика, а боялися їх дуже.
-------
1 Сита — розчин меду.
2 Нечоса — прізвисько князя Потьомкіна.
3 Мамайсурка — урочище біля с. Великої Знам’янки Кам’янсько-Дніпровськоіо р-ну Запорізької обл.
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Ой, Січ - мати.
[ нагору ]