Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Mon, 26 Jun 2017, 01:35
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиЖнива

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Літо.

Колись, та не так і давно, з пів століття тому, єдиними знаряддями для збирання хліба були серп і коса. Комбайни в Україні з’явилися лише в тридцятих роках нашого століття.

Отож, за тиждень після «Петра» в Україні починалися жнива, на полі з’являлися люди в широких білих штанях, у полотняних сорочках, з мантачками за поясом і з косами в руках, — косарі; вони вдаряли своїм гострим знаряддям по сухих стеблах дозрілого хліба й довгий рівний покіс, як простелений рушник, лягав стрічкою за кожною косою.

Дівчата й молодиці виходили на ниву з серпами; жнучи, вони спритно клали сніп за снопом і, працюючи, співали:

Вгору, сонечко, вгору,
Хай я нивоньку дожну.
Ой, лане-ланочку,
Скажи ж мені правдочку,
Чи будемо ми в кінці,
Чи підемо ми в вінці?

Ой, будем, доню, будем,
Лише нивоньку дожнем!

А як ниву вже дожинають, то співають, бувало;

Дивувалися ліси.
Де поділися вівси,
Женчики позжинали
Залізними серпами, —
Залізними серпами,
Біленькими руками.

Увечері, коли вже зайде сонце, натомлені тяжкою працею женці йдуть, було, додому і співають:

Ой, заспіваймо, хай дома почують,
Хай нам вечерять готують.
Утомила нас та широкая нива,
Що тепер нам і вечеря не мила.
Ой, не так нива, як високії гори,
Ой, не так гори, як велике жито,
А вже ж нам спину, як кілком перебито.

Колись давно нашим жінкам та дівчатам доводилося жнивувати у панів. Якщо пан був поганий, то ясенці йому співали:

Ой, в чужого господаря обідать пора,
А в нашого господаря ще й думки нема,
Ой, паночку наш, обідати час!
А в чужого господаря горілочку п’ють,
А в нашого господаря й води не дають,
Ой, паночку наш, обідати час!
А в чужого господаря полуднувать пора,
А в нашого господаря й на думці нема,
Ой, паночку наш, полуднувать час!
А в чужого господаря полуднували,
А в нашого, багатого, ще й не думали,
Ой, паночку наш, полуднувати час!

Коли вже кінчаються жнива і в полі дожали останню ниву, дівчата співають:

Перепілонька мала,
Де ся будеш ховала?
Ми пшеницю дожали,
У снопи пов’язали,
В копи поскладали
Одна копонька в стозі,
А друга в оборозі,
А третя в стодолі, —
Нам горілонька на столі!

Або так:

Ой, їздило пахолятко по полю,
Запрошало челядоньку до двору,
Ой, до двору, челядонько, до двору,
Не запалюй білого личенька на полю.

Дожинаючи ниву, женці залишають трохи недожатих стебел з колосками «Спасові на бороду». Те недожате колосся вони зв’язують у пучок червоною ниткою, або виплітають колоссяну китицю, ніби бороду, й пригинають колосся до землі — це і є «Спасова борода», яка в різних місцевостях України називається по-різному. Так, на Підляшші її називають «перепілка», а на Поліссі «перепелиця» — це ніби останнє пристановище для цього птаха, як про це співається в пісні:

Не вилітай, сива перепілко,
Вже ми не підемо в твоє пілко!

Але перепелиця — це вже, ймовірно, пізніший додаток, бо суть «бороди» правдоподібно пояснюється тим, що це останній притулок польового духа, який у слов’янській мітології уявлявся в вигляді кози. На Волині «борода» так і називається — «коза». Там же, на Волині й на Підляшші, ту «бороду» оздоблюють стрічками й квітами. Потім обполюють траву навколо «Спасової бороди», чи там «перепелиці», чи «кози», — це вже роблять скрізь, у всіх місцевостях. Далі виминають з колосся трохи зерна й закопують в землі, або просто сіють зерно поміж стеблами тої «бороди». Подекуди, як ось на Чернігівщині, коло «бороди» кладуть окраєць хліба, дрібку соли, баньку з водою і співають:

Оце тобі, «борода»,
Хліб, сіль і вода!..

А потім ще й приказують: «Роди, Боже, на всякого долю: бідного і багатого!» Парубкам кажуть пролазити через ту «бороду», щоб були багаті. Молодиці ворожать про врожай, кидаючи назад себе серпа. Як серп падаючи, вдариться гострим кінцем об землю, то в наступному році буде врожай, а як вдариться тупим або держаком, — то це погана прикмета. Так ворожать тричі.

Про «Спасову бороду» женці співають:

Сидить ворон на копі,
Дивується «бороді»:
Ой, чия ж то «борода»
Сріблом-злотом обвита?

Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!

Сріблом-злотом обвита,
Красним шовком обшита —

Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!

Нашої пані «борода»
Сріблом-злотом обвита —

Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!

Сріблом-злотом обвита,
Красним шовком обшита —

Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!

А чужої пані «борода»
Мочалкою обвита —

Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!1

Як бачимо, дивується ворон, бож він птах бувалий, скрізь літає, багато світу бачив, а такої гарної «бороди», як у нашої пані, не зустрічав. Замість ворона часом згадують лісового гостя ведмедя —

Сидить ведмідь на копі,
Дивується «бороді»...

Але найчастіше пісня каже, що «сидить півень на копі і дивується «бороді» — і це, здається нам, найдотепніше, бож півень і сам має бороду і то не абияку, а червону, і навіть він, мовляв, такої гарної «бороди», як у нашої пані, не бачив.

Зустрічається ще й такий варіянт пісні:

Ходить Ілля по межі,
Дивується «бороді»...2, —

бо в північній Україні зажинають саме на Іллю (20-го липня)3, а в південній — вже в цей час кінчаються жнива. Якщо жнива починаються швидше, то люди кажуть, бувало; «Бач, як Ількові бороду розчісують, — косять!», і додає записувач: «до Іллі так уже викосять жито, що й на бороду Іллі не оставлять», —

Ми-то, женчики, ми-то
Пожали всеньке жито,
А другі ліниві:
Стоїть жито на ниві!

Як уже всі хліба вижаті й женці кінчають складати снопи в копи, то вони співають:

Ой, задзвеніли стодоли, стодоли,
Що не повні сторони, сторони.
Ой, не дзвеніте стодоли,
Будуть повні сторони:
Скільки на небі зірочок,
Стольки на полі копичок.
Зіроньки небо світили,
Копоньки поле укрили.

Найближчі наші сусіди, білоруси, дожинаючи свої ниви, теж заплітають «бороду» з недожатого колосся і при цьому співають:

Сядзить козелъ на мяжђ,
Дзивуицца бородзђ:
Чыя жъ гэта борода,
Уся медомъ улита.

Про білорусів Смоленщини Шейн розповідає, що поле женці не дожинають до кінця, а залишають недожатим невеличкий клаптик поля, називаючи його «бородою» того господаря, на ниві якого жали женці. Всі женці сідають навкруги «бороди», ставлять перед собою «бабу» — останній вижатий сніп, одягнутий у жіночу сорочку й напнутий хусткою, — і снідають. Потім усі разом із піснями відправляються додому, в двір господаря поля; попереду йде дівчина, чи молодиця й несе «бабу» в руках. Господар зустрічає женців, як бажаних гостей, частує їх, а «бабу» відносять у стодолу4.

Отже, білоруська «борода» багатша за нашу, бо має ще й «бабу» в придачу.

* * *

Збираючи врожай не тільки поля, а й городу, чи саду, за нашим народнім звичаєм годиться щось залишити «на пні», в землі, чи на дереві. Збираючи садовину, наприклад, наші селяни залишають на кожному дереві по яблуку, чи грушці, а вишні, звичайно, залишаються на вершку дерева — «на розплід». Існує повір’я, що коли забрати геть усе докраю, то наступного року не вродить. Часом кажуть, що це залишається для птиць, бож Бог, мовляв, родить не тільки нам, а й на їхню, пташину, долю. Це — правда.

- - - - - - -

1 Див. А. Кримський «Волосова борода». Укр. АН. Збірник Істор.-Філолог. відділу. Київ, 1928.

2 М. Грушевський, І, стор. 193.

3 За старим стилем.

4 Див. П. В. Шейн: «Бђлорусскія народныя пђсни». СПб 1874, а також «Матеріялы для изученія быта и языка русскаго населенія сђверо-западнаго края». Томъ І, частина І. СПб 1887.




Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Літо.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org