Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Mon, 23 Oct 2017, 23:31
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легенди«Волочільне»

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.

У великодній понеділок селяни ходять один до одного, христосуються і обмінюються писанками. Цей день називається волочільним. Ходять з поздоровленнями (переважно діти) до рідних, повитух, знайомих, священиків, приносячи в подарунок «волочільне», що складається звичайно з пшеничного калача і кількох крашанок 1.

«... се властиво було, може, найбільш людське, гуманне, соціяльне свято цілого річного кругу — се обопільне обдарування „дорою” (сей грецький термін досі живе місцями), зв’язане з виявами зичливости і всяких добрих почувань до „всього миру”.» 2

«Діти (до дванадцяти років) носять пироги до батька хрищеного, до матері, до баби на другий день Великодня. Хрищений батько дарує дітей, дає 3 копійки або 5 грошей, батькова дружина насипле гостинців у хустку, дасть крашанок зо дві. Мати хрищена грошей не дає, а дає гостинці. Як дитина приходить до хрищеного батька з пирогами на Великдень, то каже: „Христос Воскрес, будьте здорові з празником!” Хто є в хаті, каже: „Спасибі, также і вас поздоровляємо, хай великий (чи велика) ростеш!” — і погладить по голівці.

Дитина сама розв’язує хустку з пирогами, бере пироги і кладе на стіл. Хрищена мати садовить дитину за стіл, почастує її. Насипле гостинця в хустку: насіння, цукерків, бубликів, крашанок; дасть дитині в руки і скаже: „Іди, дитинко, з Богом”.

Принісши гостинці додому, дитина віддає матері, мати ж висипає їх у решето (так зсипає гостинці всіх дітей), а після обіду ділить їх дітям» 3.

Такі діти називаються «христосувальники», а подекуди збереглася старіша назва — «волочебники». Подарунок, що його волочебники одержують, називається «волочільне» або «волочебне». Така назва існує чи колись існувала не тільки у нас, українців, а і в білорусів, росіян, поляків та литовців.

Найстаріша згадка про волочебників стосується до XVI-гo століття: Іван з Вишні у своїй проповіді гостро нападає на цей звичай, як на поганський.

Імовірно, що внаслідок нападів з боку церкви, цей такий цікавий звичай у нас здрібнів і став дитячим христосуванням. У повнішій і старішій формі цей звичай зберігся в білорусів. Там хор парубків зупиняється під вікном хати, стає півколом і співає волочебні пісні. При чому співає один, акомпанюючи собі на скрипці, а хор підхоплює приспів:

«Христос Воскрес, син Божий!»

Як свідчать дослідники 11, білоруські селяни надають великого значення обходові волочільників. Вони пильно слідкують за тим, яка погода під час волочільного обходу: якщо дощ і негода, то селяни вірять, що під час літніх робіт у полі буде теж негода.

Щождо самих волочільних пісень у Білорусі, то вони мають характер ідеалізації селянського життя:

Почомъ жа значенъ яго дворъ?
Воколо згороду усе жалђзны тынъ,
А шулочки мурованные,
Вереюшки усе точенные,
Вороцики позлачоные,
Подворотница — бђла рыббя косьць,
А клямочки позлачонные,
А замочки серэбранные.

Або ще:

Да чи дома, дома слаутый пане?
Коли дома, устань рано,
Устань рано, умыйся бђло,
Умыйся бђло, утрися сухо,
Надзђнь боты козловые,
Подпиражи поясъ шелковинькій,
Завяжи хусточку щиро злотную,
Надзђнь шубу атласовую,
Одчини окно, поглядзи у гумно,
Одчини другое, поглядзи у поле... 12

Як бачимо, це вітання волочільниками господаря аналогічне до вітання колядниками. В Україні цей звичай держався ще в першій половині минулого століття 13, а тепер відомий лише в деяких

околицях Галичини, особливо на Яворівщині, де такі величальні пісні на Великдень називаються «риндзівками». На українсько-білоруському сумежжі, в Гроденському повіті вони відомі під назвою «рогульки».

В 1870 році В. Гнатюк видав яворівські риндзівки з поясненням, що ці пісні співають хлопці і парубки на другий і третій день великодніх свят дівчатам і молодицям, які повіддавалися в останній сезон, в «зимне пущеннє». Вони приходять уночі громадою з 20-30 осіб, з одним музикою, звичайно скрипалем (часом беруть і басиста), стають під вікном і співають усі в один голос. Коли скінчать, дівчина чи молодиця виносить їм за поріг кільканадцять писанок і звичайно додає ще дві чи три дрібні монети на почастування; після цього парубки відходять і під вікном іншої дівчини співають ту саму або іншу пісню 21.

Ось одна з яворівських риндзівок:

Ой, рано, рано куройки піли,
Же Христос, же воскрес, же воистину, же воскрес!
Єще ми раньше Ганунейка встала.
Ранейко встала, сад замітала,
Сад замітала, грідки копала,
Грідки копала, вино садила,
Вино садила, стиха говорила:
«Рости ж ми, вино, тонко, високо,
Тонко, високо, коріне глибоко,
Корінє глибоко, листе широко,
Листе широко, гиле високо».
Toє ми вино сино заквило,
Сино заквило, мало зродило.
Не зродило ж ми, но три ягодойці:
Єдна ягодойка — єї батейко,
Друга ягодойка — єї матінойка,
Третя ягодойка — сама молодейка,
Сама молодейка зарученая,
Зарученая аж до Любима,
Аж до Любима, за попова сина.
За поповим сином легко робити,
Легко робити, мід-вино пити,
Мід-вино пити, ключі носити.
Бувай здорова, ґречная панна,
Ґречная панна, красна Ганунейка,
Не сама з собою, з вітцем, з матінкою.
Тобі, Ганунейко, риндзівка,
а нам писанок кобівка.
Тобі, Ганунейко, виґрадзанє,
а нам писанок ціле дзбане.
Тобі, Ганунейко, красная піснь,
а нам писанок сорок і шість.
Й а в коморі на кілочку
висять писанки в ріжочку:
Нема кому встати, писанок дати 31.

На Гуцульщині волочільний понеділок — «се днина, в яку парубки мають нагоду придивитись обстановам домашнім та наобзорити дівки на сватаннє (обзорини). Ґаздині справляють у велике пущеннє у себе вечорниці, на які сходяться парубки і дівки танцювати; кождий парубок, що з якоюсь дівкою танцював, має від неї у великодні свята дістати писанку. За тими писанками ходять-волочаться парубки від хати до хати, відки і сей день називається волочільний понеділок. Писанками тими обмінюються парубки між собою, як стрічаються на дорозі, при чім один промовляє до другого: „Поможи нам, Господи, абих сі виділи так на тім світі, як і сі тут видимо”. У хаті звичайно угощують їх, а коли їх та дівчат набирається більше, гуляють при скрипці» 32.

На Слобожанщині другий день Великодня називається днем Богородиці; існує звичай роздавати в цей день милостиню «нижчій братії» 33.

- - - - - - -

1 Чубинський, III, стор. 24.

2 М. Грушевський, І, стор. 177.

3 Ніна Заглада, Мат. до етнол., І, стор. 157.

11 Шпилевский, «Волоч. въ Витебск. губ.», Рус. дневникъ, 1859, І.

12 Шпилевский, І. ном. 136 і 138.

13 M. Груш., І, стор. 178.

21 За Мат. етн., XII, стор. 228.

31 Наконечне, пов. Яворів. В. Гнатюк, Мат. до етн., XII, 228, ч. 172.

32 М. Груш., І, стор. 177.

33 Село Кам’янка на Харківщині.




Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Весна.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org

Nauka j?zyka angielskiego s??wka wymowa и еще.