Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Tue, 22 Aug 2017, 12:08
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиВесільні мотиви (Веснянки)

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.

Як ми вже бачили з наведених вище прикладів, весільні мотиви зустрічаються і в тих весняних обрядових піснях, що ми їх віднесли до історичних: згадка про рутяний віночок у «Воротарі» або про срібний віночок у «Володарі», обидва варіянти «Зельмана». У гаївках, де переважають хліборобські мотиви, майже завжди є згадка про залицяння хлопців до дівчат чи навпаки — дівчат до хлопців. Але є багато веснянок і гаївок, де весільні мотиви — залицяння, сватання, заклики одружуватись, протиставлення милого нелюбові або молодого старому, «переспівування» пар — творять головний зміст пісенних текстів. Ось кілька прикладів.

«Просо». Зібравшись на вигоні, дівчата вибирають двох з-поміж себе: одну називають «матір’ю», а другу — «господинею». Всі інші учасниці гри називаються «дочками». Зробивши такий вибір, дівчата стають в один довгий ряд. Перша в ряді стоїть «мати». Господиня бере в руку довгу палицю і стає збоку; потім вона підходить до «матері» і питає:

— Де твоя дочка?

Та відповідає питанням:

— Нащо вона тобі?

— Щоб ішла просо жати.

— Десь на тому кінці!

«Господиня» йде до другого кінця ряду, стає перед крайньою з дівчат і каже:

— Казала мати, щоб ти ішла до мене просо жати!

— Яке?

«Господиня» підіймає палицю вище голови і каже:

— Таке!

— Не достану.

«Господиня» опускає палицю аж до землі, говорячи:

— Таке!

— Не нагнуся.

Тут відбувається діялог поміж «господинею» і «дочкою»:

— Куплю тобі сорочку.

— У мене є!

— Куплю тобі спідницю.

— У мене є!

— Куплю тобі хустку.

— У мене є!

І так «господиня» перераховує весь одяг, який звичайно повинна мати дівчина, що збирається виходити заміж. За кожним разом «дочка» відповідає: «У мене є!», тобто показує, що вона вже готова виходити заміж. Господиня, почувши, що в дівчини все є, удає з себе сердиту, ніби б’є дівчину палицею і гонить її до «матері», примовляючи: «А, заміж! А, заміж!» Коли «дочка» заховається за «матір», «гоподиня» залишає її і знову звертається до матері з тим самим питанням: «Де твоя дочка?», і гра відбувається заново. І так продовжується, аж поки «господиня» не пережене всіх «дочок» до «матері», раз-у-раз приказуючи: «А, заміж!»

Так бавляться дівчата в «Просо» в селі Полонному на Волині, але в інших місцях України така забава не відома. Найпопулярніше «Просо», що його співають фактично від Кубані по Сян, складається з двох хорів, що по черзі переспівуються («антифонний переспів»):

А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід Ладо, сіяли, сіяли.

А ми просо витопчем, витопчем,
Ой, дід Ладо, витовчем, витовчем.

А чим же вам витоптать, витоптать,
Ой, дід Ладо, витоптать, витоптать?

А ми коні випустим, випустим,
Ой, дід Ладо, випустим, випустим.

А ми коні переймем, переймем,
Ой, дід Ладо, переймем, переймем.

Та чим же вам перейнять, перейнять,
Ой, дід Ладо, перейнять, перейнять?

А шовковим неводом, неводом,
Ой, дід Ладо, неводом, неводом.

А ми коні викупим, викупим,
Ой дід Ладо, викупим, викупим.

А чим же вам викупить, викупить,
Ой, дід Ладо, викупить, викупить?

А ми дамо сто рублів, сто рублів,
Ой, дід Ладо, сто рублів, сто рублів.

Не треба нам тисячі, тисячі,
Ой, дід Ладо, тисячі, тисячі.

А ми дамо дівчину, дівчину,
Ой, дід Ладо, дівчину, дівчину.

Ми дівчину візьмемо, візьмемо,
Ой, дід Ладо, візьмемо, візьмемо.

При цьому крайня з дівчат першого хору перебігає до другого хору. Перший хор кричить: «Нашого полку убуде, убуде!» Другий хор вигукує: «Нашого полку прибуде, прибуде!» Гра починається наново.1

Цікавий варіянт «Проса» подає Михайло Максимович. За цим варіянтом після того, як хори переспівають пісню і дівчина перебіжить від першого хору до другого, вона гукає:

Їдьте, їдьте до нас!

А ті їй відповідають:

Нема короля вдома.
Поїхав по дрова,
Пиво варити,
Сина женити,
Дочку віддавати,
Нас на весілля звати! 2

«Навчу я, навчу…». Дівчата беруться за руки і творять коло. В середині кола стоїть дівчина і удає, що ніби пряде з кужеля. Хор ходить навколо і співає:

Через село,
Через Бондарівку,
Поняв старий
Молодую жінку.
Іще ж не поняв,
Та хвалиться бити,
Та хвалиться з товаришем
Нагайку купити:

Навчу я, навчу,
Молодую жінку;
Навчу я, навчу,
Молодесеньку.

Поїхала жінка
Та до батька в гості.
Неділя минає,
Жінки немає:

Навчу я, навчу і т. д.

І друга минає,
Жінки немає:

Навчу я, навчу і т. д.

І третя минає,
Жінки немає:

Навчу я, навчу і т. д.

Четверта іде —
Жінка їде:

Навчу я, навчу і т. д.

Жінки побоявся,
В кропиву сховався:

Навчу я, навчу і т. д.

Бороною скрився,
Сінцем притрусився:

Навчу я, навчу і т. д.

Ой, первое лихо:
Кропива жале,
А другеє лихо:
Борона даве,
А третєє лихо:
Сінце коле —

Навчу я, навчу і т. д.

Четвертеє лихо:
Горобець скаче,
Жінці скаже —

Навчу я, навчу і т. д.

В той час, як хор співає, дівчина в колі показує рухами, який то чоловік сердитий і як він буде вчити свою жінку. А коли хор починає співати про те, як жінка повертається додому, дівчина комічними жестами показує, що чоловік злякався і ховається в кропиву. Гра весела, і викликає багато сміху.

«Зося-чорнуся». Дівчата беруться за руки і творять велике коло. В середину заходить дівчина. Хор рухається навколо дівчини і співає:

Зосю-чорнусю,
Мийся, чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.

Дівчина в колі:

А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?

Хор:

За столяра, за сина єго.

Дівчина:

Ой, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде дошки стругати,
Мені скаже помагати.

Хор:

Зосю-чорнусю,
Мийся, чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.

Дівчина:

А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?

Хор:

За шевця, за сина єго.

Дівчина:

Ой, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде чоботи шити,
Мені скаже шкіру волочити.

Хор:

Зосю-чорнусю,
Мийся чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.

Дівчина:

А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?

Хор:

За муляра, за сина єго.

Дівчина:

Ой, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде мурувати,
Мені скаже вапно подавати.

Хор:

Зосю-чорнусю,
Мийся чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти.
Ми тя хочемо заміж дати.

Дівчина:

А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?

Хор:

За сідляра, за сина єго.

Дівчина:

Ой, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде коні сідлати,
Мені скаже помагати.

Хор:

Зосю-чорнусю,
Мийся чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.

Дівчина:

А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?

Хор:

За рільника, за сина єго.

Дівчина:

Ой, я піду матінонько,
Ой, я піду, ластівонько,
Бо він буде поле орати,
А я збіжжя засівати! 3

Цікавий варіянт цієї гаївки я записав від пані А-ч у 1946 році. Цей варіянт називається «Чорнушко-душко» і виконується він мішаним хором: хлопцями і дівчатами. Всі учасники гри беруться за руки і творять велике коло. В середину заходить дві дівчини: одна з них грає ролю «матері», а друга — «дочки». Рухаючись, хор співає:

Чорнушко-душко,
Вставай раненько,
Вмийся, чешися,
Гарно вберися,
Хочуть тя люди взяти,
Хочу тя заміж дати.

«Дочка» робить вигляд, ніби вона розглядається навколо, і співає:

Ой, за кого, матінонько,
Ой, за кого, ластівонько,
Чи за мазяра,
Чи за шматяра?
Не піду, матінонько,
Не піду, ластівонько!

«Мати», звертаючись до «дочки», співає:

Не за мазяра, не за шматяра,
А за Юрчика та й Петришина!

З кола виходить «Юрчик Петришин», якого назвала «мати». Він підходить до «дочки», бере її за руки, і вони крутяться в танці кілька разів, співаючи:

Ой, піду, піду, матінонько,
Ой, піду, піду, ластівонько.

Ця пара вважається вже «переспіваною». Вона стає в коло, а з кола виходить інша дівчина, що починає грати ролю «дочки». Гра починається наново. І так «переспівують» кожну пару хлопців і дівчат, про яких знають, що вони мають одружитися. Ніколи не «переспівують» випадкової пари.

Якщо «переспівана» на гагілці пара чомусь не подружилася, то це вважається за великий гріх і сором. Батьки після «переспіву» також не можуть висловлюватися проти весілля, бож, мовляв, «молодих на гагілці переспівали».4

Чи не є це своєрідним відгомоном стародавнього звичаю наших предків «умикати жен» на ігрищах?

В літопису Нестора, в т. зв. Лаврентіївському списку його, записано таке: «Радимичи, Вятичи и Сђверяне схожахуся на игрищи, и ту умыкаху жены себђ, с нею же съвђщаваше».

У сербів ще на початку цього століття був подібний звичай, що називався «отміца».

На Лівобережжі, а також на Київщині ще донедавна була поширена гра «Щітка», що — як нам здається — є теж своєрідним залишком нашої стародавньої «отміци».

«Щітка» виконується так: хлопці й дівчата беруться за руки і творять довгий ланцюг. Крайньою завжди стає дівчина; вона стоїть нерухомо, міцно упираючись обома ногами в землю. Всі інші учасники гри ходять навколо неї, тримаючися за руки. Таким чином дівчина по деякім часі обвивається «живим ланцюгом». Коли «ланцюг» навколо неї вже замкнувся, вона починає бігати в тісному колі, помалу розсуваючи його, і співає:

Щітка маленька,
Де твоя ненька?
На маківці сиділа,
Дрібен мачок дзюбила:
Дзюб, дзюб, дзюбанець,
Ходи, дівко, у танець,
А за нею молодець;
Не йди, дівко, у танець,
Лихо буде під кінець.

Коли дівчина переспіває пісню, виходить з кола парубок, і між ним та дівчиною відбувається така розмова:

— Горю, горю, пень!

— Чого гориш?

— Щітки, гребінки, красної дівки!

— Якої?

— Тебе, молодої!

Після цього дівчина вибігає з кола і втікає, а парубок кидається її ловити. Якщо дожене і спіймає, то веде в коло і становить її поруч з собою. Якщо ж не дожене, то доводиться йому самому стояти в колі. На цьому гра кінчається. 5

- - - - - - -

1 С. Нодлак, Херсонщина.

2 Дни и мђс. Максимовича. «Рус. Бђс.», стор. 76.

3 Головацький, III, 184-186.

4 Див. О. Степовий, «Укр. народні танці». Авґсбурґ, 1946, стор. 11.

5 Див. Чуб., III, 93, а також Терещенко, ІV, 316-317.




Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Весна.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org