Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Sat, 19 Aug 2017, 23:26
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиРадуниця і Проводи

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Літо.

Другий тиждень після Великодня називається «поминальним», або Томиним (Фоминим) тижнем; починається цей тиждень Томиною неділею.

В старих писаних пам’ятках для цього тижня (чи тільки неділі, що нею починається тиждень) є ще й третя назва: Радуниця, або Радунець, а ще — Радовниця.

Так, у Троїцькому літописі з 1372 року згадується, що «Литва и ляхи Жемоть придоша изгономъ (къ Переславлю) по Волицђ дни на другой недђлђ во вторникъ, на заутріе по Радоницђ».

В Новгородському літописі з року 1373 (6880) записано: «Въ среду на завтріе по Радуници».

А року 1556 (7063) записано таке: «Мђсяца апреля въ 22 день, въ понедђлникъ на второи недђли послђ Велица дни, канунъ Радуници...»

В Стоглаві осуджується тих, котрі по «Велицђ дни окличи и на Радуницы въюнецъ и всякое в нихъ бђсованіе...»

Або ще: «Апрђля 7 на завтрея радуницъ бысть гибель въ солнцы». (Псков. I л. року 1541 [7048]).

А в Київському літописі з року 1493 записано: «Тояже весны на Радуницу, апрђля 16-го, погорђ Москва...»

«Въ Устюгђ Великомъ, съ 1445 г. въ Радуницу бываетъ крестное хожденіе на убогій домъ при Іоанно-Предтечевскомъ монастырђ, а по совершеніи панахиды, гулянье въ сосновой рощђ, выросшей на тамошнемъ кладбищђ...»1.

В церковному словнику з року 1773 читаємо таке: «В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих свояків, з язичними обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, сичене пиво2, пироги, млинці, і після відправи священиком литії, взявши чарку з вином, або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час плаксивим голосом причитали добродійства покійника...»3.

Радуницю знають і болгари: вони теж їдять, п’ють на могилах рідних і причитають добродійства покійника 11.

В Польщі «Radonice» практикується у Варшавському повіті.

У стародавніх слов’ян Радуницею (або «весняною радістю») називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих, за стародавнім народнім віруванням, мерці радіють, коли їх поминають добрим словом живі свояки та ще й приходять до них на їхні могили. Пізніше, вже після введення християнства, Радуниця справлялася лише один день — на другу неділю після Великодня.

«Весняні обряди колись, очевидно, ще більш багаті й різнорідні змістом, ніж новорічні, припадали на великий піст, що стояв у повнім контрасті з весняною „радістю”. Через те дещо перекинулося на великодній тиждень...» 12.

Карамзин, пояснюючи слово Радуниця, твердить, що в стародавніх слов’ян цією назвою визначалося будь-яке свято 13.

В сучасних українських народніх звичаях слово «Радуниця» вже не зустрічається. Обряд поминання мертвих у «поминальний» тиждень після Томиної неділі, в залежності від місцевости, має такі назви: «гробки», «могилки» (Поділля и Волинь), «бабський Великдень» (Київщина та Лівобережжя), поминки (Херсонщина). Але скрізь, по всій Україні, поширена церковна назва Проводи.

Назва Проводи, ймовірно, походить від події, про яку в Євангелії записано так: «Когда при распятіи Господнемъ тђлеса многихъ святыхъ восташа и, по воскресеніи Его, внидоша во святый градъ: тогда сихъ-то святыхъ яко бы опять послђ праздника сопровождали (проводили) до гробовъ граждане» 14.

Застосування цієї назви, як свідчить Максим Берлінський 15, стосується часів Петра Могили (перша половина XVII століття), коли, як пише Снєґірьов, «нђкоторые церковные обряды заведены были изъ подражанія Польскимъ» 16, — точніше: західнім, на відміну від східніх.

Сама відправа Проводів у Києві, десь наприкінці XVIII століття, відбувалася так:

«... На гору Скавицю (або Щекавицю) збиралися для поминання родичів найповажніші 21 києвоподільські горожани. Панахидні литії відправлялися священиками над кожною могилою, потім кожна родина сідала колом біля своїх покійників і поминала їх тим їстивом і напоями, що їх із собою приносила. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні (псальми), іноді скрипачі награвали сумовитих мелодій. Під час того частування були й найубогіші» 22.

Про Проводи на Слобідській Україні, вже в XIX столітті, маємо таке свідчення Квітки-Основ’яненка (1778-1843):

«... То було на самі Проводи, і треба було через кладовище йти, де на гробках у той День усі поминають своїх родичів».

Уже для пізніших часів (кінець XIX і початок XX століття) про відправу Проводів «на гробках» у селах і містах України зафіксовано такі оповідання:

«... Поминають померлих у Хомин понеділок, бо в Проводи наш Великдень відходить, а тому, що залишилося в нас, те треба дати їм, померлим» 23.

«... На загальному обіді роздають коливо з медом, — його треба їсти натщесерце» 24.

«... По закінченні обіду господарі йдуть до своїх родових могил і кожний просить священика, щоб він відправив по померлих панахиду.

На могилі кладуть три, або чотири, яєць. По закінченні панахиди господар розбиває ці яйця об надгробний хрест і віддає їх дідові, примовляючи:

— Помолись, дідуню, за померлих тата, маму і за сестру.

При цьому він каже дідові імена своїх померлих родичів і свояків. Потім уся родина сідає колом біля могил обідати. Голова родини промовляє:

«Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я спочивати!»

При цьому він викидає на могилу частину шкарлуп з великодніх крашанок, кістки зі свяченого поросяти та свячену сіль, а потім «обводить» могилу свяченою крейдою і на останок виливає чарку горілки, примовляючи:

«Їжте, пийте, споживайте і нас грішних споминайте!»

Після цього кожний учасник обіду випиває повну чарку горілки, примовляючи:

«Дай нам, Боже, довго на цім світі проживати, в добрім щасті панувати, а померлим — царства Божого діждати» 31.

«У нас напередодні Проводів люди гарно вбирають свої хати, миють, мастять, перуть, готуються, як до великого свята: печуть книші, роблять сир, б’ють масло, варять і красять яйця, — все це зав’язують у два вузлики і кладуть на стіл. Один із тих вузликів призначається для причету, а другий для сімейства і старців. У день Проводів ті вузлики приносять до церкви. Після відправи загальної панахиди тут же, біля церкви в ограді, або на сусідньому кладовищі, був загальний обід для всіх, хто хоче, — і для мирян і для причету ...» 32.

Добре підгулявши, вже десь під вечір, селяни повертаються до церкви, де священик, ніби з вдячности, висилає їм до частування горілку. Після «попівського почастунку» всі розходяться по своїх хатах і на цьому закінчуються поминки покійників 33.

Цього дня бувають іще гри й хороводи, що в них бере участь не молодь, а заміжні жінки та навіть бабусі, з чого й походить назва цього свята — «бабські проводи» 34.

Поминають ще так: на могилах христосуються з померлими, котять по землі крашанки й кажуть: «Святі родителі ходіте до нас хліба й соли з’їсти!» Потім сідають на могилі й закушують, а по їжі, звертаючись до померлих, кажуть: «Наші рідняки, не поминайте лихом, бо чим хата багата, тим і рада!» 35.

Про христосування з покійником «на гробах» згадує й церковний словник (1773 рік), у якому читаємо таке:

«... В світлу седьмицю... приходили на могилу померлого і, покотивши по ній червону крашанку, говорили: „Христос Воскрес!”, думаючи, що покійник відповідає йому в могилі: „Воістину воскрес!”» 36.

Патерик Печерський описує, як-то року 1463-го «... тђлеса усопшихъ святыхъ ответствовали на возгласъ священноинока въ Великъ день» 37.

Для Проводів немає одного визначеного напостійно дня, — цей день кожного року призначає священик. Таким днем може бути будь-який день поминального тижня.

У призначений день для Проводів увесь народ з хоругвами, хрестами, церковним хором і священиками йде на кладовище. Ставши поміж могилами, відправляють спільну панахиду, моляться за спасіння душ померлих, а потім справляють на гробках обід-тризну.

Спільні тризни часто переходять у веселі забави, а найчастіше у пісні та хороводи 41.

Згадуючи в «поминальному» тижні померлих предків, не годиться їх називати небіжчиками, бо в ці дні «вони все чують, яка про них мова мовиться». Найліпше їх називати родичами, як от: «Нехай легенько тикнеться нашим родичам на тому світі!» 42.

В Білорусі, як правило, люди збираються на кладовище у вівторок у Томин тиждень, о 2-гій годині по полудні, і там «катають» червоні крашанки на могилах своїх рідних та свояків, а потім ті червоні крашанки віддають прошакам. По обіді, коли вже могила рідні «налита медом і горілкою», її покривають білим столітником 43 і ставлять «суху» їжу, бо цей вівторок у них називається «сухим». Хто ж не може сам приготувати відповідний обід, щоб тим самим відзначити пам’ять своїх родичів «задушевною трапезою», — тому при цій нагоді допомагають багатші.

Перед тим, як сісти на могилу й почати свою трапезу, голова родини каже:

«Святые родзицели, ходзице к нам хлеба-солі кушаць!»

А коли обід закінчиться, то господар знову звертається до покійників з такими словами:

«Мои родзицели, выбачайцє, не дзивицесь, чем хата багата, тем и рада!»

Після цього поминальники роздають залишки їжі прошакам, а самі йдуть до корчми, де п’ють і гуляють, виправдуючи старе прислів’я: «Почали за упокій, а кінчили за здоров’я!» 44.

На Московщині теж здавна ведеться звичай поминати мертвих на кладовищі, здебільшого у вівторок у Томин тиждень.

Отже, як бачимо, і в нас, і в наших сусідів-слов’ян поминання мертвих у «поминальний» тиждень — це вже тепер добрий християнський звичай, але коріння цього звичаю треба шукати ще в стародавніх дохристиянських обрядах.

У Лева Калойського є таке свідчення: «Руси, наслідуючи язичеські звичаї греків, здійснювали жертви і возлиття на честь померших».

Вище ми говорили про саму відправу поминання мертвих «на гробках» у «поминальний» тиждень, а тепер коротко зупинимося на тому, як саме ті «гробки» підготовлялися до дня Проводів.

«... Ще заздалегідь ми, дівчата, сіяли бувало чебрець 51 на материнських могилах; у нас цю траву називали материнкою. А як померла моя сусідка-ровесниця, то ми на її могилі сіяли любисток і барвінок, бо то так, ніби на вінок молодої» 52.

«Помру сама на чужині, не буде кому й чебрецю посіяти!» 53.

«Як помирав хтось із молодих хлопців, то в нас на Полтавщині дівчата садили на могилі кущ червоної калини, бо то так належало робити за козацьким звичаєм» 54.

З народніх пісень знаємо, що козацькі могили й справді позначалися кущем червоної калини 55. Наприклад, у пісні про смерть козака в Московщині співається:

Ой, поїхав в Московщину козак молоденький:
Оріхове сіделечко і кінь вороненький.
Ой, поїхав в Московщину, та там і загинув,
Свою рідну Україну навіки покинув.
Казав собі насипати високу могилу,
Казав собі посадити в головах калину:
«Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти,
Будуть мені приносити з України вісті... » 61

Насаджувано калину й при дівочих могилах, як про це читаємо в Т. Шевченка («Причинна»):

... А в головах у дівчини
Червону калину.

Ще за тиждень перед Проводами люди йдуть на кладовище впорядковувати могилки, сіяти квіти, садити калину та інші дерева; зокрема на Херсонщині існує звичай садити над могилами вишні.

На братських могилах та на тих гробках, що вже не мають серед живих своїх опікунів, — працює молодь: хлопці оглядають, чи бува не осунулася де могила, чи не зіпсутий хрест або пам’ятник, — все лагодять, поправляють і приводять до належного вигляду. Дівчата ж сіють квіти та садять кущі червоної калини. На Херсонщині та, здається, і в інших місцях півдня України існує звичай — на батьківських могилах сіяти ще запашний васильок 62, який в північніших районах України не росте. Дівчата ще мають обов’язок сплести вінок та покласти його на «козацькій могилі».

Тож нехай і тут, на чужині, кожної весни, за нашим стародавнім звичаєм, зацвітають квіти над тими українськими могилами, що по всьому світі тепер розкидані; нехай цвітуть над ними любисток, барвінок і чебрець, а восени нехай червоніє калина:

Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти,
Будуть йому приносити з України вісті...

- - - - - - -

1 «Сђверный Архивъ», 1824. И. 17.

2 Від слова «сытить» — підсолоджувати.

3 «Новое приб. къ ел. церк.», 1818.

11 В сучасних болгарів цей звичай має назву «Задушніца».

12 М. Грушевський, 1923, стор. 165.

13 И. Ґ. Р., ч. V.

14 За Сн. ІІІ.

15 М. Б. (1764-1848) — перший київський археолог.

16 Сн. III, 1838.

21 В оригіналі «почетн’ђйшіе».

22 Сн., III., 1838.

23 Місто Олександер, Рівенського повіту.

24 Село Дедеркали, Кременецького повіту.

31 Село Іванья, Дубенського повіту, Волинь.

32 Записано від Марії Т-ко, Київщина.

33 За Чубинським, III., стор. 29.

34 Там само.

35 Село Малі Дедеркали, Крем. повіту, Волинь.

36 «Нов. приб. къ сл. церк. Соч. П. Ал.», 1818.

37 За Сн., III.

41 Записано від Семена К-ка з Київщини.

42 Записано від Килини П-к з Переяславщини.

43 Столітниками, звичайно називаються рослини, які походять з тропічних країн, як ось: «Aloe, Agava», і розводяться у нас, та й у Білорусі, лише як декоративні; вони дуже рідко цвітуть, а тому й здобули собі таку назву. Але є рослина, яка по-англійськи називається «Century plant», або «Stary scabious»; вона росте і в Білорусі, а в Україні є навіть спеціяльно український вид «Scabiosa ucrainica L.». Дуже ймовірно, що саме цю рослину білоруси називають столітником. Польський етнограф Голебіовський, який записав цей звичай, латинської назви не подає, а тому ми й не можемо точно визначити, про яку рослину тут мовиться.

44 Lud Polski p. L. Golebiowskiego. Warsch., 1830.

51 Друга назва чебрецю (Thymus serpyllum L.) — «материнка» або «пахуча материнка». За стародавнім звичаєм сіяли цю траву на материнських могилах. Взагалі ця трава дуже популярна в народі; ще в дохристиянські часи наші предки на кострищах (вогнищах) палили чебрець для «воскурювання фіміяму» богам. Про чебрець див. примітку в 1-му томі «Звичаїв...».

52 Любисток (Levisticum officinale). (Див. прим, у 1-му томі «Звичаїв...»); барвінок (Vinca minor L.). За народнім звичаєм, ховаючи дівчину, вбирають її, як до вінця, й на її могилі сіють барвінок, як символ вічної любови (барвінок — вічнозелене зілля). Оповідання записане від Марії Головацької з Херсонщини.

53 Так промовляла плачучи, українка, яка від’їжджала з табору в Німеччині до Канади.

54 Записано від Івана Глушка (біля 60 років).

55 Калина звичайна (Viburnum opulus L.) — це кущ дерева, що цвіте білим квітом, а восени на ньому — яскраво-червоні китиці ягід. Поширена по всій Україні. Калина вживається в народній медицині й чарах. Імовірно, за свої червоні ягоди, що нагадують краплини крови, стала в народі рослинним символом пролитої козацької крови.

61 У Ф. Колесси («Укр. усна слов.», Львів 1938) кінчається словами: «...од родоньку вісти».

62 Запашний васильок (Ocimum basilicum). Див. примітку в 1-му томі «Звичаїв...»




Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Літо.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org