Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Wed, 13 Dec 2017, 05:32
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиПерша борозна і початок сівби

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.

Польові роботи починаються весняною оранкою і сівбою. Від успіху цих головних робіт залежить добробут селянина і його родини протягом усього господарського року. Отже зрозуміло, що початок оранки і сівби повинен відбуватись урочисто. В нашій етнографічній літературі, на жаль, дуже мало збереглося описів таких звичаїв і обрядів, які в’язалися б з першою борозною і першою сівбою.

Залишки стародавніх звичаїв накликання успіху при оранці та сівбі ми маємо в різдвяному циклі: на «Маланки» серед щедрівників з козою є й «орач», який носить з собою чепіги від плуга і в супроводі хору співає відповідну пісню. На Новий Рік «посівальники» обсипають святі образи зерном, примовляючи: «Щоб уродило краще, як торік».

Про звичай, що мав місце під час виїзду в поле з плугом, ми маємо більш-менш докладний запис із Слобожанщини, який стосується до останніх років минулого століття. З цього довідуємося, що перед тим, як виїжджати в поле, всі члени селянської родини збиралися в хаті, запалювали свічі перед образами, молилися Богові, а потім свяченою водою кропили волів, «щоб були благополушні».

При виїзді — а, можливо, і в полі під час оранки — співали пісень напівжартівливого змісту, як ось:

Мої милі погоничі
Поїхали орати;
Вони не вміли поганяти
Та не вміли і кричати.
Волів плугатар потурив,
Погоничів порозгонив.
Став мій плугатар орати,—
Нікому волів поганяти;
Начав плугатар сердитися,
А погоничі збиратися,—
Поганяли і гукали,
Поки плуга поламали.

* * *

В понеділок поїхали,
А в вівторок приїхали;
Вранці в середу орали,
В четвер плуга поламали,
У п’ятницю волів погубили,
А в суботу волів знайшли
І додому пішли.
Тут прийшов і піп,
Щоб до церкви йти...

Коли доорювалися до дороги, то, як свідчать записувачі цього звичаю, деякі орачі говорили такі слова: «Орав я в чистому полі та доорався до дороги, найшов шапку, і палицю, і попові ризи. Буде мені в полі орати, — піду я в Полтав-город молитви давати. Зайшов я в перву хату, — дають мені кусок сала, ще й паляницю, і копу грошей — за те, що я піп хороший»1.

Таке «замовляння» — ніщо інше, як прикликання собі удачі «віщим словом», що — як знаємо — було і є звичайним явищем у народній магії.

Цілком імовірно, що після першого дня оранки мав відбуватися святковий обід або вечеря. Розпитуючи про це старих людей, я почув таке оповідання:

«Ще як був я хлопцем, то їздив з батьком в поле орати. У нас коні були, волів ми не держали, ото я й водив ті коні в плузі. Я коні веду, а тато за плугом ходять — так і орали, тракторів ще не було. Находишся за день та накричишся, що аж в очах чорніє, та ще коні були вредні: ноги пообтолочують — ледве додому ввечорі доберешся. А мати, було, зустрічає нас на порозі з хлібом-сіллю, як гостей. До хати як увійдем, то вже на столі вечеря чекає: коржі з медом і з маком, як на Маковія готують, — це, казали у нас, на врожай, щоб хліб родив. Татові була й чарка горілки, а мені, погоничеві — якийсь подарунок: новий картуз, сорочка, а одного разу то подарували нові чоботи».2

Ранньої весни, як тільки зійде з землі сніг, селяни в першу ж неділю або свято запрошували після обідні священика, щоб він відслужив на площі молебень з посвяченням хлібних зерен до близької сівби.

Коли ж підсохло, то селяни, збираючись їхати в поле сіяти, одягали на себе сорочки, в яких вони причащалися під час останнього говіння в церкві. Робилося це на те, «щоб не було бур’яну і будяків поміж хлібом».

Перед сівбою — так само, як і перед оранкою — вся сім’я молилася Богові. Господар брав з собою «хрест», спечений на «середохресному» тижні 11, сівню, насіння і виїжджав у поле. Приїхавши на ниву, він брав в руки «хрест» ї клав його в борозну «на завороті», де останній раз плуг повернувся. Потім ставав обличчям до схід-сонця, читав «Отче наш», брав сівню через плечі, набирав повні жмені зерна, кидав його «навхрест» і примовляв: «Уроди, Боже, і на чужу долю!» Тоді вже починав сіяти. 12

Закінчивши сіяти, селянин запрягав коні в борони і починав волочити. Обійшовши один раз ниву навкруги, господар зупинявся біля «хреста», брав його в руки, скидав шапку і хрестився. А потім ламав «хрест» на шматки, мочив у воді і їв сам та давав їсти всім учасникам сівби, не виключаючи і тварин: коней, волів і пса, що звичайно біг за господарем у поле.

В інших місцевостях України, як пише О. Терещенко, господар перед тим, як узятися до сіяння, хрестився і з’їдав благовіщенську проскуру. 13

Засівати першу ниву годиться натщесерце, «щоб хліб родив», і з молитвою — «щоб чиста нива була». А дехто під час сіяння примовляє: «Уроди, Боже, добрий овес на мій хрест» або «Уроди, Боже, з сівка та три мішка: мірочку попові, коробочку дякові, а ківшик півникові. За те йому, що він пісеньку співає, хазяїна врожаєм розвеселяє».

Хто лається під час сівби, у того не хліб, а будяки родять. Бо колись вірили, що коли сівач лихословить, то за ним слідом ходить чорт і сіє будяки.

Коли робота на ниві вже закінчена, господар молився Богові, а потім говорив: «Нивко, нивко, верни мою силку!»

Ось так відбувалися перша оранка та перша сівба на Лівобережжі. На правому березі Дніпра, а особливо на Поділлі, цей звичай відбувався дещо інакше; але скрізь це була урочистість з молитвами до Бога і в почутті глибокої пошани до своєї чесної хліборобської праці.

В побуті інших європейських народів перший виїзд у поле на весні теж відмічається традиційною урочистістю з принесенням жертви хлібом або яйцем.

Так, у Німеччині при першій борозні переїжджають через глечик молока з хлібом і яйцем. Іноді переїжджають тільки через шматок хліба або яйце. У Вестфалії плуг тягне при цьому не кінь, а стара жінка. Перерізавши плугом жертовний хліб, вона роздає шматки цього хліба всім учасникам оранки. Це, як думають дослідники, залишок жертовного бенкету, який відбувається при першій борозні в Шотляндії та в Італії. Про цікаву форму жертви хлібом у Німеччині писав Якоб Грімм. Він оповідає, що німці, замість колеса в плузі, вставляли спеціяльно спечений відповідно до його розміру круглий хліб.

Жертви яйцем відбуваються і в південних слов’ян — сербів та болгарів. Яйце або лушпиння з яєць кладуть сівачеві в торбу, коли він вперше виїжджає в поле. Те саме роблять і німці; роблять це і в нас на Поділлі. Звичайно для цього вживають великодні крашанки, з якими пов’язано багато прикмет.

Починаючи сіяти, сівач перекидає через голову першу жменю насіння і при цьому закриває очі, щоб не бачити, куди те насіння впаде. Тепер звичайно кажуть, що це для птиць, щоб вони, мовляв, решту насіння не клювали; а насправді — це традиційна жертва ниві. 21

Цікавий хліборобський обряд виконують словінці в середу на п’ятому тижні Великого посту. Цей день вони називають «Verkovnica», «Verkonca» або «Verkolca». Ця назва походить від слова «verklo» (у різних місцях вимовляють інакше) — це, здається, леміш. В день «верковніци» селяни кидають «веркло» проти сонця і на тому місці, де воно впаде, заривають його в землю. Якщо «веркло» до ранку не заржавіє, то це віщує врожай. Витягнене з землі «веркло» обвивають плющем і вставляють у плуг. Наступного ранку, коли їдуть у поле орати, на тому місці, де було зарите «веркло», втикають гілку верби. 22

Є тепер ще цілий ряд спеціяльних хліборобських обрядів, що починаються відразу ж після Різдва або ранньої весни, ще далеко перед виїздом в поле, отже заздалегідь. Звичайно ці обряди придатовано до якогось певного дня або християнського свята. 31

Так, у Німеччині, в Гессені, був звичай робити десятого березня дерев’яні зображення плуга, п’ятьох коней і орача. Все це виставлялося на солом’яний дах будинка, де воно залишалося протягом сорока днів.

В Мінерштадті, в березні місяці молоді хлопці робили маленький плужок, ставили на дошку і тягнули його з собою від хати-до хати, співаючи таку пісеньку:

Da kommen die armen Pfingstbuben mit Pflug und Scharund wollen hinaus in den Acker fahr.

В околицях Нойштадту, в лютому місяці по селах тягнули плуг від хати до хати молоді дівчата. 32

В Англії, в перший понеділок після Водохрищ святкували колись «Понеділок плуга» (Plough Monday). «British Apollo» пояснює назву цього свята так: «Понеділок плуга» — це провінційне слово, що вживається тільки селянами, бо в цей день вони звичайно проводять час денебудь у сусідстві за чаркою елю, щоб поздоровити один одного і побажати доброго врожаю з великого посіву хліба (так вони називають озиму пшеницю і жито) 33, а також побажати Божої помочі в оранці, коли вони будуть готувати землю під ячмінь та інші культури». 34

Англійський етнограф минулого століття, Томас Дайер, описує «Понеділок плуга» так: «Це — сільське свято, що відбувається в перший понеділок після Водохрищ 35; в Англії колись його дуже шановано, бо з цим днем відновлялися роботи після Різдвяних свят. За часів католицтва 36 плугатарі тримали запалені свічі перед зображенням святих у церквах, щоб дістати благословення на свою роботу. Вони ще мали звичай ходити в цей день процесіями і збирати гроші на підтримання «плугового світла», як вони це називали. Реформація 37 скасувала «плугові світла» в церквах, але не могла знищити самого свята. Селяни продовжували ходити процесіями в цей день і збирати гроші, тільки ці гроші витрачалися вже не на «плугові світла», а на веселощі в шинках.

«Ще не так давно це було досить веселе і приємне видовище. Плуг був удекорований барвистими стрічками та іншими оздобами; це був «плуг-дурень» (The fool plough). Тридцять або сорок сильних сільських хлопців у сорочках поверх піджаків; з удекорованими плечима і капелюхами, на яких виблискували барвисті стрічки, тягнули той плуг від хати до хати, а попереду йшов один парубок у химерному одязі старої баби на ім’я «Bessy». Був там і «дурень» у фантастичному одязі. В деяких частинах країни в процесії плугатарів брали участь і ті, що виконували «morris dance» 41, а також входив іноді у програму і старовинний скандінавський «танець меча». Все це робилося для того, щоб виманити якомога більше грошей з кишень васалів» 42.

У південних слов’ян та румунів обрядовий обхід з плугом відбувався на Різдво, а у нас, як про це вже згадувалося вище, на Щедрий Вечір — на «Маланки».

Це обрядове водження плуга має цілком очевидний зміст: накликати успіх при оранці ріллі, а тим самим і добробут у господарстві.

Бурхливий розвиток промисловости за останнє століття, а в зв’язку з цим і перевага міста над селом, відбилися неґативно на збереженні старих добрих хліборобських звичаїв.

В наш час, в період механізації сільського господарства, старі звичаї зникають; але повинні народжуватися нові. І у зв’язку з цим виникають такі питання:

1) Чи збереглися бодай якоюсь мірою старі хліборобські звичаї в країнах Европи і Америки?

2) Чи виникли нові звичаї? Якщо виникли, то які саме?

Ми просимо наших шановних читачів відповісти на ці питання якнайдокладніше і свої відповіді надіслати на нашу адресу.

- - - - - - -

1 «Жизнь и творчество крестьянъ Харъков. губ.», 1898, І, стор. 270. Зап, Г. А. і А. Калашнікови в слоб. Нікольське.

2 Від Тимоша С-ко з Харківщини.

11 Див. вище «Середопістя». Тут ще слід додати, що «хрести» повинні були зберігатися в коморі або в засіці поміж зерном. Існувало повір’я: якщо до «хреста» доберуться миші і погризуть його, то це знак, що після нового врожаю буде багато мишей.

12 В час, про який іде мова, селяни сіяли руками, сівалок тоді ще не було.

13 Ол. Терещенко, VI, стор. 22.

21 Цей звичай так закоренився в традиції всіх європейських селян, що й тепер, коли сіють не руками, а сівалками, селянин, починаючи сівбу, все ж бере з сівалки жменю зерна і кидає понад себе через голову. Мені доводилося це спостерігати і в нас на Україні, і в Німеччині.

22 Pajek. Crt. iz dus z st. slov. 222.

31 Kolbe, Hessische S. und Gebr., 52-53.

32 Panzer, Beitr. z. d. Myth. I, 239-240.

33 В оригіналі: «great corn sown (as they call wheat and rye)».

34 British Apollo (fol. 1710, ib. 92).

35 Англійці цей день називають «Twelfth Day». Отже, якби перекладати дослівно, то це було б «Дванадцятий день»; у нас це Богоявлення Господнє або Водо-хрищі.

36 До середини XVI століття.

37 Від 1552 року.

41 Танець в одягах героїв леґенди про Робін Гуда.

42 Thomas Dyer, «British popular customs». London, 1876. Стор. 37-39.


Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Весна.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org