Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Fri, 26 May 2017, 13:59
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине

Яндекс цитирования



Українські легенди«Перегоня» на цукрових буряках

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Літо.

Серед стародавніх хліборобських звичаїв України є вже чимало й таких, які поволі відмирають, забуваються й живуть лише в спогадах старих людей. До таких призабутих уже звичаїв належить і «перегоня» на цукрових буряках.

Буряк звичайний (Beta vulgaris L.) у дикому стані росте на побережжях Середземного, Чорного та Каспійського морів, а також у Середній Азії, Індії та Китаї. Як овочеволистова та лікарська рослина, цей її вид був відомий стародавнім асирійцям та вавилонцям ще задовго до народження Христа. Але буряк почав культивуватися значно пізніше; у всякому, разі його вже добре знали в стародавній Київській Русі-Україні, бо в літературних джерелах Х-ХІ століть про буряк уже згадується як про культурну рослину. Ось чому, коли на початку XIX століття була введена цукрова форма буряка (В. vulgaris f. sacharifera), то для наших селян це вже була добре відома рослина і вони знали, як треба з нею поводитися та як її обробляти1. Дуже ймовірно, що вже тоді існували народні звичаї, що були пов’язані з культивуванням цієї рослини.

У всякому разі, на Київщині, де буряк був відомий уже давно, існував звичай водити «перегоню» на плянтаціях цукрових буряків.

В селі Росаві на Київщині Павлина Ляшенко, 65-літня селянка, розповідала Олені Курило про «перегоню» таке:

«...Коли буряки поллють, то по роботі всі гуртом, дівчата й хлопці, водять „перегоню”: дівчину всю до ніг обмотують червоними поясами, що їх із себе знімають, залишаючи тільки місце для очей... Руки дівчина підносить над головою й долонями їх складає; руки теж обмотують червоним поясом і між долоні вставлюють квітку. А шию обв’язують білою хусткою, щоб знати, де голова. На таку дівчину кажуть „перегоня”. Вона йде попереду й усе кланяється. Коло неї йде парубок, що зветься „козаком”. „Козак” навхрест обв’язаний теж червоними поясами, — то наче її, „перегоні”, муж. За „перегонею” йдуть дівчата й парубки, всі гуртом, співають, танцюють, музика грає. „Перегоня” все їм кланяється, просить співати й танцювати.

Якщо „перегоня” дівка висока, то вона пішки йде, а як невеличка на зріст, то вона стає на плечах в одного невисокого парубка, а з двох боків її піддержують двоє парубків, щоб не впала, — на тих парубків кажуть — підпірки.

Так „перегоню” несуть у двір до пана, там вона панові кланяється. Пан їм платить за роботу, а тоді вони розходяться. „Перегонь” може бути кілька»2.

У тому ж селі, Росаві, дід Віталій Кравченко інакше розповідав про «перегоню»; він казав, що дівчину обмотують, бувало, всю поясами, а голову обмотують стрічкою чи хусткою, так, що пізнати дівчини не можна: видно тільки очі, ніс і рот. На голові вона має вінок із стрічок і польових квітів; за вінок застромляють дві, обмотані хусточками, ложки, — це наче роги, а вся дівчина на козу схожа. Далі вибирають двох охочих хлопців; вони стають поруч тієї дівчини-«перегоні», пригинаються до неї й «перегоня» стає одному з парубків на праве плече одною ногою, а другою ногою другому парубкові на ліве плече. Парубки держать сапильна, і вона тримається за ті сапильна руками. Позаду «перегоні» скрипач грає, а далі всуміж ідуть дівчата й хлопці, придержуючись рядків буряка, бо ж це все відбувається на плянтації. А далі йдуть таким самим порядком до панського двору. Там стають півколом, а «перегоня» й скрипач посередині. Спочатку всі танцюють під музику, а всередині півкола — «перегоня», стоячи на плечах у парубків, «чудує» (робить різні чудні рухи). При кінці й вона злазить із плечей та йде до пана. Пан їй дає гроші в руку. Потім вона, як і всі інші, танцює; натанцювавшись, усі розходяться.

Це оповідання діда Віталія Олена Курило записала в 1922 році. Тоді ж він оповідав: «Перегоню» справляли ще літ із 40 тому».

Коли «перегоню» водили в селі Росаві, то співали таких пісень:

Ой, бив мене муж,
Ой, бив волочив,

Прив’язав ниткою,
Бив соломинкою,
Та ще й не навчив.

А я з того зла
Та й спати лягла.

Устала раненько,
Вмилася біленько
Та й поснідала.

З’їла вола,
З’їла барана,

Сім мішків горішків,
Сімдесят поросят,
Чотири качечки,
Горщечок кашечки,—
Голодна була!

Випила вина
Три бочки до дна,
Три мірки горілки,—
    Не п’яна була!

Берегом ішла,
Коника вела,
За гриву держала,
До хлопців іржала:
     Іго-го, га-га!

Іго-го, го-го,—
Матері його,
Перелюбила,
Переманила
Жениха мого.
Матінко моя,
Люблюся вже я.

— Любися, доненько,
То твоя воленька, —
Така була я!

В селі Семигорах, теж на Київщині, баба Степанида Олихвиренко ще інакше розповідала за «перегоню» (вона каже «перогеня»). Дівчину обмотують червоними поясами, не залишаючи місця для очей і рота, але вона все одно бачить, бо пояси в’язані, дірчасті. «Перегоня», хочби й була високого росту, стоїть на плечах у двох парубків, і щоб вона не впала, двоє хлопців несуть попереду граблі, що за них вона держиться, маючи не обмотані поясами вільні руки. Вона у вінку. За словами баби Степаниди, «перегоню» водили тільки там, де були фільварки, як от у селі Миронівці, а в самих Семигорах «перегоню» не водили.

У селі ж Миронівці на Канівщині дід Рахолом Чемерес, 76 літ, казав, що «перегоні» давали в руки ложки, і вона ними, йдучи у двір до пана, клацала. Той дід запевняв, що «перегоню» водили й у свята, на Тройцю, на Спаса; його ж дружина, баба Чемериска, заперечувала це й казала, що «перегоню» водили тільки на буряках.

18-літня молодиця з Черкащини, що випадково була в Миронівці, розказувала, що й у селі Сумках на Черкащині 10-12 років тому (отже, це десь років з пів сотні від нашого часу) було щось подібне на «перегоню», як обжинки справляли. Назви того звичаю вона не пам’ятала. По жнивах вибирають дівчину; вона стає й руки над головою знімає, сплівши їх пальцями. Всю дівчину обвивають рядном, а руки, де вони пальцями сплетені, обв’язують хусточкою, — це наче голівка. Де пояс, там дівчину перев’язують перевеслом. Руками дівка «чудує», — робить різні рухи, то згинаючи їх, то випростовуючи наперед, то здіймаючи їх над головою, — для глядача це рух голівки. Дівка йде по землі; поруч неї йде той, що несе вінок із пшениці. Так вони всі гуртом ідуть до панського двору. Пан їм дає горілки й вони розходяться3.

Як бачимо, на бурякових плянтаціях «перегоню» квітчали червоними поясами, а зверху поміж долонями рук вставляли зелену «квітку» — цим, очевидно, хотіли зробити подобу буряка, який сам червоний, а гичку має зелену.

«Тополя», яка водилася по селах і полях в Зелений тиждень, теж була зелена з барвистими оздобами. Білоруський «кущ»4 був подібний на нашу «тополю». Зеленим гіллям оздоблені були й хорватські, словінські, чеські, еспанські та німецькі відповідні постаті. Отже, скрізь ми маємо подібні мотиви, а саме: символічні постаті врожаю. Ймовірно, що колись це був спільний звичай для всіх європейських народів; це було своєрідне накликання врожаю й за це селяни платили подарунками.

На особливу увагу заслуговує свідчення про подібність «перегоні» на козу, бож коза — це стародавній символ врожаю, — згадаймо бодай із щедрівки:

Де коза рогом —
Там жито стогом,
А де не буває —
Там вилягає.

Отже, «перегоня», «тополя», «кущ» — все це цікаві залишки стародавнього хліборобського побуту.

- - - - - - -

1 Перша цукроварня в Україні почала працювати в Пужниках (Галичина) в 1823 році; на Київщині — в 1843 році.

2 Записала О. Курило в 1922-му році. «Етногр. Вісник», кн. І, Київ, 1925.

3 О. Курило «Як водили перегонно». «Етн. Вісн.», І, 1925.

4 Про «тополю» і «кущ» див. у розділі «Зелені свята».


Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Літо.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org