Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Tue, 12 Dec 2017, 06:40
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиНебилиці. Вечорниці

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Зима.

Саме тут, на вечорницях, виник і поширився особливий тип жартівливих народніх оповідань, що відомий під назвою «небилиці».

Цей тип оповідань мало досліджений. Більшість наших фолкльористів навіть не записувала небилиць, очевидно, вважаючи їх невартими уваги. З українських письменників і поетів, мабуть, тільки Степан Руданський використав небилиці у своїй жартівливій поемі «Вір — не вір, а не кажи “брешеш”».

Неувагу до небилиць з боку збирачів народньої творчості я вважаю помилкою, бо зміст цих оповідань далеко поважніший, ніж на перший погляд здається.

«…Слухайте, дівчата! Я вам розкажу, що колись зо мною було, та тільки цур — не перебивати і «брешеш» не казати, а то покину розказувати. Було це ще тоді, як мого батька й на світі не було, а ми з дідом вдвох на печі жили, та ще й добре жили, на комині хліб сіяли, та було в нас п’ять курок дійних, сім півнів їжджалих.

От раз дід мені дав здоровенний гріш та й каже: «Піди на ярмарок та купи там кобилу та сокиру!» Поїхав я на ярмарок, купив найбільшого оселедця та в’язку бубликів: поснідав гарненько, а далі купив кобилу та сокиру, ув’язав сокиру в тороки і поїхав собі додому. Моя кобилка: трюх-трюх, а моя сокира: цюк-цюк, та й відрубала кобилі ногу. А я, бач, був собі хлопець не дурний. Зараз зліз з кобили, взяв сокиру, зрубав що не на єсть вищу вербу та, й прив’язав її кобилі замість ноги. Сів ото я та й поїхав. Їхав, їхав і зачепилася моя верба аж за самісіньке небо. Що тут його робити? Поліз я по тій вербі, щоб — бач — її відчепити, та й виліз аж на небо. Дивлюсь, а там циган лопатою гроші віє. Я поздоровкався з ним і пішов далі. Коли слухаю, аж це: телень-телень!... «Ну, — думаю собі, — оце чорти станового несуть — достанеться мені. Під’їжджаю ближче, дивлюсь, аж сам його благородіє в короні, а письмоводитель на пристяжці, а коні — бач — панами в кареті сидять.

Іду дальше, дивлюсь: кум Отецько, що торік помер, в казані сидить, а в тому казані смола кипить, а в Стецька ще щось з носа сиплеться. Я його і питаю: «Чого це ти, куме, сюди забрався?» — «Але тобі, — каже, — чого?.. Оце за те що на тім світі табаку нюхав!» Я скоріше — у кишеню, за ріжок, та як подую його з неба!.. Хай тобі, — кажу, — біс, а то й мені те буде!»

Йшов я, йшов і дійшов аж до раю. А в раю річка сметани тече, понад нею дерева ростуть, а на них все гречані вареники, — та здорові.

Попід тими деревами люди лежать, та все в білих сорочках, а чоботи добрим дьогтем понамащувані, аж тече. От як тільки який їсти захоче, зараз рота роззявить, а вареники з дерева та в сметану, а тоді просто йому в рот. Я й кажу: «Чи не можна, панібратці, і мені коло вас прилягти?» — «Е, — кажуть, — ти ще не вмер, іди собі додому!» Ото я й пішов назад.

Дійшов аж до того цигана, що гроші віє, дивлюсь: нема моєї верби. Як же тепер з неба злізти? Випросив я у цигана полови з грошей і давай з неї верьовку плести. Сплів таку довгу що як звісити, то аж до землі дістане, і поліз по тій верьовці. Ліз, ліз, — уже до землі осталося гін з двоє або й троє. Де не взялася чортова руда миша, перегризла мою верьовку. Я як полетів та прямо в болото! Загруз, тільки одну голову видно. Прилетіла дика качка, змостила на моїй голові гніздо і нанесла яєць. Дивлюсь: іде вовчище та з довгим хвостякою, і став він яєчка їсти. Я як ухватюсь йому за хвіст, як тюкну!.. Він рвонувся, одірвав хвіст і втік.

Стирчу я в болоті і горюю. Коли це приходить ведмедяка та ще з більшим хвостякою, як був у вовка, і теж став яєчка їсти. Я і йому — ухоплюся за хвіст, як тюкну, як свисну!..

Він як рвонеться, та й витяг мене з болота, а то б і досі там кис».1

Від добродія Свирида Галушки я чув трохи інший варіант небилиці. Ось він:

«...Виліз я на вербу, а верба висока. Ото я й почав ще далі лізти: ліз, ліз, та й аж на небо виліз. Дивлюсь, а там циган лопатою гроші віє. Я поздоровкався з ним і пішов далі своєю дорогою. Коли слухаю аж це: телень-телень… Ну, думаю собі, — це чорти станового несуть, дасть він мені на горіхи!» Під’їжджає ближче, дивлюсь, аж це сам благородіє в короні: в шлеях не простих, а золотих, та ще й загнузданий, мов жеребець. Письмоводитель на пристяжці — кумедія!.. А коні, бач. панами в кареті сидять — понадувалися, тільки очима лупають: чисте тобі панство!.. Я до них по-жереб’ячому заржав: це так, як «добрий день» по-нашому, та й пішов собі далі...

Іду, дивлюсь: кум Грицько, що торік номер. в казані сидить, а в тому казані смола кипить, такий сморід іде, аж у носі крутить!.. Добрий день, — кажу, — куме, як ви тут, не змерзли?» — «Ба ні, — каже, — тут тепло, як на печі в гарячому просі!» — «А за що ж, — питаюся, — вам кара така?» — «За те, — каже, — що в панів за ланового був». «Хай йому біс, — думаю, — не піду більше до панів служити, бо ще мені те буде»...

Пішов далі, йду та йду... Дійшов до самісінького раю, а в раю річка сметани тече: така густа сметана, що аж сама до рота проситься. Над річкою — дерева, замість листя — гречані вареники; пухкі та свіжі, ніби тількищо з печі мати витягнули. Під тими деревами люди лежать, і, як тільки котрий їсти захоче — рота роззявив, а вареник з дерева та в сметану — бовть! Впірнув, перевернувся, а тоді прямісінько в рот; тільки встигай жувати. «Ось, — думаю, — життя. Це, мабуть, той сіцілізм2, що про нього скубенти3 з міста говорили». Вирішив і собі до них пристати. Підходжу до крайнього — таке розплелося, що й дихати йому важко — питаюся: «Чи не можна, пане-брате, і мені коло вас тут прилягти?» А він — луп очима та й каже: «А ти хто такий, твій батько чим займався?» — «Та звісно, — кажу, — хлібороб». А він як визвіриться на мене: «Іди геть звідси, тут самі нероби лежать!...»

- - - - - - -

1 Див. П.В. Иванова. «Жизнь и повђрья крестьянъ Купянского уђзда, Харьковской губерніи». Харьковъ, 1907.

2 Так наші селяни вимовляли слово «соціалізм».

3 Студенти.


Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Зима.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org