Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Wed, 13 Dec 2017, 05:26
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиДіти-пастухи

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Літо.

Колись, ще в доколгоспній Україні, після святого Юрія вже кожний день діти-пастухи женуть, бувало, своїх корів, коней, овець чи кіз на пасовисько.

Починали пастушити звичайно з семи років. Наймолодші пасли гусей, старші — овець, а найстарші, 10–12-річні, корів і коней. Усю худобу, звичайно, пасли на луках, на полях, чи в лісах, — це залежало від місцевости й пори року: весною, наприклад, там, де були ліси, пасли в лісах, а де їх не було, то гонили на луки, незасіяні поля, чи на перелоги.

Описуючи побут селянських дітей села Старосілля на Чернігівщині, Ніна Заглада зазначає, що коли вперше весною виганяли худобу на пасовисько, то брали червоний пояс і розстеляли його на порозі хвіртки, а на нього клали сокиру й ключ. Потім мати, або батько, свяченою вербою виганяли худобу з кошари аж за ворота на вулицю, а там віддавали вербу пастухові, примовляючи: «Щоб ти її приніс додому!» Свячену вербу пастух носив перший день у руках. Якщо поламається верба, то пастух її в торбу клав, але не покидав, бо існувало повір’я, що хто загубить свячену вербу, то все літо буде губити свою худобу. Ввечері, якщо верба була ціла, то ставили її на покуття, там вона стояла ще три дні, а потім її виносили в комору, або застромляли у стріху хати 1.

Пастухи з одної частини села («кутка») всю свою худобу зганяли докупи і пасли разом.

«Як прижену пізніше худобу на пашу й не знаю, де інші пасуть, то гукаю: „Хлопці, го-о-о!” А вони як почують, то так само відповідають: „Го-о-о!”».

Коли котрийсь із пастухів загубить худобу, то бігає по лісі й гукає: «Мань, мань, мань. Му-у-у!» Якщо корова або віл почує, то обізветься, бо кожна худобина знає голос свого пастуха. Або пастух біжить шукати свою згубу й гукає: «Хлопці, го-о-о!» А ті відгукуються: «А чого-го-го?!» — «Чи не бачили моєї худоби?!» — «Осьо-о-о!», або: «Нема-є-є!»

Якщо худоба розбредеться по лісі, то для того, щоб її зібрати докупи, один із пастухів вилазить на найвище дерево й дивиться, чи не видно де згуби. Якщо видно, то він подає з дерева команду іншим пастухам і таким способом худобу знову зганяють до гурту.

Обов’язок пастухів — дбати про худобу, старатися знайти для неї добру пашу й своєчасно напоїти, пильнувати за тим, щоб худоба не робила шкоди в полі та на засіяних галявинах у лісі, а крім того, щоб не розгубити худобу й пригнати її ввечері додому. Виконувати ці обов’язки пастухи допомагають один одному; старші опікуються молодшими, а за те молодші слухають старших.

До малого пастуха-початківця батько, звичайно, «припрошує» старшого, «надійного» пастуха, кажучи: «Будь ласка, гляди й мого пастуха, нехай він пасе з тобою. Не жени його від себе. Загадуй йому, де й куди завертати». Якщо початківець ледачий і не слухається, то старший і досвідчений пастух, бувало, каже: «Не хочеш слухатися, то я тебе вилучу від себе. Ти чув, що твій батько казав?!» Цього буває досить, щоб уладнати всі конфлікти.

Якщо вдень треба приганяти худобу на обід, а годинника немає, то пастух угадує час по сонці. Стає спиною до сонця, дивиться на свою тінь і спостерігає, куди вона сягає; замічає те місце, а потім міряє ступнями: якщо тінь завдовжки два ступні, то вже час худобу гнати на обід. Кожний пастух знає з досвіду, що тінь зменшується до одного ступня, а потім увесь час збільшується. Ввечері тіні не міряють, бо як сонце заходить, то вже й женуть худобу додому.

Влітку на обід худобу женуть не завжди, часом зганяють її в одне місце, десь коло води: річки або озера, і там стоять дві, а то й три години. Це місце зветься: тирло. Кажуть: «Пожену свою корову на тирло», або: «Там коло млина пастухи тирлують худобу».

Малим дітям часом набридає бути в полі, вони хочуть швидше додому, дехто вже й за мамою скучив. Старші пастухи сміються з малих і кажуть: «Давайте будемо підганяти сонце!» Малі раді з цього, вони й справді гадають, що сонце можна підігнати, щоб швидше сідало, і слухають старших. Хтось із старших бере хусточку, зав’язує одному з малих очі й починають бавитися в піжмурки. Бавлячась, малі забувають про свій смуток і сонце, яке, як їм здається, сідає швидше.

Часом старші навчають малих, як треба вгадувати, скільки годин до вечора. Бере пастух свою палицю, ставить її стійма на вказівний палець правої руки й балянсує рукою так, щоб палиця встояла на пальці якнайдовше, і при цьому рахує: раз, два, три...

Коли падає палиця, пастух авторитетно проголошує: «До вечора залишилося три години».

В неділю чи в свята діти-пастухи чергуються, заповідаючи: «Цієї неділі ти мої корови попаси, а я твої пастиму наступної неділі!» Звичайно, в таких випадках пастухи приходили до згоди.

Під час випасу худоби в лісі діти знаходять для себе багато цікавих розваг. З білолозу 2 або ошиляги 3 вони роблять дутки і грають на них найпростіші мелодії. З лози молодої ольшини 4 роблять свистки. Весною, коли кора на ольшині лупиться, то з тонкої деревини хлопці вирізують довгу спіральну стрічку кори, а потім скручують її цівкою й таким чином витворюється труба. Таку трубу пастухи використовують і як музикальний струмент, і як рупор. Найпростіші музикальні струменти, або пищики, пастухи ще роблять з трави, стебла жита й гусячого пір’я. «Коли гуси весною линяють, то гублять пір’я. Коли, бувало, велику пір’їну знайдеш, то колодочку з пір’ям відрізуєш, а залишається тільки та частина, що була в тілі гуски. Ножем прорізуєш уздовж рівчачок, береш у рот і дмеш, а воно грає. Це зветься «гусяча дудка».

«Робили ще «лясочки». Оце зірвеш молодий листок, покладеш у кулак, а долонею другої руки б’єш по листку. Листок проривається стиснутим повітрям і видає звук «ляскоту». Такі лясочки найкраще виходять з молодого листя ольшини, дуба і клена» 5.

Діти, а особливо хлопчаки, дуже люблять лазити по деревах. Вилізе отакий бешкетник на ольшину, вхопиться руками за вершок, а ноги звісить, і дерево згинається, наближаючись до другого дерева; хлопчак охоплює ногами те друге дерево й перелазить на нього, а потім — на третє і так далі.

На молодих деревах хлопці, бувало, «гнуть гнучки»: вилізе котрийсь на тонку високу деревину, схопиться руками за вершок, а ноги звісить і деревина згинається додолу. Коли ж ноги торкнуться землі, то хлопчак пускає вершок і дерево випростовується, роблячи шум і свист у повітрі, з чого діти тішаться. Лазячи по деревах, діти перегукуються, хваляться один перед одним, «хто вище вилізе», і за такою забавою їм швидко проходить час.

На високих гіллястих деревах у лісі діти, бавлячись, часто роблять т. зв. кубла.

«Кубло робимо на вільшині. Лізимо на дерево, де є багато гілля, і там мостимо. Ломимо гіллячки з листям й кладемо на розкарячча. Так робимо доти, доки не накладемо кубло таке велике, як чорногузове гніздо на хаті. І коли вже змостимо кубло, то сідається в нього й їсться хліб; потім у тім кублі щось собі стружеш, крячиш по-воронячому, на сопілці граєш, або ляжеш та й спиш. Якщо мостить кубло один хлопець, то один у ньому й сидить, а коли вдвох — то обидва там проводять час, а часом і сплять», — згадує колишній пастух. Найчастіше діти мостять кубло весною та на початку літа, коли зелень ще свіжа й запашна. «Буває, що й заснеш у тому кублі, бож там спати добре: дерево злегка похитується, гілля шумить, сонце не пече, а є холодок; комарів там немає, — спиш собі спокійно... Якщо худоба піде в шкоду, то злазимо, завертаємо її та й знову в кубло. Хлопці люблять, бувало, сидіти в кублі, а дівчата ні, бо бояться ...»

Якщо діти знаходять стару сосну, що її гілля звисає малощо не до землі, то беруться руками й гойдаються. Або викопають довгий сосновий корінь, прив’яжуть його до гілля, як гойдалку, сідають і гойдаються. А то ще кладуть на колоду дошку чи спиляну деревину; таку, що можуть підняти, а тоді сідають, або стають один проти одного на протилежних кінцях, і так гойдаються.

В кущах і. на деревах наших лісів, у садах і на левадах живе багато різного птаства та дрібного звіря. Розлогі степи і просторі пахучі луки з численними озерами й річками, що густо поросли бережиною, осокою, очеретом; та дрібними й великими кущами, — теж дають добрий притулок для великої маси дичини: тут багато водиться всякої птиці, риби, диких бджіл та дрібного звіря; а тому й не дивно, що наші діти дуже охочі ловити пташок, вудити рибу, добувати дикий мед та полювати на звірят, переважно на зайців.

Діти шукають пташиних гнізд на болотах, по кущах, лазять на дерева. Знайшовши гніздо, вони, звичайно, руйнують його і забирають яйця або пташенят. Дорослих пташок діти стріляють з лука. З цією дитячою жорстокістю вчителі й старші люди ведуть систематичну боротьбу. Масове навчання в школах за останні десятиріччя трохи послабили цю жорстокість і вже є багато таких дітей, котрі захищають пташок і звірят від своїх товаришів-бешкетників. Гнізда співучих пташок діти не зачіпають. «Пастушка, що за коровою ходить і хвостиком киває, теж не зачипаємо, бо він нам корови пасе». Так говорять діти про трясогузку (Motacilla alba L.).

На плавнях та в густих очеретах і в лозах водиться багато диких качок. «Як пастух знайде, було, перший раз качині яйця, то бере з того гнізда пір’їну, кладе в шапку і так ходить з тією пір’їною цілий день, — щоб була вдача знаходити качині яйця, щоб гнізда дралися».

Діти уважно спостерігають природу й свої спостереження використовують при ловецтві. Про диких качок, наприклад, діти розповідають таке: «...Качка-чирка є менша, а качка-крижня більша. Качка сіра, а селезень сизий. Качка кладе свої гнізда на болотах поміж осокою, або в кущах верболозу: оце вигребе ямку і так несеться, а як нанесе яєчок, то напустить із себе пуху так багато, що в шапку всього на забереш. Яєчок качка несе від семи до сімнадцяти. Качка ще мостить гніздо у порожніх вуликах, що стоять на деревах, десь недалеко від води. Несеться качка ще в глиці: як лише сосну зрубають, пообчищають гілля й воно так на купі лежить, а глиця висохне, обсипиться і лежить між гіллям. Качка залазить аж у середину, поміж гілля, вигрібає в сухій глиці ямку й там несеться. Несеться качка ще у воронячому гнізді. Змостить ворона кубло, а качка або ворону прожене, або порожнє гніздо знайде, торішнє, — і там несеться...»

«Хлопці дивляться, де селезень кружляє, і вже вони знають, що там десь качки сидять і несуться, — туди вони й бредуть... Качка, побачивши, що хлопці її гніздо шукають, обманює їх: вискочить із куща, крила розпустить і пливе так, ніби лізе. Це вона з себе вдає молоденьке каченя, що нестися ще не може. Хлопці вже знають цю качину хитрість та ще дужче шукають гніздо. Буває, що знайдуть, а там тільки двоє або троє яєць, то їх не беруть. „Хай, — кажуть, — ще більше нанесе”. Якщо хтось із хлопців лапне яйця рукою, то качка або покине їх разом із гніздом, або перенесе на друге місце».

«Маленьких каченят не можна піймати, бо вони, як тільки вилупляться з яйця, то зразу ж із гнізда йдуть на воду і пірнають... Як качка виведе каченят на дереві, то зносить їх на землю: бере під крила, або в рот і так зносить, а як знесе всіх, то веде їх на воду».

«Як веде дика качка каченят далеко від води й на неї нападуть хлопці, то вона обманює: впаде на землю й крила розставить, ніби не може літати, а то трохи підбіжить і сяде; а то ще ляже і голову відкине, наче не жива. А каченята тим часом тікають і ховаються в траву. Хто ще не знає цих хитрощів, то побіжить за качкою і загубить каченят, а качки всеодно невпіймає, бож вона хитра: як їй скрутно прийдеться, то здійметься і полетить, — дожени її тоді!.. Пізніше, як хлопці підуть, то качка знову вернеться на це місце; скличе каченят і поведе їх до води...»

Над озером діти шукають водяної курочки: бредуть понад озеро, а вона здійметься, летить і киркає, -— тоді діти знають, що там є яйця й шукають їх. Курочка мостить гніздо з лепихи в кущах, на купинах і між очеретом на плесі.

Чайки вигрібають ямку денебудь на березі, просто на землі; наносять ломаччя, сміттячка й тоді несуться. Як людина наближується до гнізда, то чайка летить вгору й кричить: по цьому узнають, де є гніздо.

Крички кладуть свої гнізда в болоті на лопесі або на маленьких купинах: Як підійти до болота, то крички здіймаються й кричать: по цьому пізнають, де їхнє гніздо.

Діти не зачіпають солов’я та його яєчок, так само не займають ластівок і щурків, бо кажуть, що цих пташок гріх кривдити.

Хлопці-пастухи стріляють птахів з лука. Підходять тихо з-за куща, ціляться з лука й пускають стрілу; серед пастухів бувають такі стрільці, що вбивають кілька птахів за день. Здобувши здобич, пастух розкладає вогонь, обмазує птаха болотом, а потім пече і з’їдає. Так убивають диких качок, чайок і шулік. На дрібних пташок з лука не стріляють.

Чайок ловлять прутиками. Вирізає пастух два прутики й встромляє кінці кожного з них у землю навхрест, щоб вони низенько прикрили гніздо так, щоб лише можна було чайці пролізти в гніздо. Пастухи посідають за кущем і дивляться, як чайка прилетить і протискується поміж дугами в гніздо. Коли чайка утиснеться й сяде, тоді хлопець біжить до гнізда й бере чайку руками, бо вилізти з-під тих прутиків майка вже швидко не може. Звичайно, чайок не вбивають. Хлопці потримають чайку в руках, натішаться нею й пускають.

Одна з найулюбленіших розваг для дітей — це купання в річці, або в ставку. Як уперше весною діти починають купатися, то скидають з себе всю одежу, біжать у воду й кричать: «Христос купався, води не боявся і я буду купатись, води не боятись!».

Поки зозуля не закує, а соловейко не защебече, то купатися не можна. Купаючись, діти, звичайно, качаються в болоті, в піску; копають на березі ямки, ловлять маленьку рибку в річці й пускають до тих ямок. Кілька дітей стає в коло і «бунтують» воду руками, а один із хлопців пірнає в воду; інші згори ляскають по воді долонями. Хлопець сидить під водою стільки, скільки зможе, а коли вирине, то його питають;

— А як воно там, що там чути?

— Сильно шумить та ляскотить!

Тоді пірнає другий, третій... І так за чергою пірнають усі й слухають, як воно там шумить під водою. Ще пірнають один через другого. Робиться це так: один стоїть у воді по пояс, а другий береться ззаду за його плечі руками, перестрибує йому через голову і пірнає під воду головою вниз. Буває, що пірнають зі стрімкого берега, з верби, що похилилася над водою, або з човна на глибокому місці. Починаючи пірнати, хлопці, звичайно, кажуть: «Ану давайте пірнати, хто дістане морського рака!» Пірнають аж до дна й, щоб показати, що був на дні, хлопець бере трохи землі в жменю з дна, виносить на поверхню й показує, гукаючи:

«Ось, дивіться, хлопці, я дістав морського рака з дна!»

Одне з найбільших задоволень для дітей — це купати коней або корів. Робиться це так: хлопці роздягаються до гола, займають худобу з берега і женуть її в воду. Коні, корови і воли у воді добре плавають. Діти чіпляються руками за хвіст або за роги худобі й так бавляться у воді. Тварини, звичайно, знають свого пастуха й не відкидають його від себе. Якщо ж до якогось вола, чи корови, вчепиться чужий пастух, то худоба, як тріпне головою, чи хвостом, то хлопець летить, як тріска.

Під час купання у вуха набирається вода. Вилізши на берег, хлопець чи дівчина притискає свою долоню до вуха, схиляє голову на бік, стрибає на одній нозі й примовляє:

Коду, коду, вилий воду на колоду,
чи на дощ,
чи на грім,
чи на хмару,
чи на блискавку!

Якщо купалося кілька дітей разом, то й усі разом стрибають та примовляють, а потім, відірвавши долоню від вуха, дивляться й відгадують: «У мене на хмару!» — «А в мене на дощ!» — «Ні, у тебе не на дощ, а на грім. Дивись, бачиш: синя долоня».

Серед дітей існує повір’я, що хто хоче добре плавати й не тонути на воді, той повинен їсти цвілий хліб. Таке вірування підтримують серед дітей старші, кажучи: «Сухий цвілий хліб кинь на воду, то він плаває, не тоне. Отож, їж цвілий хліб, то будеш добре плавати!» Малий хлопчик, котрий ще не навчився добре плавати, звичайно, просить маму: «Мамо, не давайте мені свіжого хліба, дайте цвілого, бо я не вмію добре плавати!»

Діти знають кілька способів плавби. Звичайно, прийшовши до річки, діти роздягаються й один одного питає:

— А як будемо плавати: на розмашки, чи по-жаб’ячому?

— Будемо плисти на розмашки!

Роздягнувшись, хлопчик лягає на воду черевом і високо, замахнувшись рукою, гребе воду під себе. Це робиться по черзі обома руками: то правою, то лівою. Так плавають і дорослі чоловіки. Жінки й дівчата цим способом не користуються, бо для цього потрібна неабияка сила в руках. Плавають ще хлопці горілиць, лягаючи на воду спиною, а руками й ногами, женуть воду під себе. Плавають «по-жаб’ячому» — то значить лягають на воду черевом і руками гребують воду під себе, а ногами бовтають. Цим способом плавають всі жінки, дівчата й малі хлопці, котрі ще не навчилися плавати «на розмашки». — «Е, він малий, — звичайно кажуть, — ще по-жаб’ячому плаває!» Або старші хлопці питаються меншого: «Ти вже вмієш плавати на розмашки?» — «Ні, ще не вмію!» «То не йди з нами купатися. Як по-жаб’ячому плаваєш, то йди до дівчат!»

Весною після повені на Дніпрі вода поступово відходить у своє річище, залишаючись тільки в ямках та в долинках, де разом із водою залишається багато риби. Діти ловлять ту рибу руками. Особливо люблять ловити щук; бродячи по калюжах, діти ногами каламутять воду, а щуки не витримують такої каламутної води й випливають на поверхню «хапати повітря», тут їх і ловлять руками. Зловлену рибу пастухи сортують: велику печуть і їдять, а маленьку несуть додому і віддають котикам.

«Як вода висохне у невеличких болотах, то в’юни зариваються в болото й там живуть. Хібащо земля висохне так, що аж потріскає, то тільки тоді вони пропадають, а то живуть довго. Як піти, де болото підсихає, то там є густо дірочок, нірок, — це в’юни зариваються в землю. Там копаємо паличками й викопуємо в’юнів із нірок» — розповідають діти.

Весною, як риба нереститься, хлопці їдуть човном понад берегом і ловлять нерест. Як вода скотиться, то нерест залишається по кущах і засихає, багато його гине. Пастухи збирають той нерест і варять з молоком. Спочатку варять у воді, воду відціджують, а тоді наливають молока; з молоком нерест перекипає разів два, а потім загусне й стає дуже смачним. Окуневого та щучого нересту ловлять найбільше, бо він найближчий до берега, звичайно, розвішаний по лозі.

Діти дуже люблять мед, вони забирають його у диких бджіл і джмелів, а часом навіть висмоктують з квітів.

Якщо знайдуть діти джмелину нірку в землі, то вкривають своє обличчя листям чи травою й обережно паличками розкопують; розкопавши, забирають стільники з медом, а самі швидко втікають з того місця, біжучи проти вітру, щоб джмелі не догнали, бо їм тяжко проти вітру летіти. Але джмелі часом доганяють своїх грабіжників і проти вітру, а догнавши, дають такого меду, що все обличчя спухне. Якщо джмелі покусають, тоді обличчя натирається цибулею, щоб не боліло.

Джмелиний мед чорніший від бджолиного, але солодкий і дуже смачний. Стільники в джмелів більші й більше меду в них 6. У народній медицині джмелиний мед вважається за найкращий лік на хворі очі, а тому дорослі селяни, якщо знайдуть джмелине кубло, то меду не їдять, а зливають його в пляшечку й зберігають на випадок хвороби очей.

Якщо пастухи знайдуть диких бджіл в дуплі, то курять димом і забирають мед, а рій віддають пасічникові.

Буває, що пастухи ловлять у полі, чи в лісі, зайченят, вивірочок або їжаків. У таких випадках, як правило, старший брат приносить тих звірят додому для молодших братів, чи сестер. Діти дуже тішаться молодими звірятами й старанно їх доглядають. Зайченят, звичайно, годують молочною кашею, капустою, морквою та іншими ласощами. Зайченята часто звикають до хатнього життя й виростають у дорослих зайців. Довго живуть у хаті й вивірочки. Змалку годують їх молоком, а як уже виростуть, то дають їм горіхів, або соняшникового насіння. Вивірка (білка) в хаті стрибає по сволоку, по полицях, -— дітям це дуже цікаво. Буває, що білка в хаті й зиму перебуде, а в день Благовіщення все випускається на волю. Найдовше тримають у хаті їжаків, бо вони мишей ловлять; звичайно кажуть: «Хай миші половить, а тоді іде собі з Богом куди хоче!»

На Україні понад ріками та озерами водиться багато жаб, але діти цих тварин шанують, не б’ють їх, бо вони людям користь приносять: мух та всяких комах ловлять. Ящірок теж не б’ють, тільки «гадючого хвоста» віднімають. Існує серед дітей вірування, що ящірка бере від гадюки хвоста, а тому, як побачать ящірку, то бігають за нею, перегороджують їй палицею дорогу й примовляють: «Покинь гадючий хвіст!» Діти кажуть: «Якщо ящірку вбити, то за нею буде сонце плакати».

Про гадюк діти-пастухи, звичайно, розповідають таке: «Гадюки бувають вертильниці і прості гадюки; є гадюки, що мають дві голови — «двоголовки». Якщо побачиш вертильницю, то втікай, бо вкусить; її дуже важко вбити, її так треба бити, щоб вона не бачила; у неї немає ані голови, ані хвоста; рот і очі у неї під животом. Якщо вона почує якийсь шелест, то стає, а якщо побачить кого, то кидається. Як перебити її на шматки, то вона стуляється і знову оживає. Вбити її не можна; коли шматки порозкидати один від одного далеко, то вони всеодно стуляться». Отак фантазують дітки про гадюку, що її рідко бачать і якої бояться.

Якщо, часом діти натраплять на гадюку, то б’ють її палицями, а як уб’ють, то палиці покидають, бо тою палицею вже гріх бити худобу. Якщо гадючі яйця знайдуть, то нищать їх, — ними не бавляться. Коли пастух вбиває гадину, то бере на палицю й несе її в холодок, «щоб на сонці не лежала, бо сонце буде плакати». Прийнято, що найліпше кинути мертву гадюку в мурашник, щоб мурашки її з’їли.

Про черепаху діти розповідають таку легенду: Коли Бог створив черепаху, то вона літала, сідала на людей і від’їдала їм носи. Тоді Бог розсердився й закував її в череп’я: «На тобі кайдани, — казав Бог, — бо ти не достойна бути на волі!» Ось тепер черепаха й тягне ті кайдани, й так довго їх тягатиме, поки світу й сонця.

Понад ріками та понад озерами діти ловлять і деяких комах, як от, наприклад, бабку 7. Бабка має довгий і тоненький хвостик, а голова у неї велика; крильця тоненькі й прозорі з синенькими жилками. Бабка шкоди не робить, навпаки, вона корисна, бо ловить шкідливих комах і їсть їх. Діти її не б’ють.

Бабочка така сама, як і бабка, тільки ще тендітніша і кольором синіша. Вона літає над озером і п’є воду. Цю комаху теж не б’ють. Спіймати її трудно, вона дуже швидка: сяде на листочку, крутне хвостиком та й далі летить. Діти примовляють до неї: «Бабочка, бабочка, сядь на тину, я тебе пійму, побачу й пущу!» Як трапиться комусь з дітей і справді піймати бабочку, то не вбиває, а завжди пустить живою.

Метеликів ловлять і нищать їх. Сільські діти добре розуміють, що з метеликів виплоджується шкідлива гусінь.

Дуже шанованою є комаха «сонечко» 8. Дівчина, як знайде «сонечко», то кладе його собі на долоню й примовляє: «Сонечко-комашечка, де я буду хазяйочка?!» Якщо комаха здійметься й полетить, то дівчина слідкує за нею: в який бік вона летить, — ото туди дівчина й заміж вийде.

Цікаво спостерегти, чим харчуються діти-пастухи.

Крім тих харчів, що їх діти одержать від матері, вони ще їдять багато такого, що знаходять собі в природі: бруньки дерев і кущів, квіти, коріння, корневища, ягоди, овочі, гриби, а за напої для них служать соки деяких дерев.

Весною, коли розвивається верба, то на молодому гіллі з’являються соковиті бруньки, їх діти зривають і охоче їдять. На луках та в мілких озерах ростуть осікінь 9, рогоза 10 та лепиха 11; весною ці рослини дуже соковиті і діти їх їдять з великим задоволенням: наривають цілі сніпки цього зілля, чистять і їдять. З осікіння їдять тільки білу середину, а все зелене вкриття зчищають і викидають геть. Так само поступають і з рогозою. Листя лепихи широке, плескувате; діти здирають з неї дві шкірки аж поки доберуться до білої смачної середини.

Коли озера вкриваються квітами водяних лілей, які йнакше називаються лататтям 12 або маківками, то діти зривають і їдять білі пелюстки та жовту маточку з цих квітів, а зелене квітоложе викидають геть. З водяних лілей діти ще їдять недозріле м’яке насіння, що називається «жирівка». Один десятилітній пастух дав таке пояснення: «...їмо ще з маківки жирівку. Як маківка вже відцвіте і згниє, тоді відкидаємо весь гнилий цвіт, а там є така бульбашка, наче яєчко, — це і є жирівка. Якщо жирівку розірвати, то всередині є кашка, ніби пшоно; коли воно виспіє, то буває червоне або чорне. Котре старше, те й чорніше, — цю кашку їмо».

Ще рвуть корневище з маківки. Здирають з того корневища шкіру, обчищують гарно й їдять. Якщо озеро не глибоке, то діти позакачують штани, бродять по озері й зривають маківки. По глибокому озері їздять човном, або роздягаються й пливуть «навимашки» за лататтям. «Коли рвемо маківки, то хочеться, щоб аж від кореня відірвалось, бо там воно грубше й смачніше. Коли рвемо, то примовляємо: «Морень, морень, випусти корень!» Так повторюємо кілька разів і злегка тягнемо за вершок, щоб не відірвати голівки».

— Що ж то за морень? — питає записувач.

— А це той, що у воді живе; він і над лататтям, і над рибою господар. Морень, якщо захоче, то дасть і риби, й латаття, а якщо не захоче, то нічого не дасть, і не візьмеш!

— У воді ж тільки русалки живуть.

— Е, ні. Русалки — це дівчата, а Морень — як чоловік, тільки геть шерстю поріс. Кажуть, що він часом вилазить з води, лягає на скелю й гріється проти сонця, тільки його не побачиш.

Весною збирають діти в бору й на луках суниці. Влітку їдять цвіт білої акації, зривають ягоди шовковиці, чорного пасльону (глисника), а також їдять вишні й черешні.

Діти ще шукають і їдять рослину, що називається «сусай» 13. Стовбур цієї рослини діти відривають від кореня, очищають його від кори, труть поміж долонями і примовляють:

А сусай-молочай,
Та у мед укачай,
А із меду та в вино,
Щоб солодше було.

А вже коли їдять, то часом примовляють: «Свиням гірке, а нам солодке!»

Восени діти їдять ще ягоди ожини, глоду та шипшини, яка ще має назву «свербивус».

Весною на стовбурах слив і вишень витікає з-під кори сік і застигає; в народі це називається «ґлей», а діти його називають медом: «А я на вишні меду знайшов!» Цей древесний сік має високу поживну вартість і діти його їдять з великим задоволенням.

Весною на дубовому листі є невеличкі зелені нарости, що їх у народі називають «зозулині сльози» 14. Коли ті нарости ще молоді, то вони за своїм смаком нагадують зелені яблука, й діти їх їдять. Про ці «зозулині сльози» дітям розповідають таку легенду: жили собі в Україні чоловік та жінка й мали вони дочку на ім’я Зозуля. Вона була дуже розумна дівчина, тільки лінива: не хотіла нічого робити. Одного разу послала її мати на леваду брати льон. Зозуля льону не брала, а вилізла на дуба, сіла на гілляці та до хлопців: «Ку-ку! Ку-ку!» Мати почула, розсердилась та й каже: «А кувала б ти доки світу й сонця!» Зозуля почула материн проклін, заплакала, а її сльози покапали на дубове листя та й застигли навіки; сама ж вона обернулася на птаха, стрепенула крилами та й полетіла поміж птахами жити. Тепер зозуля-птах така сама ледача, як була дівкою: гнізда собі не в’є, дітей не годує. Літає зозуля по дібровах та дітям угадує скільки їм років, а дівчатам — коли вони заміж підуть.

Весною з берези і клену діти добувають сік. Просвердлюють дірку в корі свердлом, в ту дірку вставляють очеретину й сік стікає по очеретині в підставлену посудину. Якщо немає свердла, то кору підрізають ножем, але тоді гірше підставляти посудину. Здобутий сік діти п’ють замість води.

Живучи серед природи, діти-пастухи навчаються пізнавати лікарські рослини й у час потреби користуються ними.

«Як болить живіт, то шукаємо дикий часник 15, що росте на лузі поміж травою; він має такі плескуваті листочки, що їх рвемо й їмо, щоб живіт не болів» — оповідають діти.

Якщо болить голова, то діти шукають листочки серпорізу 16, запихають їх у ніс, а потім двома пальцями труть по ніздрі, щоб кров пішла. Коли виймуть траву, то з носа капає кров і голова перестає боліти.

Буває, що пастух щось струже, або хліб ріже гострим ножем і вріже пальця, то тоді шукає листочка заячої капусти 17, прикладає до рани, зав’язує ликом з лози і рана швидко гоїться. Часом рану ще засипають порошком з сухого деревію 18, а найкраще — прикласти до рани листя подорожника 19. Подорожник ще прикладають до наривів. «Часом буває проб’єш ногу стернею, або в лісі тернину заженеш і починає наривати та дуже болить. Тоді найкраще помагає подорожник; листочки треба помити водою, помняти їх, щоб аж сік пустили й прикладати до нариву: два-три рази прикладеш і загоїться», — кажеться в переказах про подорожник.

Бавлячись, діти роблять собі шапки з листя, пояси з кори, взуття з лика. При цьому вони користуються замість голки іглицями сосни, замість ниток — ликом, замість шпильок — тернинами.

Влітку, звичайно в червні місяці, коли наростає листя лопухів 20; хлопці рвуть те широке лопушине листя, сколюють тернинами докупи два великі листки і з них виходить шапка. Одягнувши ті шапки на голови, діти хваляться один одному: «Чия краща». Старші хлопці показують меншим, як ті шапки робити, або й самі роблять для них, щоб вони забавлялися.

Дівчата рвуть вільхове 21 або дубове листя, плетуть з нього ланцюжки й обвивають собі голови: виходить щось на зразок капелюшка. А щоб той капелюшок з голови не спадав, його пришпилюють до волосся сосновими іглицями, як шпильками. Замість люстра дівчатам служить стояча вода в ставку, чи в копанці.

Вбравшись у капелюшки, дівчата вихваляють одна одну:

— О, як гарно тобі, Маріє. Дивись, а Ганні ще краще! Ганю, де ти нарвала такого гарного листя? Скажи мені, то й я нарву.

Коли є щось недобре, то одна одній поправляє й зауважує: «Не добре зачепила. Іглиці сирі, треба сухих наламати!» Або: «Капелюшок нерівний, недобре прилягає до голови. Дуб, мабуть, був дуже старий. Треба ліпшого листя нарвати».

Пояси роблять з соснової або вільхової кори. Соснові пояси — білі, а вільхові — червоні, тому й кращі. Один кінець такого пояса зарізують із боків, а на другому кінці прорізують повздовжню дірку, щоб обидва кінці можна було зчепити. Під час негоди такими поясами оперізуються, щоб тепліше було.

З лика лози плетуть «лозові черевики». Нарізують лози, деруть з неї лико й плетуть щось на зразок личаків. Дівчатка таке взуття обплітають білими ромашками або синіми волошками. Добре сплетені «черевички» іноді й справді бувають гарними, їх носять не тільки «для краси», а й на те, щоб у ноги не кололо.

Дівчата ще плетуть собі вінки з квітів, роблять намисто з ягід шипшини, горобини, чи глоду. Таке червоне намисто дівчата носять «для краси», а малим дітям роблять для забави. Старша сестра до молодшої, звичайно, каже: «Цить, Олю, я тобі гарне намисто зроблю, червоне таке. Ягід я накрала у зайця, він побачив і біг за мною: хотів видерти, а я заховала в пазуху і принесла тобі». Така нехитра казочка підвищує вартість подарунку й дає дитині багато задоволення.

Весною й літом діти розмальовують свою одіж; та одіж своїх ляльок ріжноманітними візерунками; для цього вони вживають зілля й ягід. Ягоди нестиглої шовковиці та суниці дають їм червону фарбу, стигла шовковиця — синю; трава та листя дерев служать матеріялом для зеленої фарби. Розстеливши хустку на пеньку спиленого дерева, така малярка бере ягоду трьома пальцями і водить по полотні, вимальовуючи якісь візерунки. На хвартухах дівчата виводять дві-три смужки на тому місці, де, звичайно, дорослі вишивають. Розмальовують рукава сорочки, якщо та сорочка біла й невишита.

Хлопці не захоплюються мальованим орнаментом на своїй одежі, але рослинну фарбу вони використовують не менше, ніж дівчата; вони розмальовують свої палиці, дерев’яні ручки ножиків та інше приладдя.

З березової або вільшаної кори хлопці роблять собі маски: вирізують дірки для носа, очей, рота, внизу вирізують борідку. Прив’язують маску до голови й так бавляться.

Якщо діти пасуть худобу в лісі й застане дощ, то вони ховаються під кущами, або в дуплах старих дерев. Якщо дощ без грому й блискавки, то стають під деревами, а якщо гримить, то тікають далеко від дерев, на галявини, щоб громом не вбило.

Під час затяжних дощів діти будують курені. Курінь будується так: вирізають дві сохи, забивають їх у землю. З грубої вільхової гілляки вирізають сволок і кладуть його на сохи. Крокви забивають у землю навскіс до сволока, по парі. Все це накривається дрібним гіллям, травою, або листям.

Роблять ще такі курені: в густих кущах нахиляють навколишню вільшину на одну купу; зв’язують перевеслом, а потім наламують дрібного гілля й накривають зверху.

В куренях, звичайно, ховаються від дощу, але часом курені використовуються й для захисту проти надокучливої комашні. Влітку, якщо комашні багато, то біля входу куреня діти розкладають вогнище з сухих кизяків та трухлявих старих корчів. Дим відганяє комашню й діти спокійно бавляться собі в курені.

Коли дощ застає в полі, або на лузі, то діти ховаються під копицею сіна, під перевернутий догори дном човен, або теж будують курені, якщо є з чого.

Оводи, комарі, мошка і мухи — вся ця «нужа» дуже докучає дітям, а особливо перед дощем. З залізної коробки та дротиків хлопці роблять собі кадильниці; накладають туди сухих кизяків або сухого трухлявого дерева, — ходять і кадять. Нужа боїться диму й тікає геть.

Коли сонце сховається за хмару, то діти примовляють: «Сонечко, сонечко, відчини Боже віконечко!» Якщо сонце вийде з-за хмари, то кажуть: «О-но, дивіться, віконечко відчинилося!».

Показувати пальцем на сонце гріх, а як показав, то треба тричі прикусити того пальця, щоб не всох.

Про плями на місяці кажуть, що то брат брата на вила взяв. При цьому розповідають: «...Він на Різдво брав вилами сіно в стодолі, а там брат відпочивав, ось він його і взяв на вила разом із сіном. Бог за це його поставив на місяці людям на пострах».

Кажуть, що скільки зірок на небі, стільки й людей на землі. «Десь там і моя, і твоя зірка є. Як чоловік помирає, то зірка його до Бога летить і ми тоді бачимо, що зірка наче падає».

Літом, коли дуже жарко, сонце пече, а вітру немає, то діти свищуть, щоб вітер був.

Цікаві дитячі уявлення про надприродніх істот. Так, діти вірять в існування русалок і уявляють собі їх як гарних дівчат, одягнутих в довгі білі сорочки. Імітуючи русалок, діти одягаються в біле й накриваються білою наміткою або хусткою. В часи Зелених Свят гілочку полину дівчатка чіпляють собі до намиста, або хрестика так, щоб було видно — «щоб русалка побачила і втекла».

Чорта, що живе в болотах, або в густому лісі, діти уявляють собі так: «Чорт голий, чорний і має маленькі ріжки, довгого хвоста, що аж по землі волочиться; ноги у чорта з копитами, як у коня. На руках — довгі пальці з гострими лазурями». Чорт може міняти свій вигляд. Найчастіше чорт з’являється перед людьми у вигляді панича. Коли чорт злякається, то ховається в кущі, або стрибає в озеро. Якщо сховається в кущ, то кущ затріщить і земля аж застогне, а якщо стрибне в озеро, то по озері підуть такі хвилі, що аж на берег вода летить.

Вішальник є такий самий як чорт, бо коли чоловік повісився, то його душу забрали чорти. Діти бояться того місця, де був вішальник. Дерево, яке б воно не було, чи то дуб, чи хвоя, люди рубають, щоб воно більше не росло, бо якщо ростиме, то на тому місці ще хтось повіситься.

Про русалок, чортів і вішальників діти бояться оповідати найбільше о дванадцятій годині дня й опівночі, бо: «дванадцята година є чортова, Бог подарував її нечистій силі».

Не дай Боже, щоб усе те сталося, що пастухи бажають своїм коровам, коли ті не слухаються й лізуть у шкоду. Бог зробив так,

що вся та лайка пристає не до худоби, а до осики, через те, за повір’ям, на цьому дереві листя тремтить.

Діти живуть під враженням подій, що відбуваються перед їхніми очима, а тому під час своїх розваг діти наслідують дорослих. Важливу ролю при цьому відіграють такі тварини, як кіт, пес, а теж птахи. Темами для розваг у дітей, звичайно, бувають лови, рибальство, хліборобське зайняття, як от оранка, сівба, жнива, сінокіс, — усе це діти наслідують під час своїх забав; вони роблять собі маленькі човники, плуги, борони, вози. Забавляючись, діти вдають, ніби вони пливуть по озері й ловлять рибу, везуть дрова до міста, орють, сіють, наслідують жнива, сінокіс. Так, дівчатка збирають руками траву й при цьому вдають, ніби вони жнуть жито, в’яжуть снопи, кладуть копи. По жнивах возять снопи: кладуть пучечок трави на дощечку, чи якусь тріску, прив’язують мотузок і волочуть за собою — «возять снопи». Під час сінокосу хлопці беруть сукуваті палиці, ніби коси, і вдають, що косять траву, а за ними дівчатка з гілочками ніби загрібають. Далі хлопці загострюють вила з гіляк і складають сіно в копиці; копиці зносять у стоги, а потім на тих стогах борюкаються, або лягають і відпочивають.

Матеріялами для дитячих майструвань, звичайно, служить кора сосни, дуба, соняшникове бадилля, гарбузи та інші м’які речі, що ростуть навколо. Хлопчики роблять із цього матеріялу собі возики, трактори, авта, літаки. Дівчатка роблять для себе ляльки, піч, посуд і вдають з себе господинь.

Отже, дитячі забави мають теж не абияке виховне значення, бож діти, бавлячись, готують себе до майбутніх важливих завдань: хлопці — господарювати, а дівчата — бути матерями й господинями.

- - - - - - -

1 Н. Заглада, Київ, 1929.

2 Білоліз — Salix alba L.

3 Ошеляга або шелюга — S. acutifolia.

4 Ольшина — Alnus. На Україні зустрічається два види A. glutinosa — ольшина чорна і А. іnсаnа — ольшина біла.

5 Записано від Семена Діхтяра з Чернігівщини.

6 Правильних стільників, як у бджіл, джмелі не роблять; їхні стільники виглядають як неправильне нагромадження окремих комірок. Джмелі дуже корисні комахи й їх треба зберігати; їхні гнізда руйнувати не слід.

7 Бабка — Libellula; по-англійськи — Dragonfly. Існує два типи цих комах: різнокрилі, вони великі, масивні комахи. В народі їх ще називають «коромисло». Другий тип: рівнокрилі, вони менші, тендітніші; в народі їх називають «стрілками» або бабочками.

8 Сонечко — Coccinella 7-punctata; по-англійськи — Ladybird, — це дуже корисна комаха, що нищить тлю.

9 Осікінь або осока — Carex. vesicaria L.

10 Рогоза (Iris pseudacorus L.) в народній медицині вживається як лікарська рослина.

11 Лепиха або татарське зілля — Acorus calamus L.

12 Латаття біле — Nymphea alba L.

13 Сусай — Sonchus aleraceus L.

14 Зозулині сльози — це нарости на листях дуба, викликані комахою — «дубовою оріхотворкою».

15 Дикий або ведмежий часник — Allium ursinum L.

16 Серпоріз — під цією назвою відомо кілька рослин; тут імовірно є — Falcaria sioides (W. і В.) Aschers.

17 Заяча капуста — Sedum fabaria Koch.

18 Деревій — Achillea millefolium L.

19 Подорожник — Plantago lanceolata L.

20 Лопух — Arctium lappa L. sin. Lappa major Gaerth

21 Вільха або ольха, чи ольшина — Alnus.




Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Літо.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org