Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Mon, 23 Oct 2017, 23:25
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиДень святого Юрія

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Літо.

Святий великомученик і побідоносець Юрій, що загинув у Нікомедії (Мала Азія) року 303 по Хр., вважається за покровителя хліборобства й скотарства у всіх християнських народів. Саме це ім’я, Юрій, у грецькій мові вимовляється «ґеорґос», або «ґеоріос» (у латинській — Georgius), що значить «землероб», або той, хто обробляє землю, — хлібороб по-нашому.

В християнському іконописі Св. Юрій зображується лицарем на білому коні зі списом у руках, що ним він забиває дракона. Цей святий лицар, за християнською легендою, врятував невинну дівчину в лівійських степах. Дівчина, за поганським звичаєм, була принесена в жертву драконові. Сам дракон у християнській символіці — це і є переможене поганство, на руїнах якого відродилася християнська церква.

В стародавній західноукраїнській леґенді-пісні, що її записав Ян Колляр 1, ця християнська символіка зображена так:

Святи Ири знамена Христа Спасителя,
А драк сатана, злеґо непрителя;
Панна Цирков святу знамена,
Котра есть крови Христову викуплена.

День святого Юрія святкується в Україні в сімнадцятому тижні після Різдва, тепер це припадає на шосте травня, а за старим календарем — на 23-те квітня. Це свято в нашого хліборобського населення завжди було у великій пошані. Ім’я святого лицаря Юрія зустрічається в багатьох українських народніх піснях, переказах та леґендах.

За стародавнім народнім віруванням, у цей день «весна сходить на землю». Перед тим люди тільки кликали її, запрошували, як бажаного гостя, зустрічали піснями й хороводами, а тепер, мовляв, вона вже тут поміж: нами, зійшла на землю й починає господарювати: з’являються перші сходи ярих, відживають озимі посіви, зазеленіли гаї й сади...

Святий Юрій відмикає землю і небо...

В одній з народніх веснянок, що записана на Волині, співається:

Та Юрій матір кличе:
— Та подай, Мати, ключі відімкнути небо,
відімкнути небо — випустити росу,
випустити росу — дівочу красу.
Дівоча краса, як літня роса:
в меду потопає, з вином виринає 2.

А в стародавній коляді весняні та літні свята в’яжуться з іменами церковних святих. Першим серед цих імен згадується святий Юрій:

Перше свято — Святе Юр’є,
Друге свято — Святий Петро,
Трете свято — Святий Ілля.

Кожний із цих трьох святих уосібнює в собі одну пору року: весну, літо й осінь. Відповідно до цього і розподіляються обов’язки:

Святий Юрій землю відмикає,
Святий Петро жито зажинає,
Святий Ілля у копи складає.

В іншій колядці святий Юрій протиставиться святому Дмитрові — четвертому святому, який уосібнює зиму:

У Святого Дмитра труба із срібла,
У Святого Юра — труба із тура.
Як затрубить Святий Дмитро —
Та й покрив зимков усі гори біло.
Святий Юрій як затрубив, —
Усю кригу розбив і дерева розвив.

Далі розгортається широкий, образ чудотворної діяльности святого Юрія:

А як затрубив пресвятий Юрій, —
Зазеленіли гори, долини, —
Гори, долини ще й полонини.
Пішли голоси по всіх низинах,
По буковинах, по всіх рівнинах,
Та по річинах, по керничинах.
Усі низини зазеленіли,
Всі буковини сі зашаріли.
Та зозулечки повилітали,
Повилітали, защебетали.
Усі ся річки порозмерзали,
Усі кернички повиповняли,
Пообцвітало все лататтям.
Та всі овечки та й заблеяли,
Усі ся вівчарі ізрадували 3.

Вірування в те, що св. Юрій відмикає землю, існує і в інших слов’янських народів. Так, у Чехії, в «okoli Zatce» дівчата співають:

Svaty Jiři vstava, zem odmykává,
aby trava rostla, travička zelená,
ružička červená, fialka modrá 4.

За моравським народнім віруванням ключі має Марена і пісня звертається до неї з запитанням:

Hělo, hělo, má milá Mořeno!
Komus dala kliče?

або:

Mařena, Mařena,
Kdes ty klučе podĕla? 5

Далі, як випливає з пісні, Марена «na oleji smazena», або сама відмикає землю, що трапляється рідко, або передає ключі святому Юрієві, щоб він відімкнув небо й землю та випустив на волю росу та свіжу зелену рослинність.

Про Юрієві ключі співає й білоруська «волочобна» пісня:

Юрья, Юрья, Боже мой,
Подай ключи, землю одмыкать,
Бычка напасать!

Лотиші в своїх піснях запрошують Усіня:

Прийди, Усінь, прийди, Усінь!
Довго тебе сподівалися:
Коні ждуть зеленої паши,
А парубки — веселих пісень.
І Усень прибув до них:
Сюди прибув панцероносець верхи,
На кам’яноподібному коні:
Деревам приніс він листя,
А землі — зелену траву 6.

Уява про те, що святий Юрій приносить зелену траву, чи взагалі рослинність, у хорватів і словенців виявляється тим, що: хор, який цього дня ходить від хати до хати з привітальними піснями, водить з собою «Зеленого Юрія» — молодого хлопця, з ніг до голови вкритого зеленим гіллям 7.

Сербські жінки й дівчата в день св. Юрія ходять «за билячки», за рослинами, а потім тим зелом оздоблюють церкви й свої житла, ніби тим самим показуючи, що Святий Юрій зелень їм таки приніс 8.

Збором ідемо...

В день Святого Юрія відбуваються традиційні обходи полів: ідуть збором, всією громадою в поле, «на жита», і там відправляють молебні — спільні молитви за врожай. У кожній місцевості України цей старий, але добрий, звичай має деякі свої особливості. Так, люди з Уманьщини розповідають:

«У нас із зеленого жита дівчата плетуть вінки, святять їх в церкві, а коли йдуть у поле хресним ходом, то кладуть ті вінки на хоругви, бо то й гарно, і жито, кажуть, від того ліпше родить. Часом дівчата кладуть зелені вінки собі на голову, щоб голова не боліла».

На Волині (с. Носильці) «на Юрів день ходять на жита. Після обідні священик іде з хресним ходом на поля, править молебень і кропить свіжу зелень свяченою водою. Люди всі разом моляться за врожай. Потім просять священика обійти поле кожного господаря окремо, читати євангеліє та кропити ниви свяченою водою».

Люди з Поділля згадують про цей звичай так: «Ідучи в поле, кожний селянин бере з собою крашанку й калач. Протягом цілого дня люди п’ють, їдять на полях, а дехто й качається по посівах, щоб жито родило... Наївшись та напившись, люди закопують у землю „свячене”, що залишилося від Великодніх Свят: крашанку, чи тільки лушпиння з неї, шматок паски, кісточки зі свяченого поросяти ... Тут же в полі часом п’ють і горілку та промовляють: „Роди, Боже, жито-пшеницю та всяку пашницю”, або, Роди, Боже, на всякого долю: бідного й багатого”. Прийшовши з поля додому, сім’я, звичайно, сідає обідати. Тут знову п’ють по чарці й співають:

Ой, випиймо, родино,
Щоб нам жито родило;
І житечко, і овес, —
Щоб зібрався рід увесь...

А часом жартують:

І гречичка на крупи, —
Як не стане, то купи!...»

У нас на Херсонщині (с. Надлак), ще в тридцятих роках цього століття, перед колективізацією, такі обходи поля відбувалися дуже врочисто, — це було справжнє свято всієї сільської громади: відправлялося Богослужения, співав хор, а потім обідали на полях. По обіді відбувалися розваги... Діти качалися по озимих посівах — «на всі чотири сторони». Одні говорили, що це для того, щоб жито родило, а інші — «щоб зробитися дужими, здоровими; ніякої хвороби не боятися».

На Лемківщині, обходячи поля — «царини», лемки співають:

Збором ідемо, полон несемо,
Мольмося Богу і всі посполу,
Жеби нас тучі не заходили,
Злиї ветрове не пановали.
Оборонь, Боже, гори, долини,
Гори, долини, наші царини.
Прийми, Божейку, труд дорожейку.
Же-сме обійшли гори, долини,
Гори, долини, наші царини.

Або:

Кади ідемо, Бога слідиме,
Бога слідиме, Бога просиме:
Зароди, Боже, гори й долини,
Гори й долини, наші царини.
Наша царина преч 9 поорана,
Сріблом-золотом преч засіяна,
Стріцовим 10 пірком заволочена 11.

Весняні обходи поля відомі й у інших європейських народів. Болгари такий обхід називають «Крестноше», а серби — «Заветина». Тут навколо поля йде довга процесія на чолі з духовенством; несуть хрест, хоругви... Процесія зупиняється на кожному розі, або вкінці поля, і там священик читає євангеліє. Обходячи поля, серби співають:

Чесне кресте ми понесемо,
Господи помилуj,
Господи помилуj,
Амин!

Чесно кресте милог Бога,
Милог Бога Руjевита
Руjевита сильног Бога.
Што нам биjе душманине,
Душманине Тартарине.
Што нам даое бериђета
Бериђета изобильа 12.

Отже, в пісні кажеться, що люди несуть хрест на угоду Богові, з надією, що Бог пошле їм добрий урожай на полях.
Цього дня там же, в полі, дівчата водять хороводи, а хлопці високо вгору шпурляють каміння, або грудки землі, й самі підстрибують якомога вище; таким чином вони начебто наврочують високий зріст хліба.

В німецькій літературі весняний обхід поля відомий з XVI-го століття; тогочасний письменник, Себастиян Франк, описує цей звичай так: «Цього дня в багатьох місцях люди йдуть із палицями навколо поля, тобто навколо засіяних хлібів; священик їде верхи і везе з собою святі дари в торбинці, що висить у нього на шиї; на певних місцях він злізає з коня й тоді над засівом читає євангеліє, відбуваються співи. Так робиться доти, аж поки не об’їдуть усі поля. В кінці процесії йдуть веселі, гарно одягнені дівчата й співають; при цьому відбувається багато жартів, біганини, розмов. Люди бажають і себе показувати, й на інших подивитися» 13.

Подібний обхід поля в Німеччині подекуди зберігся й дотепер; німці називають цей звичай «Flurumritt». Мангардт у свій час зібрав багато цікавих відомостей про цей звичай з різних частин Німеччини й Австрії. Такий традиційний обхід поля тепер відбувається в день Великодня, в день Святого Духа або на перше травня, — як де ведеться, залежить від місцевости. Обхід, чи краще сказати, об’їзд починається дуже рано, ще до сходу сонця. Вершників називають у цей день Usterreiter, або Saatreiter; їхні коні вкриті барвистими стрічками та іншими оздобами. В такому об’їзді поля не завжди бере участь священик, часом на чолі процесії йде хтось із сільської управи, а в Силезії, наприклад, — сільський суддя 14.

Іноді при обході поля люди несуть у руках запалені смолоскипи й тоді такий обхід називається Molkentonerschen brennen 15. Із смолоскипами в руках обходять весною свої засіви й селяни в Бельгії та у Франції 16.

Весняні обходи полів були відомі і в стародавньому Римі. Саме в кінці квітня та на початку травня там відбувалися обхідні процесії на полях: Ambarvalia і Robigalia. Це останнє свято припадало на 25-те квітня й мало за своє завдання очистити хлібні посіви від іржі, грибкової хвороби злаків (Puccinia graminis Pers.). Коли саме відбувалося Ambarvalia, точно не відомо, але напевно це було рухоме свято, бо в північній Італії воно святкувалося 29-го травня, а в південній — першого травня 17.

Як бачимо, в стародавньому Римі обхід поля весною мав очищувальний характер. Дуже ймовірно, що і в інших європейських народів цей звичай спочатку теж мав характер очищування, але з приходом християнства значення його змінилося. У всякому разі, у наш час це є добрий християнський звичай: спільно молитися за врожай.

* * *

Для забезпечення врожаю як хліба, так і трави, потрібна насамперед волога, а тому треба накликати дощ; звідси повівся звичай — у день святого Юрія обливати водою пастуха, чи якусь іншу, окремо визначену для того особу. Такий звичай з давніх-давен існує не тільки в нас, на Україні, а й у інших народів: естонців, лотишів, греків, німців та в усіх південних слов’ян. Найкольоритніше цей звичай відбувається в Сербії. Одна з дівчат укривається з ніг до голови зеленими гілками й листями; вона ходить по селу у супроводі хору й перед кожною хатою її обливають водою, а вона при цьому ще й танцює. Хор співає:

Ми идемо преко села,
А облаци преко неба,
А ми бржи, облак бржи,
Облаци нашъ претекоше
Жито, вино поросише.

(«Ми ідемо через село, а хмари через небо; ми швидше і хмари швидше. Хмари нас перегнали, змочивши хліба і виноградники»).

Існує приповідка: «Як дощ на Юр’я, то буде хліб і в дурня».

Приміти: Якщо в день святого Юрія сховається в житі ворона, то буде врожайне літо, а як горобцеві по коліна, то буде лиха година.

Якщо чути голос птаха, або гримить грім під час молебеня в полі — погана прикмета на врожай.

Редьку треба сіяти на Юр’я — соковита буде.

На Юр’єву росу...

Святий Юрій, як співається у веснянках просить свою матір подати йому ключі, щоб відімкнути небо і випустити росу. Отже, випускати весняну росу — це одно з важливих завдань святого Юрія. За народнім віруванням, роса в цей день має цілющу силу.

Колись наші селяни в цей день ранком, ще до схід сонця, збирали росу і хворі промивали нею очі, дівчата вмивалися — «на красу», старші люди мочили голову, — «щоб не боліла», а господині кропили цією росою домашню птицю, «дріб», — «щоб курчата плодилися». Та найголовніша дія, яка в цей день відбувалася — це вигін худоби на Юр’єву росу, і ця дія в’язалася з цілим рядом магічних актів, роблених для того, щоб «очистити;» свійських тварин від усього злого і те зло примусити увійти в якийсь сторонній предмет, або випалити його вогнем і тим самим забезпечити худобі щасливе перебування на полях, у лісах, на гірських полонинах, а восени щасливо повернутися в господарство на зимівлю. Отже, під виразом «вигонити худобу на Юр’єву росу» насправді розумілося відкриття нового сезону весняно-літнього випасу свійських тварин.

У різних місцевостях України перший вигін худоби відбувався по-різному. Так, у Куп’янському повіті на Харківщині, вигонячи худобу в цей день, господар розстеляв по землі червоний пояс і через нього перегонив корів, овець і всяку німину, потріпуючи над тваринами гілкою свяченої верби.

В північно-західніх районах Київщини, де худоба, звичайно, пасеться в лісах, як виганяють перший раз худобу на випас, то беруть глечики від молока, крізь вушка просувають ланцюг і замикають його колодкою. Той ланцюг із глечиками розстеляють посеред двору й женуть худобу так, щоб кожна з тварин через ті глечики переступила. Якщо тварина переступить і ногою не зачепить, то не зачепить її в лісі ні звір дикий, ні злодій лісовий. Женуть худобу в цей день свяченою вербою 18.

На Слобожанщині в цей день, вигонячи худобу в поле, «знаючі» люди виголошують замову від вовків: «Святий Ягорій Побідоносець їхав на Осіянській горі, на червоному коні звір-вовків збирати, щоб не йшли моє стадо поїдати».
В слободі Никольській чабан, коли виганяє овець у цей день на пашу, читає таку молитву:

Ставлю я, Господи, скотину на луки;
Вручаю Тобі, Господи, на руки, —.
Святий Спас,
щоб ти мені скотину пас.
Святий Ягорій,
сохрани овець моїх від ябедників,
від ябедниць.
Заступи їх, Господи, чугунною лавою 19.

А виганяючи худобу на пасовисько, господар кропить тварин свяченою водою й читає таку молитву:

Гоню я, Господи, скотину на луки,
Вручаю я, Господи, тобі на руки.
Святий, Отче Спас,
Щоб Ти мою скотину пас;
Святий Миколай, додому навертай;
Святий Отче Ягорій, собак припинай
і лихих лиходіїв, щоб бистрими очима не всмотряли
і лихих слів не вимовляли.
Зав’яжи їм, Господи, рот на весь год білими хустами.
Дай, Господи,
час добрий на всякий час, на всяке врем’я.
Амінь 20.

У північних районах України, на межі з Білорусією, виганяючи худобу на Юр’єву росу, господар, звичайно, розстеляє кожуха вовною догори, розкладає кілька крашанок, що спеціяльно на це залишені з Великодня, і через це все переганяє тварин: корів, овець і коней 21.

На Підкарпатті ранком у день святого Юрія ґаздиня виносить коровам залишки свяченої паски, чи хліба, і годує їх «на щастя». Ґазда вирізує кілька дернин із зеленою травою, кладе з обох боків воріт і застромляє в них гілки квітучого терену (Prunus spinosa L.). Крізь отак оздоблені ворота виганяють худобу гілкою свяченої верби.

У південних районах Київщини, на Херсонщині, а частково і в Лівобережжі, виганяючи худобу на Юр’єву росу, тварин проганяють поміж двома тліючими головешками, або обкурюють сухим святоянським зіллям (Hypericum perforatum L.).
На Гуцульщині ранком у день святого Юрія ґазди розкладають ватри й поміж ними, як крізь ворота,, проганяють тварин на пасовисько, потріпуючи над ними гілками свяченої верби 22.

Намагання «очистити» свійських тварин від усього злого, примусити те зло перейти до якогось іншого стороннього предмета, — відоме не тільки нашому, а й іншим європейським народам. Перший день вигону худоби на пасовисько, після довгого зимового періоду, саме й є найкращою нагодою для цього.

Так, литовці й лотиші перед вигоном тварин на пасовисько обносять навколо отари овець, або череди рогатої худоби, чорного півня, бо, згідно з народнім віруванням, цей птах здібний приймати на себе все зло, а особливо наврочення злого відьмацького ока.

В Білорусі, в Гродневському повіті, коли виганяють корів з хліва на Юр’єву росу, то перед порогом розстеляють кожух вовною догори й на ту вовну кладуть крашанку. Щось подібне роблять і в Німеччині, в околицях міста Бранденбурґу: там худобу переганяють через закопане під порогом яйце, а в Ерці пастух просто кидає яйця коровам під ноги з тим розрахунком, щоб тварини розчавили їх.

Іноді тварин переганяють крізь спеціяльно збудовані для цього земляні ворота, щось на зразок тунеля. Тварини в цьому випадку ніби проходять крізь землю, і земля повинна очистити їх від усього злого. Такий спосіб очищення худоби перед вигоном у поле на пасовисько відомий багатьом слов’янським і неслов’янським народам.

Найстаріша згадка про нього («terra forrata») є в проповіді св. Єлегія (VII стол. по Хр.) і стосується до півдня Франції 23.

В Білорусі перед вигоном худоби на Юр’єву росу відбувається магічний обхід. Найдокладніший опис такого обходу ми маємо з Ново-Александрівського повіту на Ковельщині. Згідно з тим описом, худобу спочатку випускають у загороду, а потім господар бере в руки тарілку, покриває її серветкою, чи рушником, ліпить свічі у вигляді трикіря, кладе на тарілку образ, кілька крашанок і, тримаючи все це в руках, обходить навколо зібраної худоби. Слідом за господарем ходить і господиня, несучи в руках горня з жевріючим вугіллям, а в хвартусі — святоянське зілля. За господинею йде «стаддик», старший пастух, з гілкою свяченої верби і злегка вдаряє кожну з зібраних тут тварин. І ось так, обійшовши тричі навколо худоби, вони зупиняються на тому місці, з якого почали свій обхід. Тут стадник, дивлячись на гурт худоби, виголошує заклинання:

«Спасі, Господзі, наша стаэда і усякую стачінінку
от усякыґа гада бђгучаго і от звђря лихого!»

Після цього всі пастухи обертаються спиною до череди, — обличчям у поле, а стадник продовжує:

— А-ту яго!

Всі пастухи підхоплюють хором:

— А-ту яго!

При цьому «пастушок», наймолодший із пастухів, голосно «тьохкає» батогом у повітрі. Стадник продовжує:

— Соль жну в вочі!

Пастушок шпурляє жменю соли у відкрите поле. Стадник:

— Гылывня жну у зубы!

Пастушок кидає в поле жевріючу головешку. Після цього останнього акту всі пастухи тут же, не відходячи від цього місця, сідають колом просто на землю й починають обідати 24.

Такий обхід навколо худоби мав на меті, очевидно, два завдання, а саме: огородити тварин магічним колом від усякого стороннього зла та наврочити таку вдачу, щоб під час літнього випасу тварини не розбігалися, а трималися купи.

Очевидно, з цією ж метою латиський пастух, обнісши навколо гурту худоби камінь, кидав його в середину і цим актом ніби об’єднував усю худобу в одно ціле 25.

В естонців пастух застромляє палицю в землю, надіває на неї свою шапку й тричі читає «Отче наш». Після молитви він згуртовує худобу навколо палиці й тричі обходить згуртованих тварин 26.

Але найміцнішим способом і найбільш надійним магічним засобом очищення худоби від усього злого був та ще й досі є вогонь. У цім випадку худобу переганяють поміж кількома розкладеними вогнищами, або тліючими головешками, як це ми бачили і в нас в Україні на Київщині, Херсонщині та в гуцулів. У XVIII-му столітті це саме робилося і в Шотляндії та Ірляндії 27. Цей самий спосіб очищення сягає аж до часів стародавнього Риму 28. Поза межами європейського фолкльору спосіб очищення худоби вогнем спостерігається ще й досі в таких різних народів, як вотяки в російському Сибіру 29 та готентоти в південній Африці 30.

В Англії обряд «очищення» корів перед першим вигоном їх на випас перетворився на веселу й досить своєрідну забаву. Так, у селі Nassington (Northamptonshire) напередодні дня 1-го травня дорога, що веде на випас, перегороджується рейкою 31, через яку кожна корова мусить перестрибнути, щоб потрапити на пасовисько. Дуже рано, ще як тільки починає світати, дівчата женуть своїх корів на перший випас.

Завзяті парубки ще звечора збиралися біля цієї рейки, щоб бачити, яка з корів перестрибне цю перепону першою, а також яка буде остання.

Наслідки такого спостереження демонструються перед усім селом цього ж пополудня. Робиться це так: корову, яка перша перестрибнула через рейку, врочисто водять по селі; її роги заквітчують барвистими стрічками та різними оздобами. Інша ж з корів, що мала нещастя перестрибнути через перепону остання, мусить нести на собі гілля бузини, а до її ріг прив’язують пучки кропиви та колючих будяків. Неприємність чекає й дівчину, котра ту корову доїть, бо вона мусить вислуховувати глузливі вигуки й сміх, які хоч і спрямовані до корови, але часом зачипають і її саму 32.

* * *

Крім вогню, свяченої води, молитви, заклинання та інших традиційних засобів, до «очищення» ще слід віднести й легке биття тварин гілкою свяченої верби. Ми бачили, що в Україні, які б обрядові дії не відбувалися під час першого вигону тварин на випас, вони завжди кінчалися вживанням свяченої верби. Це саме спостерігається і в Боснії та Герцоґовині, Болгарії, Білорусі, Німеччині, Франції та в багатьох інших народів старої християнської Европи.

В Білорусі, наприклад, у вербну неділю, прийшовши з церкви, господар іде до стайні й виганяє тварин спеціяльно для того, щоб вжити гілку свяченої верби 33.

У Боснії в день святого Юрія людина, котрій доручено виконувати обряд, стає в дверях стайні й не дозволяє пройти ані одній з тварин без того, щоб злегка не вдарити її гілкою свяченої верби 34.

У Франції (в Солоньї), б’ючи корів свяченою вербою, господар примовляє: «Я забороняю вовкові тебе їсти!» Всі присутні підхоплюють хором: «Вовк її не з’їсть!» 35.

У Німеччині, у Вестфалії і Мекленбурзі, б’ючи телиць-ялівок свяченою вербою, господар дає їм нове ім’я (кличку) і при цьому каже, що коли вони стануть коровами, то будуть давати багато молока 36.

В Баварії гілка, що нею виганяють тварин на перше пасовисько, є іншого походження: її приносить ще восени, в день Святого Мартина 37, пастух і дає господареві, а той зберігає її ввесь час, доки тварини перебувають у стайнях 38.

Цікаво, що в стародавніх індусів теж існував звичай уперше виганяти тварин на пашу гілкою т. зв. священного дерева; це робилося для того, щоб худоба була сильною і молочною 39.

Німецький мітолог Кун 40, покликаючись на Яйур-веди 41 пише, що в стародавній Індії жрець, щоб добути молоко для жертвоприносу в часи новолуння, збирає бувало щонайменше шість корів, яких ще ссуть телята, й гілкою паласа 42 вперше відлучає телят від матерів. Після цього корів доїли й відтак добували молоко для жертви.

Під час жертвоприношення жрець, звертаючись до гілки священного дерева, що її він тримав у руках, виголошував таку тираду:

«О, гілко паласа!.. збережи тварин, які приносять жертву, які будуть бродити по лісі, — від страху злодія, диких звірів і всякої напасти; корови під твоєю охороною, гілко, безпомилково прийдуть додому» 43.

Далі Кун наводить вірш із Ріґ Веди, де говориться про те, як птах, що ніс із неба на землю божественний «soma» (вогонь), загубив пір’їну. Впавши на землю, та пір’їна перетворилася на дерево палас.

Цей вірш підтверджує священність дерева «palaca» і тим самим допомагає зрозуміти зміст обрядового биття його гілкою 44.
Наш європейський звичай виганяти тварин гілкою свяченої верби в день святого Юрія, очевидно, не має безпосереднього зв’язку з староіндійським священним деревом, — у нас це є вже християнський звичай і він базується на християнських віруваннях, але аналогія все ж таки цікава.

Тут при нагоді згадаємо, що обрядове биття гілкою свяченої верби не завжди в’яжеться тільки з свійськими тваринами, — воно часом застосовується і до людей.

Так, у Болгарії в день святого Юрія дівчата гойдаються на гойдалці, а хлопці в цей час б’ють їх гілкою свяченої верби; коли ж гойдаються хлопці, то їх б’ють дівчата 45.

Наше — «Не я б’ю — верба б’є...» у вербну неділю — теж стосується цього ж типу обрядового биття свяченою вербою.

Обіди в полі

На Волині в день святого Юрія справляють у полі родинні забави з випивками та закусками. По забаві парубки та молоді чоловіки їздять верхи на конях, вірячи в те, що разом із ними їздить й святий Юрій по полях на білому коні — «об’їжджає багатирського коня» 46. З цим в’яжеться народня казка: «Коня багатиреві виїздить святий Юрій. Ото, бува, в табуні, або де в стайні знайдеться такий кінь, що як його не пильнуй, а він завжди втече. Там уже через ніч, чи через день або сам прибіжить, або люди де знайдуть його, — отож він бігав до святого Юрія в науку» 47.

На Херсонщині парубки, що водять коней на нічний випас, у день святого Юрія беруть із собою в степи «випить і закусить так, щоб вовків не боятися» 48.

В Галичині пастухи в цей день варили в полі молочну кашу, смажили яєшню... 49.

На Поліссі в день святого Юрія господарі дають, бувало, пастухам пироги з маслом, яйця й молоко 50.

У нас на Слобожанщині теж хлопці, а часом і дівчата, випивали в полі. Було ведемо коней пасти, понабираємо повні торби яєць, сала. Горілки або пива теж наберемо і — гуляємо! 51.

Подібні пири пастухів у полі практикуються й серед інших народів. Так, лотиші в день святого Юрія ведуть коней на нічний випас уперше і там на пасовиську влаштовують вечерю, що складається з пива, м’яса і яєць. Пісні, що їх при цьому співається, кажуть про жертвопринос Усіню:

Сьогодні ввечорі, сьогодні звечорі,
Поведемо, брати, коней в нічне,
Принесемо Усіню жертву —
Сотню яєць.
Я зарізав півня для Усіня,
Півень має дев’ять гребенів,
Нехай росте жито, росте ячмінь.
Щоб коні були ситі... 52

Усіня вважали за бога сонця, покровителя хліборобства і скотарства; за християнського періоду він був замінений святим Юрієм. За повідомленням Вольтера 53, не так давно лотиші клали жертву для Усіня в лісі на особливих пнях, окремо від вечері.

Дуже ймовірно, що гуляння в полі з випивкою і закускою наших пастухів у день святого Юрія теж було своєрідним жертвоприносом.

Можна назвати жертвоприносом і оті обіди в полі цілими громадами, а особливо закопування в землю крашанок й кісток зі свяченого поросяти, що ще й досі практикується у нас на Поділлі.

В Сербії та Болгарії існує звичай, що забороняє їсти баранину до дня святого Юрія, а на цей день колять ягнятко. Це ягня вважається за свячене; на його рогах запалюються свічі, його водять до церкви й там воно одержує благословення від священика. Священик дістає шкірку з ягняти, а м’ясо, приготоване особливим способом, з’їдається під час врочистої родинної трапези. За повідомленням Каравелова, в Болгарії господар хати, виконуючи обряд «закланіе курбана», проголошує: «Свят Герги на тя ягне!», а жінки при цьому ходять навколо й обмазують медом рот ягняти 54. З проповіді ігумена Краль-Маркового манастиря, Пейчиновича, ми довідуємося, що народ вважав «колотье курбановъ» за справу, що входить у загальноприйнятий ритуал православної церкви, бож воно відбувалося в самій церкві в присутності священика, а народ примовляв при цьому: «Курбань го прачамо Богу». Отець Пейчинович намагається пояснити, що така дія є поганською й вона не повинна толеруватися православною церквою 55.

Фаминцин 56 наводить свідчення Менеція (XVI століття) про прусів, литву і жмудь, де говориться про те, що в день святого Юрія вони мали звичай приносити жертву Пергрубіосові, котрого визнавали за бога квітів і рослин. Жертвопринос відбувався так: жрець (sacrificulus), якого називано «вуршкайт», тримав у правій руці чашу, наповнену пивом і, проказуючи ім’я бога (Пергрубіоса), пив за його славу, виголошуючи:

«Ти проганяєш зиму, ти повертаєш чарівність весни, ти вкриваєш зеленню поля й сади, вкриваєш листям гаї й ліси». Проспівавши ці слова, жрець схоплював зубами чашу і, не торкаючись до неї руками, випивав пиво, а порожню посудину кидав позад себе через голову.

Про це саме пише і Стрийковський; за його версією, молитва жреця звучала так: «О, всемогутній боже, наш Пергрубій! Ти проганяєш злу зиму і розмножуєш рослини, квіти і трави: ми просимо тебе, роди хліб наш, що вже посіяний і той, який ми будемо сіяти; щоб він ріс колосистий, а весь бур’ян витовчи» 57.

Молитва, ніби якогось напівхристиянського типу, як бачимо, звернена до Пергрубіоса, але ж вона виголошується в день святого Юрія, а тому, логічно, повинна бути звернена саме до цього святого.

Подібна пісня-молитва, але така, що згадує лише ім’я святого Юрія, збереглася в білорусів, про те ж вона вже набрала напівжартівливої форми й, очевидно, є значно пізнішого походження:

На святого Юрья
Была баба дурнемъ.
Напякла нерапіечъ
Поунюсеньку пьечь;
Да навыбирала
Двои ночовокъ,
Часто сито.
Родзи Боже жито
Чисто ядронисто,
На колось колосисто,
Ядро зъ ведро,
Колосокъ зъ пиражокъ;
Да зъ колосочка
Будзіе зъ поуосьминки.
Да судзи, Боже, ихъ поживаци
И Юрья успоминаци 58.

І, нарешті, в так зв. «Иномъ житіи св. Николая», що його старо-руський переклад стосується XI століття, розповідається, як сам мирлікійський чудотворець, св. Миколай, колов биків на жертовниках святого Юрія 59. Сучасні хліборобські родини в Греції теж забивають якусь із свійських тварин для святкування в день святого Юрія.

Отож обіди, чи вечері в полі, на пасовиську; «закланіе курбана»; пир на честь Усіня і жрецьке пиття пива на славу Пергрубіуса, alias святого Юрія, — всі ці дії хоч і стосуються до різного часу й виконуються різними народами, проте вони мають, як нам здається, один спільний характер, а саме: все це обрядовий жертвопринос, що в історичному минулому мав місце в багатьох народів Европи.

Чарівниці-лиходійниці...

В Конятині, над Білим Черемошем на Буковині, о. В. Козарищюк записав таке заклинання:

Коровки-благунки спали собі у свого ґазди
в кошарах, в облогах:
встали рано, пішли собі пасти
не пасену травицю, не збиту росицю
і пити пречисту водицю.

Перебігли чародійниці-лиходійниці,
травицю загрузили, росицю збили,
водицю скаламутили
і відобрали манну-сметану,
ладне молоко, товсту сметану,
густий сир, жовте масло.

Коровки-благунки,
єк зачали рикати-гикати,
до Бога три голоси пускати, —
ніхто того не вчюв,
учула Матінька Божа,
і зіслала Юрія святого:
«Іди, Юрію, перевідай, запитайси,
чого вони так ричут,
до Господа Бога кличут?»

Прийшов Юрійко і єв си питати:
«Коровки-благунки!
чого ви так ричете,
до Бога личете?»
— «Єк би ми не рикали,
єк би ми не гикали.
коли перебігли нас чарівниці-лиходійниці,
та відібрали у нас манну, товсту сметану,
ладне молоко, густий сир, жовте масло!»

Юрію святий! пускаєш нори-принори,
луги, береги, керниці-теплиці, —
тепер спусти нам так манну-сметану,
ладне молоко, густий сир, жовте масло!

Тьфу, тьфу, тьфу! Зчізай!
Манну не віднімай!
І я чужого си не приймаю, але свого не попускаю.
Пристріте, пристрітище,
зчізай у болотище!

А ви, коровки, а ви, благунки,
оминайте луги, — береги,
куди погань ходила,
шьоби вас не зчередила
ні чередільниця, ні її сила!

А ти, солице, допомогай,
чередільниці пожирай!
зчізай! зчізай! зчізай! 60

В селі Мшанці Старомиського повіту ґазда Грицаків Гриць оповідав, що день святого Юрія — «се день чарівниць, бусуркань і бусурменів; вони вночі перед Йірьом відбирають людським коровам молоко. Чарівниця має два духи, як опир: єдин правидний, чистий, а другий нечистий. Чистий дух не піде ніде. Як ляже опир, а го ся будять і не мож го збудити, то це другого духа нема в нім. Як би го обернув, там де була голова, щоб були ноги, то би він спав аж доки не вмер, бо злий дух не може ввійти в него, не може потрафити».

В тому самому селі Мшанці, року 1893-го, було записане й друге оповідання про чарівниць: «На Йірья іде чарівниця, опириця, під людські стайні і лупає тріску з обох одвірків і клабука з гори, що над дверима. Раз під Йірьа спав... під вікнами, гонив вночі кота і пса, а такой чарівниця одлупила тріску над одвірком. Бодай хрестика, що ся робить на другий святий вечір, облупить. На Йірька в день, як ввійде ґазда до стайні, дивит ся на двері і видить, що бодай малу тріску на одвірку відлупила. Бусуркані напроти ночі стягають дощ на Йірьа, щоби відібрати молоко... Вночі набирають в скопиць води з бродів, куди худоба ходить, а прийде на добиччьачий слід, бере з сліду глини в скопиць. Перемітуються в кота, пса. Мазярі, або олейкарі привозять дьоготь, у них купують люди, або в місті в крамниці, і вночі перед Йірьом намащують двері, роблять хрестики, щоби бісурканя не взяла молока. Чарівницю мож імити на нову борону. В Бондарові... імив німець... перед стайнев кітку на борону. Борона була цілком нова і зуби нові... Імив на шнурок, як гицель пса. Пробував всякого, щоби ся перевернула в чоловіка, і не хтіла. Він відтяв їй пазур, а коли вернула домів — не мала пальця, то була його сусідка...» 61.

В інших місцевостях України, як свідчить Терещенко, селяни оздоблювали стайні своїх корів гілками свяченої верби й запалювали страсні свічі, — «щоб відьом і нечисту силу відігнати». Більше того, окроплювали стійла свяченою водою і обкурювали ладаном, — «щоб оборотні не ховалися по хлівах та загородах». Селяни вірили, що знахарки й відьми на зорі дня святого Юрія виходили в поле, розстеляли по росі полотнища, а потім накидали їх коровам на роги, від чого корови ставали худими й недійними. В Закарпатті виганяли худобу на Юр’єву росу і вірили в те, що відьми не матимуть сили над коровами 62.

Подібні вірування існували і в інших народів. Так, сербські жінки вночі, напередодні святого Юрія, верхи на патику, голими, або лише з накидкою на плечі, облітали своє «бачило», щоб відьми не крали молока та щоб молоко не псувалося від літньої спеки.

В Ісляндії й Фінляндії селяни святкували день святого Юрія з багатьма поганськими обрядами: чоловіки співали пісень, а жінки молоком поливали священні дерева.

В тому самому селі, Мшанці, М. Зубрицький записав, що в день святого Юрія «бусуркані... збирають коріння, щоб корови літили ся, жовте коріння свічок, щоб масло було жовте». Отже, збирають зілля. Збирають зілля — ходять «за билячки» — і жінки в Сербії, там при цьому співають і спеціяльну «билярську» пісню, де зображена розмова юр’євської квітки з квіткою купальською 63.

Що ж до самого зілля, то з запису Зубрицького важко розпізнати, що то за рослини. «Жовте коріння свічок, щоб масло було жовте» — це може бути Galium verum L. fam. Rubiaceae, коріння якого має в собі барвники, що ними й справді молена зробити масло жовтішим. Мелашка Гробиха з Киїщини казала про це зілля: «...Дають з хлібом корові, щоб вона була молочна, щоб масло було жовте» 64, але в Мшанці це могла бути й зовсім інша рослина.

Святий Юрій — покровитель звірят

За народнім віруванням, у день святого Юрія звірята з одного гнізда сходяться докупи і розмовляють між собою; розказує одно одному, як йому на світі ведеться, а потім знову розбігаються світами. «Святий Юрій звірів пасе та призначає здобич для них»; «не годиться в цей день відбирати від звіря те, що він схопив, бо то йому святий Юрій призначив». «Вовк — Юркова собака», такі повір’я існують в народі.

Існує багато народніх оповідань про те, як святий Юрій захищає інтереси звірів, а особливо вовків.

«Їхав чумак степом, дивиться, а проти нього через дорогу біжить вовк і в зубах несе гуску. Чумак махнув батогом і відбив ту гуску. Проїхавши ще трохи, чумак випріг воли, пустив їх пастися, а сам оскуб гуску і почав варити кашу. Каша кипить, а чумак цюка щось собі на дривітні; чоку, чи що робив. Коли щось як загуде коло нього, — він глянув, аж де не взявся мисливець на білому коні, й собачні коло нього сила. А далі чумак роздивився, а то не собаки, а вовки; оточили мисливця ключем, як ото журавлі летять. Чумак так і завмер на місці, а той, що на білому коні, каже:

— Ага, меткий який, уже й кашу варить. Добре, значить, їсти він хоче!

А далі звертається до чумака та й каже:

— А в мого хорта ти нащо їжу відняв?

А далі:

— Ти знаєш, хто я? Я святий Юрій, а це мої хорти. Тепер, коли хочеш ще жити на світі, то налигай свого найлуччого вола, та веди в ліс; прив’яжеш там до дерева, а сам, скільки можеш, утікай!

Чумак так і зробив, і тільки-но прив’язав вола, а сам відбіг, як де не взялася тьма-тьменна вовків, і розметали вола» 65.

«Вночі під Юрія повертався чоловік з міста. Була ніч, коні потомилися й ледве плутали ногами. Треба було їхати лісом. Місяць ще не сходив і було темно. Тишина й темрява в лісі наганяли страх, і чоловік щохвилини озирався. Раптом між деревами заблимав вогонь. Чоловік подумав, що це теж подорожні отаборилися на ніч і запалили вогнище. Не довго думаючи, він повернув коней і поїхав просікою до вогню. Під’їжджає, дивиться, а там немає ні однісінького воза, тільки сидить ще молодий чоловік, перед ним горить свічка, а навкруги сила-силенна вовків. Усі вони роти пороззявляли, язики повисолоплювали, наче пси у велику спеку та, як ті лагідні щенята, дивляться на того чоловіка, що сидить серед них. Хоч подорожній дуже злякався вовків, та проте святого Юрія пізнав відразу.

— Не бійся, — каже святий Юрій, — вовки тебе не зачеплять. Вони зібралися сюди скаржитися на тебе, що ти від них здобич відбиваєш; шануйся, а то й сам для них здобиччю станеш! Ось вони тепер на тебе дивляться і ти їм здаєшся увесь облитий кров’ю, якби не я, вони б тебе на шматки подерли...» 66.

Святий Юрій на гуцульських полонинах

Вівчарська коляда зображує нараду святих вівчарів, де вони радяться про вигін овець на полонини:

Що в котру днину вівці мішати —
Будем мішати та й виступати,
Ой, із царини та в полонину,
Будем мішати та й трембітати 67.

І святий Юрій на цій нараді отримує доручення трембітати на виступ. Виступ на пасовисько в гуцулів в’яжеться з багатьма своєрідними звичаями. Спільну череду женуть вони на все літо на полонини. Днем раніше виряджають туди ватага з пастухами для різної худоби: овець і корів. Ідуть туди й майстрі, котрі вміють виробляти різні гатунки сиру та бринзи.

Діставшись на місце, ватаг насамперед дає лад усьому таборищу. Головною спорудою на таборищі є стая, — довга повітка, поділена на дві нерівні частини: меншу комору для харчів, посуду та виробленого сиру, й більшу — ватерник для вогнища з кругобіжним гаком для казана. Тут же стоять стіл, лава та ліжка для пастухів. Ватаг, проказуючи молитву, відчиняє двері, заходить за ватрище і б’є ліворуч від себе обухом у стіну. З належним закляттям він кидає на ватрище стару підкову, яка повинна охороняти все таборище від грому і блискавки.

Далі ватаг бере загострене з обох кінців поліно сухого дерева зі шматочками ґнота й швидким тертям, із допомогою реміня, здобуває «живий вогонь». Давши вогневі розгорітися, ватаг набирає жару і, нашіптуючи молитву, кидає його в воду. Як жар у воді погасне, ватаг тією водою кропить навхрест усі будівлі, маржину, якщо вона вже надійшла, а решту тієї води переливає в пляшку і зберігає аж до кінця літнього сезону. Все це своєрідне водосвяття, звичайно, відбувається не в стаї, а на подвір’ї таборища. Після закінчення цього ритуалу ватру врочисто заносять до стаї і кладуть на ватрище, де вже лежить підкова. Цей вогонь побожно підтримується аж до самої осени. Восени ж, відходячи додому, ватру не гасять, а дають їй погаснути самій.

Взявши з ватри розжарену головешку, ватаг знову обходить усі будівлі, читаючи «Отче наш», і вкінці свого обходу кладе ту головешку на воротях, через які мусить увійти вся череда, що тим часом наближається до таборища. Прийнявши череду та окропивши її водою з «живим вогнем», розганяють овець по кошарах. А коли вже дадуть всьому лад, варять кулешу та споряджають житло для всіх пастухів.

Нарешті все готово. Ватаг трембітою скликає пастухів, а коли вони зійдуться, підходить до свого місця біля ватри й запрошує товариство до спільної молитви. Всі пастухи стають на коліна й моляться за здоров’я всього народу православного в світі сущого, а потім просять Бога заступити та оборонити всіх християн та всі отари християнські «на росах, на водах та на кожних переходах від усякого лиха і від припадку тяжкого», і «як Бог допоміг зібрати цю худобу християнську, так нехай допоможе і повернути її власникам». Подібні ритуали супроводять і поворот худоби додому восени 68.

Отже, отримавши доручення трембітати на виступ, святий Юрій відкриває сезон випасу худоби: «По всіх долинах... і полонинах».

Дівчата ворожать про женихів

Існує вірування, що в день святого Юрія починає співати соловейко та вперше кує зозуля.

Народні приміти кажуть, що — «як закує зозуля на голий ліс, то буде нещасливий рік і на людей, і на худобу»; «як хто вперше, почувши зозулю, має гроші в кишені, то матиме гроші цілий рік».

Дівчата ворожать про женихів. Почувши зозулю, дівчина питається: «Зозуленько, зозуленько, чи довго я буду в батька?» Якщо зозуля більше не куватиме, а здійметься й полетить, то це знак, що дівчина цього року заміж піде. Якщо ж почне кувати, то скільки разів «кувне», стільки й років має чекати дівчина свого весілля. Про це співається в пісні:

Прилетіла зозуленька з темного лісочку,
Сіла вона закувала в зеленім садочку.
Ой, як вийшла Марусенька та в неї питає:
«Скажи мені, зозуленько, чи довго буду в батька?»
«Будеш, люба Марусенько, цей день до вечора!»

Бодай же ти, зозуленько, сім літ не кувала,
Як ти мені, молоденькій, правди не сказала.

В цей день ворожать про женихів дівчата і в інших слов’янських народів. Так, чеські дівчата напередодні дня святого Юрія ловлять молодого голуба, тримають його якийсь час у секреті, а потім випускають на волю через димар; при цьому вони піснею закликають до себе женихів. У Сербії дівчата моляться святому Юрієві, щоб допоміг їм вийти заміж. Це саме роблять і дівчата в Хорватії 69.

На цьому й закінчується стародавнє народне свято — день святого Юрія, — таке багате своєрідними хліборобськими обрядами.

- - - - - - -

1 Ян Колляр (Kollar, 1793-1852) — чеський і словацький поет, етнограф і фолкльорист. Мав великий вплив на Руську Трійцю, зокрема на Шашкевича. Зібрав і видав «руські» народні пісні.

2 П. Чубинський, Труди, III, 31.

3 М. Грушевський, І, 183-4.

4 C. L., V, (1895), cтop. 185-186.

5 Kulda, Мог. nar. poh., II, стор. 295; Susil, Мог. nar. pisne, 768.

6 Трейланд-Бривземніан, «Мат. по этн. лат. пл. въ Сборн. антроп. и этн. статей Дашкова». Москва, 1873, кн. II, стор. 52, ном. 190. Наводиться і в Аничкова, І, стор. 315.

7 Pajek Crt. dus. zitka st. slovencev., стор. 63, наводиться в Аничкова, I, cтop. 208.

8 Ястребов, стор. 149.

9 Вся чисто, до краю.

10 «Струсьовим». Пір’я струся, як і пір’я павича, в нас прийнято вважати за символ щастя.

11 Колесса Ф., «Українська усна словесність». Львів, 1938, стор. 225.

12 Ястребов, cтop. 123; Аничков, стор. 355.

13 Weltbuch. (1534), f. 131; Mannh. 1. с. st. 400.

14 Mannh. 1. с. s. 397-402.

15 Mullenhoff, S. und L. aus Schl. N. 288.

16 Remsberg-Diiringsfeld, Calendrier beige, I, pp. 141-143.

17 Hartmann, Der Rom. Kalender, s. 135; Аничков, I, cтop. 357.

18 Записано від Марії Т-ко.

19 Иванов В. В. «Жизнь и творч. крест. Харьк. губ.», Харків, 1898.

20 Иванов В. В., стор. 243.

21 Записано від Семена Дихтяра.

22 Записано від Г. З-го.

23 Grimm, D. М., р. 1738; Migne, Part., 1. t. 87, p. 528; наведено в Аничкова, I, стор. 325.

24 Аничковъ Е. В., І, 1903, стор. 323.

25 Вольтеръ, Мат. по Этн. лат. пл. З.И.Р.Г.О., XV, стор. 5.

26 Wiedemann, Aus dem inn. und auss. Leben des Esten, s. 358.

27 Scotland and Scotsmen in the XVIII, с. from the Mss. of John Ramsay, 1888, II, p. 445.

28 Preller-Jordan, R. M., I. s. 417; наведено в Аничкова, І, стор. 326.

29 «Новое слово», 1896, за січень, cтop. 3-4.

30 Kolben, Present state of the Cabe of Good Hope, I, p. 129.

31 В оригіналі «rail» — це, ймовірно, дерв’яна дошка, або тичка.

32 Dyer, Т. F., British Popular Customs. London, 1891, pp. 254-255.

33 Іоаннъ Берманъ, «Календарь по нар. пр. З. И. Р. Г. О.», том V, 1873; «Этн. Обозр.», 1894, И. I., стор. 129.

34 Стаття Лиляка в Гл. З. М., VI, 1894; Аничковъ, I, стор. 329.

35 Mem. de l’Academie celtique, t. II, pp. 205-217.

36 Kuhn, Westf. Sagen, ІІ, N. 445.

37 Святкується 11-го листопада.

38 Jahn, I. c. s. 298-299; Аничков, І, стор. 328.

39 Mythologische studien, s. 167; AH., I, cтop. 30.

40 Кун (Kuhn) Адальберт — німецький мітолог і лінгвіст (1812-1881), творець теорії про індо-германський пранарод, основоположник порівняльної мітології.

41 Yajur veda (Vaya ra neyi-Samhita i Taittiriga-Samhita).

42 Palas-tree (Butea frondosa Roxb.) fam. Legumi-nosae.

43 Kuhn, Herabkunft des Feuers, s. 166; наведено в Ан., І, стор. 330.

44 Myth, studien, ss. 125-126 und 159.

45 Каравелов, Пам., стор. 213.

46 Записано від Волиняка.

47 За Ів. Машкурою.

48 Записано від П. Головацького.

49 Терещенко, VI, 1848.

50 Мартин С-ко.

51 Тим. Д-ко.

52 Aiming, І, с N. 34; Аничков, І, стор. 312.

53 Вольтеръ, «Мат. по этн. лат. пл. З.И.Р.Г. Общ. XV», стор. 7-16.

54 Каравелов Пам., cтop. 211-212; Ан., І, стор. 309.

55 Книга сія зовомая Огледало описася ... ігуменомъ Краль Маркового манастиря иже... Тетоець Пейчиновичъ... Въ Будинђ градђ и т. д. 1816. Повідомлено Новоковичемъ въ Arch. f. sl. ph. XII, s. 303-307; наведено в Аничкова, стор. 310.

56 Фаминцын, «Бож. древнихъ слав.», стор. 115.

57 Stryikowski, Kron. Pols. I, ІV, 148; Ан., I, cтop. 310-311.

58 Ш. Мюзкр., І, і, стор. 171, И. 159.

59 «Иное житіє св. Николая», изд. г. А. А. Труды Кіевской Дух. Акад., 1869, іюнь, стор. 478; Аничковъ, «Миколай Угодникъ и св. Николай».

60 Ф. Колесса, «Укр. усна слов.», Львів, 1938, стор. 566-568.

61 «Матеріяли до українсько-руської етнології», за ред. Хв. Вовка, том III, Львів, 1900 рік.

62 Терещенко, VI, 1848.

63 Ястребов, стор. 144.

64 Див. вище: «Зільник».

65 Слобода Преображенська на Слобожанщині, за П. В. Ивановою, 1907.

66 Записано в селі Громах на Уманщині року 1937. Подібні оповідання див. у розділі про св. Миколая, том 1-ий цієї книги.

67 Гнатюк, стор. 213; М. Груш., І, стор. 185.

68 За Хв. Вовком, «Студії з укр. етногр. та антроп.», Прага, 1942.

69 Фаминцин, 1884, cтop. 330.




Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Літо.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org