Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Fri, 22 Sep 2017, 23:29
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиВінок

З книги: Олекса Воропай. Український народній одяг.

ВИЙСЯ, ВІНОЧКУ, ГЛАДКО...

Дівочі вінки

Заквітчай голову дівочу
Лілеями та тим рясним
Червоним маком...

Т. Г. Шевченко

Найкращою оздобою голови дівчини є вінок. Наші дівчата плетуть собі вінки з квітів маку, синіх волошок, білого ромен-зілля, чорнобривців та дикої, рожі... У плетенні вінків нашими дівчатами досягнено не меншого мистецтва, як у вишитті, тканні та мереживі. В залежності від індивідуальних здібностей, дівчата так комбінують барву і форму квітів у вінку, що вінок стає мистецьким твором і підкреслює красу дівочого обличчя.

Одного разу літом, ще в Україні, я зустрів в полі цілу групу дівчат. Це було в червні, саме наливалися жита. Поміж збіжжям понад дорогою цвіло багато польових квітів. Люди не були зайняті роботою, бо була неділя.

— А ну, дівчата, розійдіться по житах та сплетіть собі кожна вінок, але так, щоб одна в одної не піддивлялася!

— Навіщо вам наші вінки?

— А так, — кажу, — хочу знати, чи ви вже вмієте вінки плести.

Це були мої колишні учениці з «семилітки» в селі Громи на Уманщині. Вони послухались і розійшлися по житах…

За якусь годину я вже мав перед собою понад десять вінків. Наслідки спроби були дуже цікаві: з одних і тих же квітів у кожної дівчини були зовсім різні вінки.

— Килино, — питаюся одної з дівчат, — чому ви саме так розташували ці квіти і підібрали саме цю комбінацію барв?

Дівчина трохи засоромилась і відповіла:

— Бо це мені до лиця.

І справді, це їй було «до лиця». Червоні маки у гарній комбінації з синіми волошками дуже пасували до її чорнявого, трохи хвилястого волосся.

Так наші дівчата в Україні завжди роблять: плетуть собі вінки з живих квітів — «до лиця»! Зимою ж, коли немає квітів, перев’язують волосся, повище чола, червоною або блакитною стрічкою. Паперових вінків та ще кепсько зроблених ніколи собі на голову не клали...

Правда, вінки з паперових та воскових квітів були колись в старій Україні, плели їх черниці православних манастирів і продавали на київських базарах, але то були мистецькі вироби, твори справжніх митців. «Київські вінки» — так вони називались серед дівчат і близьких, і далеких околиць Києва — купувалися тільки перед шлюбом, як шлюбні вінки. Купуючи «київський вінок», дівчина теж вибирала собі «до лиця», який-небудь не брала.

З яких би квітів вінок не був, живих, чи штучних, він повинен бути невисокий і охайно прилягати до голови. Строкаті ж, дуже високі вінки негарні... Вінки з квітів пасують тільки у свіжого, справді дівочого обличчя, а молодицям хустка до лиця! Вінок з квітів — не тільки оздоба, це ще й свідоцтво дівочости. Молодиця і «покритка» не сміють класти на свою голову вінок. Такий звичай є не тільки в нас, українців, а в усіх слов’ян.

З літературних джерел знаємо, що в 977-му році чехи підняли ціле повстання проти своєї княгині Дубравки тільки тому, що ця княгиня, будучи старою бабою, відважилась на свою голову покласти дівочий вінок. Отже і для княгині не було винятку з цього суворого правила.

Вінок з живих квітів захищав колись дівчину від напасників. Народ вірив, що дівчина, маючи на своїй голові вінок, володіє чарами, якими вона могла тяжко карати кожного напасника

Від нечистої сили...

Вінок захищав дівчину і від «лихого ока» та від нечистої сили. Ось, чому напередодні Святого Юрія, на Зеленому тижні, в ніч під Івана Купала (часи, коли за народнім віруванням, бродять тіні мерців, бігають мавки, з води на берег виходять русалки, з’являється на землі всяка «нечиста сила», що може пошкодити дівчині) дівчата не скидають з голови вінків. Щоб посилити захисну силу вінка, дівчата вплітають поміж квіти часник, полинь та любисток -— зілля, яке саме собою має чарівну силу проти всякого «чортовиння».

В ніч під Івана Купала найбільшу силу має «тоя». У Літинському повіті на Поділлі розказують таку «бувальщину»:

Одна дівчина в купальському вінку пішла по ягоди до лісу. Там вона зустріла парубка. Молодий, гарний, — він став з нею на розмову і почав залицятися. Жартував, Сміявся, потім каже:

— Скинь, дівчино, тою, то будеш моя!

Дівчина прийняла це за жарт та й каже:

— Тоя моя, а я не твоя!...

А той парубок все своє:

— Скинь, дівчино, тою, то будеш моя!

Він так гарно її просив, що вона скорилася: взяла та й скинула вінок. Тільки вінок скинула, в ту ж мить нею заволоділа «нечиста сила». Під виглядом парубка був сам дідько!

Цікаво, що в античній Греції, як пише про це проф. В. Щербанівський, вінок відігравав ту ж саму апотропеїчну ролю (захисника від усього злого), як і в Україні. Коли з Пірея в Атенах відпливали на кораблях колоністи до побережжя Чорного моря, то їх проводжали з вінками, Кидали вінки в море, щоб вони охороняли від’їжджаючих від бурі та всякого іншого нещастя. Лавровий вінок за перемогу на олімпійських іграх тому так високо цінився, що апотропеїзм цього вінка зміцнювався ще тим, що він був зроблений з галузок лавру, який ріс біля храму Зевса на Олімпі1.

Весільні вінки

В українському народньому весіллі вінок відіграє ту ж ролю, яку в інших народів відіграє біле покривало: «фата» по-московському, чи «вельон» по-польському. Це покривало повинно було охороняти «молоду» від «поганого ока». У нашому звичаї цю ролю виконує вінок з «хрещатим барвінком», символом тривалого кохання.

Напередодні весілля у «Дівич вечір» дівчата сходяться на останню вечірку до хати «молодої». Там вони співають ритуальних пісень, виплітаючи весільні вінки. Першою, від імени «молодої», (сама «молода» на весіллі не співає) співає старша дружка:

Вийте, дівоньки, собі й мені
Собі звийте з рути-м’яти,
Мені звийте з барвіночку…

Зелений барвінок — символ тривалого кохання. Навіть куповані на базарі «київські вінки» перевивалися зеленим барвінком.

Приступаючи до плетення вінка для «молодої», дружки хором випрошують благословення.

В долину, дівчата, в долину
По червоную калину,
По хрещатий барвінок. —
«Молодій» на вінок ...
Із руточки — дві квіточки.
Благослови. Боже,
І отець, І мати, —
Будемо вінок зачинати!..

На західніх землях України, в’ючи весільні вінки, дівчата співають:

Щаслива Маруся в Бога.
Стояли янголи у порога,
Просили панянок, просили,
Щоб їй віночок ізвили…

Коли «молода» вперше кладе на голову весільний вінок, тоді дружки співають:

Ой, чи вогонь, чи полумен палає,
Чи на Марусі золотий вінець сяє?
А на неї і матінка зглядає:
Ой, не зглядай, моя матінко, на мене —
Не сходила я кращого вінка у тебе.
Ой, не рік — не два. як ся Івась залицяв.
Ой, він мені золотий вінок обіцяв...»

Пригадуючи чарівну красу весільних вінків, я не один раз ставив перед собою питання: що примушує наших дівчат нехтувати своїм, кращим, а перехоплювати чуже, гірше? Я маю на увазі той сумний факт, що наші дівчата, беручи шлюб, нехтують традиційний український вінок і напинають собі на голову чужі, зовсім не наші «вельон», чи «фату» — шматок білої прозорої тканини! На превеликий жаль, найбільше захоплюються наші дівчата «вельонами» тут на еміграції, де навпаки треба шанувати звичаї свого народу.

Вінки з пташиного пір’я

Колись в Україні, крім вінків з живих квітів, дівчата плели собі вінки з пташиного пір’я. Найкращим пір’ям для вінка є пав’яче пір’я. В одній старовинній колядці ми знаходимо такі слова:

По горі-горі павоньки ходить...
За ними йшла ґречная панна...
Ой, ходить, ходить — пір’ячко збирає...
Віночок вине, на голову кладе.

Очевидно і весільні вінки в стародавній Україні плелися з пір’я. В одній з весільних пісень на Київщині дружки співають:

Летів горностай через став,
Золотії пір’ячка попускав;
Та підіть, дружечки, позбирайте,
Марусі віночок звивайте...

Дівчата на Бойківщині ще й досі вплітають до вінків з квітів пав’яче пір’я. У Старобільському повіті на Харківщині молодиці застромлюють пав’яче пір’я під хустку навколо свого обличчя. На волинському Поліссі дівчата прикрашають свою голову дрібним курячим пір’ям, пофарбованим у зелений колір. На галицькому Поділлі дівчата оздоблюють своє волосся «качуриками» з хвоста селезня (качура), вмочуючи їх перед тим у розтоплений, пофарбований на зелене, віск. Колись на Київщині зелене пір’я з хвоста селезня дівчата вшивали поміж двома стрічками, а потім вив’язувались цією оздобою понижче вінка. Вибір зеленої барви найлегше пояснити бажанням наподоблювати рослин, але таке пояснення дуже непевне.

Вінці-діядеми

У північних слов’ян ще донедавна зберігалися гарні вінці-діядеми — «кокошники». Археологічні знахідки на Київщині та зображення на старокиївських мистецьких виробах свідчать, що ті північні вінці-діядеми — це прикраса наших, українських дівчат. Прикраса, що в свій час була занесена на північ так само, як і билини та інші культурні цінності княжої України-Руси.
Були вінці й у вигляді митри. На один з таких вінців, як дівочу прикрасу, звернув увагу академік Кондаков, вказуючи на зображення емальованих дармовісів, золотих сережок т. зв. «лісківського скарбу». Ті сережки виготовлялися у Києві ще в XII столітті2. Пізніше, у козацькі часи в Україні теж були прикраси на зразок вінців-діядем. Про це ми знаходимо у писаних згадках чужинців, що відвідували тодішню Україну. Наприклад, у середині XVII століття, Павло Алепський, побувавши в Україні року 1656-го, писав:

«Дочки київських вельмож носять на головах кружальце, щось наче перстень з гарного оксамиту, гаптоване золотом, прикрашене перлами та самоцвітами, щось немов корона, вартості більше 200 золотих. Дочки бідних роблять собі вінки з різних менших квіток...»3

Чільце

На Гуцульшнні крім вінків, ще й досі збереглося «чільце» або «рясна» — підвішені до дротика вузенькі металеві платівки, що мають вигляд маленьких стрючечків або пелюсток квітів. Чільце носять над чолом. Вбирає його «молода» на весілля, або всі дівчата під час урочистих свят.

Гуцульське чільце — це, либонь, залишок тої староукраїнської оздоби, що була запозичена від Візантії в період княжої доби в Україні. Це була діядема з березової кори, обшита дорогою тканиною, а зверху покрита золотою або срібною платівкою. Під платівкою внизу підвішувались декоративні бляшки або намистини. Подібна оздоба жіночої голови була знайдена археологом Хвойком у Броварях на Полтавщині.

Пов’язку для голови, виткану з золотих та срібних ниток, а також шнурок з намистинами знайшла пані Мельник при розкопці могили старослов’янського поховання на Харківщині.

Крім гуцулів, чільце ще зберегли серби та інші балканські слов’яни. Під турецьким впливом сербське чільце складається з дрібних монет, спеціяльно для цього фабрикованих. Такі монети, здебільшого золоті, підвішуються до шнурочка, чи ланцюжка й одягаються на голову повище чола.

Уплітки

До оздоб голови дівчини вживаються ще й уплітки, у бойків та гуцулів. Уплітка — сплетені, ніби коси, гарусні нитки червоної барви, Вони приплітаються до кіс і в кінці об’єднуються в одну велику китицю, що звисає мало не до землі. Гуцулки оздоблюють свої уплітки мідними бляшками або декоративними ґудзиками. Найчастіше уплітки обвивають навколо голови по кілька разів, утворюючи з них своєрідний вінець.

Дівчата-наддніпрянки не знають упліток, у них, як це ми бачили вище, ролю упліток виконують стрічки-кісники. На західніх землях України уплітки вже зовсім виходять з моди, їх можна ще зустріти лише в далеких гірських селах.

- - - - - - -

1 - Див. В. Щербаківський: «Старовинний праукраїнський соціяльний устрій на основі аналізи українського весілля». Літ. Науковий Вісник, травень 1948. стор.

2 - Кондаков, Н. П.: «Русские клады. Древности великокняжого періода».

3 - Січинський, В.: Там же, стор. 77.




Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Український народній одяг.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org