Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Thu, 23 Nov 2017, 00:07
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиСвита

З книги: Олекса Воропай. Український народній одяг.

Свита так само, як і кожух, є дуже стародавнім одягом, і вже в ХІ-му столітті була поширена серед усіх прошарків княжої України-Руси. З життя преподобного Теодосія довідуємось, що він «въ единой свите си пребеваше», або «одежа его бе свита... », а в Лаврентіївському літописі під роком 1074 про якогось ченця Ісака говориться «и облачася втъ власянину и на власянину свиту...»

На колоні Трояна в Римі «варвари» з півночі (треба думати, що то були слов’яни) зображені в одному одязі, яке нагадує нашу свиту. З малюнків Рігельмана видно, що у XVIII столітті селянська свита мала вже той самий вигляд, що й тепер1.

Сучасні українські скити можна поділити на три основні види, а саме: з вусами, з рясами та зі зборами. Свита з «вусами» буде, мабуть, найстарша; тепер вона ще затрималася тільки на Поліссі, зрідка трапляється в Галичині та на Підкарпатті. Власне «вусами» називаються клинці, які вставляються з обох боків свити. Їх може бути по одному, або по два на кожному боці. Отже, «вусів» у свиті може бути два або чотири: чим більше «вусів», тим ширша свита. Другий вид свити — це свита з «рясами»; ряси — це складки. Дуже імовірно, що мода на ці «ряси» прийшла до нас з Персії, або з Туреччини. В таких свитах, замість клинців, з обох боків вшивають шматок сукна, зібраний у хвилясті складки — «ряси». В умовах селянського побуту такі «ряси» колись виготовлялися досить оригінальним способом. Склавши шматок сукна такими ««рясами», кравець змочував його водою і клав на дошку, що лежала на гарячій печі, накривав другою дошкою, а зверху навалював три мішки збіжжя. Під таким пресом сукно висихало і складки загладжувались так міцно, що вже ніколи не розходилися. Цей вид свити зустрічається по всій Україні, а найбільше поширений понад Дніпром. Третій вид свити — це свита зі зборами. Ця свита найновіша і найбільше поширена, а особливо на Херсонщині та на Лівобережжі. Свита зі зборами дуже подібна на чемерку, бо вона, як і чемерка, шиється «у стан» з великою кількістю складок нижче талії.

Найдовші та найширші свити носять на Харківщині та на Дніпропетрівщині, а найкоротші та найвужчі — на Поліссі. Щождо Галичини, то населення підніжжя Карпат має довгі свити а карпатське навпаки: ввесь одяг має короткий. Колір свит також не скрізь однаковий. На Поліссі та на Лемківщині носять сірі свити, хоча є тут багато й білих свит. Павло Чубинський 2 визначив межу поширення білих свит на північ від лінії Житомир — Брестя-Литовське. Цей кордон ще й досі не змінився та все ж слід відмітити, що сіра свита все більше і більше витискає білу. Це можна пояснити тим. що сіра свита практичніша і значно дешевша.

Вся середня і південна смуга України знають тільки чорну та темнобрунатну барви селянських свит, тобто природній колір овечої вовни, чорних овець. Нова свита, зі свіжотканого сукна якийсь час буває чорна, а потім під впливом сонця, вітру і дощу рудіє і стає темнобрунатною. В Галичині фарбували колись свої свити, очевидно з білої вовни, на червоний колір, а тому ця частина України називалася «Червона Русь», як думають деякі автори 3. Матеріялом для фарбування домотканої вовни була там марена красильна 4, а також кошеніля 5.

Орнаментація свит, оздоблювання вишиттям, чи нашиттям теж не по всій Україні однакова.

Наприклад, на Лівобережжі свити не мають оздоб у вигляді вишивок, барвистих шнурків, петельок, чи спеціяльних ґудзиків, лише іноді трапляється обшивка вузенькою шкіряною стрічкою та ще «вилоги» на рукавах. На Київщині та на Волині з’являється досить бідна орнаментація у вигляді кольорових шнурків навколо кишень і коміра. На Поділлі та на західній Волині ми вже зустрічаємо свити розкішно вишиті червоними шнурками, а в Галичині, крім шнурків, на свиту нашивають металеві декоративні ґудзики.

Запинають свиту справа наліво, застібають з лівого боку на шкіряний ґудзик На Київщині в останній час були поширені «свити на гапликах», що застібалися на металеві гачки. Комір свити високий стоячий, але не скрізь, бо в Галичині, наприклад, шиють свити з великим відкладним коміром. Рукава рівні і одномірні: верхня і долішня частини однакової ширини.

Все це опис чоловічої свити, а свита жіноча має деякі свої особливості. Перш за все слід відмітити як позитивний факт, що жіноча свита значно архаїчніша ніж чоловіча. Це одна з прикмет позитивного консерватизму наших жінок, що завжди уважно ставляться до звичаїв своїх предків. Жіноча свита по всій Україні не знає ні «риз», ні «зборів», а скрізь шиється тільки з «вусами». Виріз для коміра жіночої свити робиться заокруглений та значно ширший ніж у чоловічій свиті, щоб видно було намисто та дукачі. Сам комір стоячий, дуже низенький, а на кінцях перед пазухою сходить на нівець. Відкладний комір до свити пришивають не тільки в Галичині, а й на Київщині. Рукава жіночої свити ще й тепер часто шиються з вирізаними «закаврашами» (або «закарвашами»), але в більшості випадків обмежуються тільки невеличкою обшивкою з чорної шкіри або червоного сап’яну. Поли жіночої свити робляться широкими і скошуються так, щоб права пола далеко заходила на ліву і прикривала її.

Улюблений колір свит для всіх жінок в Україні є білий, хоча є багато і чорних свит. але чорна свита завжди вважається гіршою. Жіночі свити ліпше оздоблені кольоровими шнурками ніж чоловічі. В Галичині та на Буковині жінки, а тим більше дівчата вишивають свої свити кольоровою вовною; вони кладуть невеличкі візерунки на комірі та ззаду на «вусах».

Свита — це найстародавніший і найпоширеніший верхній одяг українських селян, часто згадується в народніх приповідках та в жартівливих дотепах, як ось:

«На панові шовчок, а в животі щолчок, а в нас хоч свита та душа сита»;
«Цур тобі, пек тобі, як запишався, що в нову свиту вбрався»;
«На свиті вбогого стільки лат, як на селі хат»;
«Найкращий парубок Микита, що на ньому сіра свита».

Крім свити, з саморобного овечого сукна наші селяни ще шили й інший одяг, що його етнографи вважають за різновидність свити.

Козачка. Коротка верхня одежа, що ледве доходить до колін. На рукавах невеличкі «закавраші»; комір високий, стоячий, а замість фалд дрібні збори. Козачки носять і чоловіки, і жінки. Це дуже гарний і зручний одяг, а особливо, коли він пошитий з тонкого фабричного сукна.

Семряга. На Волині, а особливо на західній її частині, поширені сірі свити, покроєні зовсім так, як і полтавська козачка, але кількість зборів «у стані» значно більша. Такі свити називаються семрягами можливо тому, що шиються з сірого сукна. Коли дивитися на семрягу з переду, то вона своїм виглядом нагадує довгополий «європейський» сюртук і відрізняється від нього лише тим, що вилоги на грудях покриті зверху тонким сукном якоїсь яскравої барви: червоної, синьої, чи блакитної. Іноді барвисте сукно заміняється кольоровими шнурками, що утворюють вибагливий гарний орнамент. Рукава семряги мають закавриші, що теж, як і вилоги, обкладені барвистим сукном або кольоровими шнурками. Крім того, на спині семряги по швах проходять кольорові шнурки або тасьми, творячи своєрідний візерунок.

Семряга згадується в народніх приповідках, як ось:

«Хоч у семрязі аби в добрій зв’язі»;
«Своя семряга не важка».

Суклан. На Холмщині сіра або й чорна свита з червоними вилогами, відкладними рукавами і червоною вишивкою на «стані» (талії) називається сукманом. Сукман шиється з фалдами та з цілим шматком сукна, що проходить від коміра до самого долу свити. В останній час сукмани трапляються рідко, вони вже виходять з моди.

Минта. В північно-східній частині Басарабії ще й тепер носять тулубасті, пошиті «мішком» свити, які називаються мантами. Манта відрізняється від інших свит ще й тим, що на спині до коміра пришивається великий чотирикутній шматок сукна, що заміняє собою каптур на випадок негоди.

Ґугля. На Гуцульщині також шиють тулубасту свиту з каптуром. Цю свиту гуцули називають ґугля, або так само, як і в Басарабії, — «манта». Гуцульська ґугля шиється з білого сукна і обшивається на швах жовтими шнурками. Кінці тих шнурків, які пришиті спереду, називаються бовтицями. Бовтиці призначені для того, щоб тримати ґуґлю на плечах, коли каптур відкинуто назад.

Ґугля — це дуже старий вид одежі, що колись був у щоденному вжитку наших предків. а тепер вживається на Гуцульщині та й то лише, як ритуальний одяг на весіллі. Молода на гуцульському весіллі повинна бути одягнена в білу ґуґлю. Для молодого ґугля хоч не обов’язкова та про те бажана, а тому якщо є можливість, то й молодий пишається гуглею.

Поза весіллям рідко коли носять ґуґлю, звичайно її переховують в родинній скрині, як пам’ятку про шлюб.

Чуга. На Закарпатті ще й тепер улюбленим одягом, як чоловіків, так і жінок є чуга або гуня. Чуга — це короткий, не довший ніж по коліна одяг без коміра, а тільки з вирізом для шиї, що обшитий шкірою або червоним сукном. Рукава довгі і рівні без будь-яких оздоб. Чуга тчеться з овечої вовни таким способом, що зверху виглядає як велика овеча шкіра з довгою вовною, а всередині густа тканина. Отже, чуга подібна на вивернений кожух. Чуги робляться для жінок білі, а для чоловіків чорні. Українська закарпатська чуга нагадує кавказьку бурку.

Лемківська чуга. Верхній одяг, що його лемки називають чугою, нічого спільного не має з чугою Закарпаття. Лемківська чуга — це довга і широка свита та з довгим коміром, що часом сягає аж до пояса. Той величезний комір, а іноді й рукава оздоблені білою бахрамою з білої овечої вовни. Сама ж чуга завжди шиється з чорного сукна. Рукава лемківської чуги зшиті і в них руки не просовуються, вони заміняють собою торби, в яких складаються харчі та інші дрібні речі на випадок дороги. Отже, лемківську чугу носять наопашки.

Колись на Слобідській Україні, ще за часів городового козацтва, козаки носили так звану опошень, або опошняк — це було щось подібне на сучасну лемківську чугу.

Опанча. Колись опанча, або японча була поширена по всій Україні як верхній дорожній одяг, а тепер вона затрималася лише на Поділлі. Це довга, аж по кісточки, свита з каптуром, оздоблена кольоровими шнурками по швах на спині та на полах, а також на кінцях рукавів і на каптурі. Одягається опанча тільки в дорозі, звичайно восени або взимку.

Кобеняк. Це довга і широка тулубаста свита з каптуром і великим відкладним коміром. Одягається кобеняк поверх кожуха на випадок великого снігу, морозу чи дощу. Тому, що цей одяг призначений для негоди, він шиється з найгіршого грубого сукна, але сукна густо витканого, щоб, потрапивши під дощ, кобеняк не пропустив воду. Сама назва «кобеняк» імовірно східнього походження, поширена на Київщині, Волині та частково на Поділлі. Часом кобеняком називають каптур, а самий одяг просто свитою і тоді виходить уже не «кобеняк з каптуром», а «свита з кобеняком».

На Херсонщині такий одяг називається «керея» — це слово татарського походження. На Полтавщині таку свиту шиють з сірого овечого сукна і називають українським словом «сіряк». «Ні холодно, ні душно: як на святках у сіряках» — каже народня поговірка, записана в селі Зіньків на Полтавщині. Тут маються на увазі різдвяні Святки, коли стоять великі морози, йдуть сніги, то сіряк поверх кожуха і створює таку атмосферу, коли ні холодно, ні душно.

Цікаво, що гетьман Кирило Розумовський у спеціяльній шафі, яка стояла в його кабінеті, зберігав свій кобеняк і сиву шапку, як спогад свого минулого. Проф. А. Брікнер 6 пише про такий випадок; одного разу до гетьмана прийшов кравець з рахунком на велику суму грошей. Виявилось, що гетьманич Андрій одних лише жилетів має кілька сот. Розгніваний батько схопив сина за руку, повів у кабінет і показав йому свій кобеняк і сиву шапку. «Ось, що носив я, коли був молодий, — сказав гетьман, — чи ж не сором тобі так безглуздно тратити гроші на ганчір’я?!» «Ви, тату, іншого одягу і носити не могли, — байдуже відповів гетьманич. — згадайте, що між нами велика різниця: ви син звичайного козака, а я син гетьмана України!» І це була влучна відповідь.

Ще одна історія пов’язана з кобеняком. На відомій картині Іллі Репіна «Запорожці пишуть листа до турецького султана» намальований кобеняк. Російський публіцист, Олексій Суворін, що бачив кілька ескізів цієї картини без кобеняка, на персональній виставці Репіна в Петербурзі побачив останній варіянт картини з кобеняком — йому це не сподобалось і він 1-го грудня 1891 року написав листа до Репіна: «Хочеться звільнитися від враження, що залишилося в моїй голові від картини старої редакції, де не було... халата, що висить з правого боку. Бентежить мене цей халат, і я питаюся себе, навіщо він тут і що він собою зображує і яка його роля? Хочу пояснити собі це і не можу».

Одержавши цього листа, Репін у той же день відповів: «З правого боку висить не халат, а кобеняк з відлогою, дуже характеристична річ… Якби Ви бачили всі метаморфози, що проходили в мене тут в обох кутах картини!.. Чого тільки тут не було?! Була і кінська голова; була і спина в сорочці; була чудова фігура, що сміялася — все не задовольняло, поки я не зупинився на цій дужій, простій спині — мені вона сподобалась і з нею я вже швидко привів всю картину в повну гармонію ... Я переконаний, що тепер у цій картині не потрібно, ні додавати, ні віднімати жадного штриха».

Як бачимо, Репін добре розумівся на українському історичному одязі і це йому допомогло створити такий безсмертний шедевр образотворчого мистецтва, як славнозвісні «Запорожці...» 7

- - - - - - -

1 - Ріґельман Олександер (1720-891) — український історик німецького роду, в роках 1741-43 жив серед запорожців. Залишив працю: «Лђтописнсое повђствование о Малой Россіи» (1778); велику цінність мають тут малюнки українського вбрання з XVIII століття.

2 - «Труды экспедиции…», том VII, стор. 421.

3 - Вовк Хв.: «Студії…», стор. 157.

4 - Марена красильна (Rubia tinctorum L.), коріння цієї рослини багате на олізорин та пупурин і дає гарну червону фарбу.

5 - Кошеніля або черчик (Coccus) — комашка з родини попелиць. З висушених самичок добувають добру червону фарбу. На Україні живе черчик кулястий на листях дуба, він дає червону фарбу «алькермес».

6 - Брикнер А.: «Бытъ малоросійского дворянства XVIII века».

7 - Яворницкий Д. И.: «Как создавалась картина «Запорожцы». Репин», том 2. 1949. стор. 66.


Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Український народній одяг.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org