Матеріяли, з яких виготовляється народній одяг - Хутро
З книги: Олекса Воропай. Український народній одяг.
Клімат України, як відомо, досить суворий і теплий одяг нашому населенню завжди був потрібний не менше як на шість, а то й на сім місяців у році. Ось чому в Україні хутро завжди було найулюбленішим матеріялом для виготовлення верхнього теплого одягу, як для чоловіків, так і для жінок. Колись наші предки вживали для одягу хутро з диких, і свійських тварин. З свійських найбільше використовувались вівці, а з диких — ведмеді, лисиці та вовки, а на узгір’ї карпатських гір олені. Тепер здебільшого кожухи шиють з овечих шкір і тільки вельми заможні люди мають кожухи з лисиці. Вовки, ведмеді та олені вже рідко зустрічаються в українських лісах, а тому й не диво, що кожухи з хутра цих тварин стали великою рідкістю. На оздобу теплого верхнього одягу завжди використовувались хутра дрібних диких тварин, як ось куниць, соболів, горностаїв, бобрів та білок.
З старих літературних пам’яток відомо, що вже в ІХ-ХІІ століттях слов’янські племена платили данину своїм і чужим князям куничим і білячим хутром. Так, з Лаврентіївського літопису довідуємося, що хозари брали з полян, сіверян та в’ятичів по білячій хутрині з двору, а варяги брали з дерев’ян по одній чорній куниці. Наша княгиня Ольга теж наказала дерев’янам платити їй данину хутром. У тому ж літописі говориться, що Ігор, Ольга і Святополк, коли сідали на княжий стіл, то роздавали хутряний одяг і шкіри куниць своїм дружинникам. Автор «Слова о полку Ігоревім», що жив у XII-му столітті, нарікаючи на руських князів, писав:
«А князі самі собі крамолу кували, а погание самі з побідами рискаючи по руській землі, данину взимали: зо всякого двора білку».
У тій же старокняжій поемі, Ярославна, плачучи на путивлівській стіні, примовляє:
«Полечу я зузулею по Дунаю,
омочу рукав бобровий у Каял-ріку...»
З стародавньої народньої творчости довідуємось, що в стародавній Україні кількістю хутра та хутряного одягу визначалося багатство господаря. В одній колядці співається:
В тебе шуби соболеві,
Горностаї королеві...
А в галицькій щедрівці говориться про те, як багата ґаздиня, відправляючи свою челядь на лови, наказує їй:
Тур-оленя вбийте.
Роги зщибите, шубу здіймите,
Ой, принесіте та повісьте,
Та повісьте в новій світлиці,
В новій світлиці та на стіночці,
Все ж то-то буде, гей, ґаздиночці.
І це, як видко із змісту щедрівки, є найбагатший подарунок ґаздині від її челяді.
У Лаврентіївському літописі під роком 1068-м читаємо таке: «Дворъ жъ княжъ розграбиша, безчисленое множьство злата и сребра, кунами и бђлью...» Як бачимо, в стародавній Україні-Русі хутро розцінювалось на рівні з сріблом і золотом.
Про стародавніх чинбарів та кожем’яків маємо багато згадок у народніх казках та переказах. Найстарша та, мабуть, і найцікавіша з цих казок є казка про Кирила Кожем’яку; тут Кожем’яка змальований як народній багатир-силач, бож «він шкіри м’яв, а тому й багато сили мав... а сили мав так багато, що й лютого змія поборов таки того, що жив під Києвом та людей хапав». Саме тому, що такому важливому героєві народньої казки приписується ремесло кожем’яки, ми можемо бачити, яке велике значення в стародавньому побуті мав одяг з вичинених шкір.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Український народній одяг.
[ нагору ]