Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Sun, 20 Aug 2017, 22:13
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиКоса

З книги: Олекса Воропай. Український народній одяг.

РОСТИ, КОСО, ДО ПОЯСА Я БУДУ ЧЕСАТИ...

Аби ся тримало...

На Гуцульщині дівчину заплітають тоді, як їй сповниться шість років життя. Для цієї церемонії запрошують «сахнівну», жінку, що належить до близької родини. Сахнівна заплітає волосся на голові дівчини навхрест, беручи жмут волосся спереду, з потилиці, від правого вуха і від лівого. Зв’язуючи всі чотири кінці на середині голови, сахнівна примовляє:

«Як зв’язую все волосся на тобі, аби ся тримало з усіх штирьох боків, так аби ся в’язали до тебе з усіх боків парубки, удівці, дідицькі сини та й котрі найстарші парубки у краї; котрий тебе узрить, то так аби ся за тобою умлівав, як риба за водою».

При цій церемонії звичайно бувають, якщо не всі, то бодай ближчі родичі, що з нагоди першого плетення коси сідають за стіл, п’ють горілку і весело приспівують:

Ой, ще буде подобочка дівчинов ходити,
Та за своєв голівоньков косичку носити...

В селі Громах на Уманщині мені доводилося спостерігати кілька випадків, як перший раз заплітали косу дівчинці дорослі дівчата, а не заміжні жінки, як на Гуцульщині. При цьому мати ставила дівчатам могорич, бо ж — «треба косу поливати, щоб краще росла!» Ця церемонія відбувалася восени, перед тим, як дівчатка мали йти до школи.

Очевидно і в інших місцевостях України перше плетення дівочої коси чимось та якось відмічається, але в етнографічній літературі про це мало відомо.

Руса коса до пояса...

Українські дівчата, як дівчата всіх інших слов’янських народів, завжди ходили з непокритою головою — ознака дівочої чести. Втративши честь, дівчина покривала свою голову хусткою, а звідси і назва «покритка». В старій Україні-Русі був звичай: якщо хлопець накинув на голову дівчини намітку, вона ставала йому дружиною.

Коси наших дівчат були довгі, справді до пояса. Це вважалося, як вважається ще й тепер в Україні, за одну з найголовніших ознак дівочої краси. Довга коса — честь дівоча! Колись у наших селах парубки, за негідну поведінку дівчини, силоміць обрізали їй коси і це була ганьба... В селах України наші дівчата ще й досі бояться обрізаних кіс. Антося Яремчук з села Стетківці на Житомирщині, як «ОСТ-арбайтер» була у німецькій неволі, жила в таборі, тяжко працювала і мусіла обрізати коси. З цього приводу в своєму листі до товаришки вона писала:

"Коси я тепер обрізала, бо дуже вилазили. Щоб так мене мама побачили таку, з обрізаними косами, то не знаю, щоб вони мені сказали б?.."

Щождо звичаю, як саме заплітати косу, то є різниця поміж Ліво- і Правобережжям. На Лівобережжі у будень дівчата роблять рівний проділ, посередині голови, розчісують волосся на два боки і заплітають у дві коси. Заплетеними косами обвивають голову, ніби вінком. У неділю або в свято дівчата сплітають все волосся в одну косу і вплітають у неї кілька кольорових стрічок-кісників, що разом з косою звисають вздовж спини.

На Правобережжі у будні дні дівчата так само обвивають голову кісьми, ніби вінком; у неділю ж, чи свято заплітають не в одну, а в дві коси і ті коси звисають вздовж спини без довгих стрічок. У дві ж коси заплітаються і дівчата-подолянки. Дівчата-гуцулки у своїх жартівливих співаночках про косу співають:

Дивуються мені люди, що я дівонькою.
А я плота не городжу свею косонькою,
А я плота не городжу, ні кілля не гачу.
Я за свою косу-русу податку не плачу.
Рости, косо, до пояса я буду чесати,
Десь мій милий у цісаря, я буду чекати…
У зв’язки та в колокілки...

Павло Чубинський1, а за ним і Хведір Вовк2 відмічають спеціяльно святкові зачіски дівчат на Київщині, в Канівському повіті та частково на Чернігівщині. Таких зачісок є дві: «у зв’язки» та «в колокілки». Обидві вимагають сторонніх рук, а тому колись — ще як Україна не була колгоспною — в суботу ввечорі, або напередодні великих свят, дівчата збиралися по кілька до одної хати,

мили голови і одна одній виплітала «зв’язки» або викладала «колокілки». В часи Павла Чубинського та Хведора Вовка «зв’язками» та «колокілками» запліталися дорослі дівчата. Мені ж особисто доводилося бачити так заплетених учениць, що їх заплітають ще матері, посилаючи до школи.

Дрібушки

Понад Дністром в Галичині дівчата заплітають волосся у чотири коси. Дві передні підплітають коло висків, а задні розподіляють на кілька дрібних кісок — дрібушки. Дрібушки викладають навколо голови вінком, а одну кіску «перекидають» через голову.

На Полтавщині ж дрібушками заплітаються молодиці перший рік після весілля. В одній весільній пісні з Лівобережжя дівчата співають, звертаючись до молодої:

Оце тобі, Маріє, за тоє,
Щоб не плела кісоньки втроє.
Заплети кісоньки в дрібушки,
Бо вже ж тобі не ходити в дружки...

На Закарпатті дівчата заплітаються в одну косу, а спереду напускають волосся на кути чола — начоси. Нижні частини начосів заплітають у «дрібушки», маленькі кіски, що є, ніби, орнаментом зачіски.

Козак буде розплітати...

В одній народній пісні, що записана на Київщині, дівчата співають:

Ой, на горі жито — тоненькі покоси,
А хто буде розплітати дівчиноньці коси?
Козак буде розплітати, козак буде плести.
Козак буде дівчиноньку до шлюбоньку вести...

Найурочистішим моментом народнього весілля є розплітання дівочої коси. Цей момент символізує собою кінець дівування. Молоду садовлять на діжі, що застелена кожухом вовною догори — символ щастя. Старша дружка, звертаючись до старости, каже:

— Пане старосто, пане підстаросто, благословіть молоду розплітати!

— Бог благословить! — відповідає староста.

Молодий підходить до невісти і розплітає їй косу. Розплітає небагато, щоб тільки витягнути з коси стрічку і забрати її собі. Далі вже цю церемонію довершують дружки або свашки, як де ведеться. Прощаючись з косою, молода плаче, а дружки співають:

Чого плачеш, чого жалуєш, молода Марусю?
Ой, чи тобі жаль батька старого, чи подвір’ячка його?
Ой, не жаль мені батька старого і подвір’ячка його.
Тільки жаль мені русої коси — дівочої краси;
Дівки гуляють, кісоньками мають, а мене не приймають...

І скільки ніжности, шляхетного почуття у піснях, якими молода прощається з косою, символом свого дівування:

Ой, на горі жито, а в долині просо,
Ой, жаль мені тебе, моя русо-косо!
Ой, просо, просо — волоття,
Ой, косо, косо — золоття!
Та не рік я тебе кохала,
Що суботоньки чесала,
Що неділеньки вмивала, —
За один ранок стеряла3.
Ой, сиділи лебеді на воді,
Та й полетіли на ріки —
Розпустили русу-косу навіки...

Або ще:

Перше було літечко, а тепер зима.
Посіяла чорнобривці, та вже не пора.
А вже ж мої чорнобривці розцвітають,
Уже мою русу-косу розплітають.
Уже мої чорнобривці розцвіли,
Уже мою русу-косу розплели.

Народня пісня порівнює дівочу косу з чорним шовком, а сльози, пролиті на прощанні з косою з золотом:

Ой, матінко, ти голубонько,
Приснився мені сон дивненький:
З раю пташки вилітали,
Чорний шовк поснували.
Дрібно золото порозсипали...
З раю пташки — твої дружки.
Чорний шовк — твої кіски,
Дрібне золото — твої слізки...

На гуцульському весіллі не розплітають кіс молодої, а відрубують. Цей обряд відбувається так: свекор бере кінець коси своєї невістки в руки і прив’язує до дерев’яного кілочка, що спеціяльно для цього забивається у стіну. Молодий, танцюючи з дружкою, повинен виявити стільки сприту, щоб відрубати кінець коси молодої одним махом топірця. Якщо йому не пощастить це зробити, то старі гуцулки — а вони до цього придивляються пильно — будуть пророчити молодій нещасливе життя. Якщо ж кінець коси відлетить з одного маху, то подружжя буде щасливе.

На північно-західній Волині косу молодої не розплітають і не відрубують, а відрізують ножем. Коротке волосся ховають під очіпок. Молодиця назавжди залишається коротковолосою. Та цей волинський звичай є винятком у загальноукраїнському звичаї.

В косі стрічка голуба…

У неділю та в свята дівчата вбираються в стрічки. Вибравши одну найкращу стрічку, дівчина обвиває її навколо голови, а до кінців, що звисають на спину, пришпилює всі останні стрічки, скільки б їх не було. Поверх стрічки одягається вінок. Щоб стрічка краще трималася на голові, колись дівчата робили з лубка обручик, покривали його стрічкою і одягали на голову, як капелюшок. Влітку, йдучи в поле, дівчина збирала квіти і закладала їх за лубок, покритий стрічкою. Виходило щось на зразок корони з живих квітів.

По всій Україні серед хлопців ще й досі зберігся старий добрий звичай дарувати дівчатам стрічки та намисто. Такі подарунки звичайно робляться тричі на рік: на Меланки, перед Новим Роком, на перший день Великодня та на Зелені Свята. У народніх піснях про це співається:

Ой, по росі, сивий коню, по росі, по росі —
Від милого дарунок: стрічка у косі...

На Гуцульщині парубки співають:

Єдна шила на подвір’ю, друга на містечку,
Єдній куплю вобарінок, а другій стьожечку.
Не такую червоную, що в коси вплітати,
А такую біленькую, до шлюбу ставати ...

Та не завжди в коси вплітаються червоні стрічки. Ми, українці, як відомо, не захоплюємося яскравими кольорами. Нам більше подобаються спокійні барви, а тому над Дніпром парубки співають про дівчину, що у неї:

Руса коса до пояса,
В косі стрічка голуба...

- - - - - - -

1 - Труды этногр.-экспед. в Зап.-русск. край. Том VII, 1873.

2 - Студії з укр. етногр. та антр., Прага.

3 - Згубила.




Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Український народній одяг.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org