Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Fri, 22 Sep 2017, 23:38
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиХустина

З книги: Олекса Воропай. Український народній одяг.

ОЙ, ХУСТИНА, ХУСТИНОЧКА!...

Хустина в побуті

Ой, хустина, хустиночка!
Мережена, шита...

Т. Г. Шевченко

Дівчатам належиться ходити з відкритою головою, але це не завжди можливо. Стужа взимку та спека влітку змушують їх покривати голову хусткою.

На Лівобережжі влітку дівчата складають хустку навкісь трикутником і обмотують її навколо голови, а тім’я залишають відкритим, «щоб волосся видко...» З лівого боку до хустки пришпилюється квітка рожі або гілочка зеленого барвінку. Зимою дівчата, якщо беруть хустку, то так нею закутуються, як молодиці.

На Правобережжі хусткою дівчата користуються лише у випадку крайньої потреби. Коли вже беруть хустку, то і літом, і зимою обгортають нею голову так самісінько, як і жінки, але ззаду на спині, з-під хустки повинна визирати коса.

У галицьких селах, понад річкою Опір, ще й досі збереглося старослов’янське дівоче вкриття голови — луб’яний віночок, обгорнений хусткою, а зверху покритий білою прозорою тканиною, ніби денце шапки. З-під вінка на спину спускаються кілька кольорових стрічок та волосся, заплетене у дві коси.

На всьому півдні України, в степах, де немилосердно пече сонце і «запалює» обличчя, дівчата, боронячись від «запалу», замотуються білою хусткою так, що ледве визирають очі.
На Херсонщині, під час роботи, і дівчата, і молодиці «вив’язуються» білими хустками. Цей звичай, імовірно, запозичений від сусідів.

Обрядове значення хустки

Крім побутового, дівоча хустка в Україні має ще й обрядове значення. Так, при сватанні дівчина перев’язує руку парубкові на знак згоди бути його дружиною. У народній пісні про це співається:

Ой, маю я одну хустку та їй нема року,
А то буде миленькому на осінь до боку...

В часи козаччини був добрий звичай у наших дівчат: коли козаки вирушали з військом у похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину, як символ вірности в коханні. В Тараса Шевченка читаємо:

Дарувала шиту шовком хустину,
Щоб згадував на чужині...

На випадок, коли козака спіткає смерть в дорозі, чи він згине в бою, хустка від дівчини виконує важливу ролю; нею вкривають обличчя козака, «щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крови не випивали...» У пісні про це співається:

Дай же, дівчино, хустину,
Може в бою де загину —
Накриють очі темної ночі,
Легше в могилі спочину ...

Якщо козака ховали з військовими почестями, то тіло його клали в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною —

Ведуть коня вороного,
Розбиті копита...
А на ньому сіделечко
Хустиною вкрите.

Так про цей звичай писав Тарас Шевченко у своїй поемі «Хустина».

Хустка, як мистецький твір

Колись хустки в Україні вишивалися шовком, сріблом та золотом. Якщо вишивали шовком, то найбільше вживали червоних, синіх, зелених, жовтих та рожевих ниток. Зрідка траплявся і чорний колір. Сині нитки окремо ніколи не вживалися, тільки в поєднанні з червоними.

Орнамент на хустках був колись переважне геометричний, а починаючи з XVIII століття, навпаки: для хусток, як і для рушників, увійшов у моду рослинний орнамент — стилізовані квіти рожі, васильків, гвоздиків. Дуже рідко на старих українських хустках можна зустріти зображення птахів: півників, голубів...

Вишиті візерунки, як колись так і тепер, розташовуються на хустках по чотирьох кутах та посередині. Інколи по кутах розміщуються головні фігури, а по всьому полі хустки, у гарних комбінаціях, розкидаються дрібніші деталі орнаменту.

Відомий художник, Ілля Репін, готуючись малювати великий образ: «Запорожці пишуть листа до турецького султана», їздив по містах колишнього Запоріжжя. Їздив не сам, а з великим знавцем запорізької старовини, Дмитром Яворницьким. Під час цієї мандрівки Яворницький зібрав, а Репін змалював багато дуже цікавих пам’яток часів козаччини. Тоді ж Ілля Репін зробив малюнки з кількох вишитих хусток, що належали запорозьким козакам і зберігалися у їхніх нащадків. З тих малюнків бачимо, що козацькі хустки були вишиті квітами і мали довгі китиці по краях.

До речі, кілька слів про малюнки Репіна. К. Чуковський, переглянувши у 1915-му році альбоми Іллі Репіна, писав таке: «Одних лише етюдів до «Запорожців» було у Репіна кілька сот і мені здалося, що у них навіть штрих український: м’який, музикальний, ліричний...»

Ті малюнки мають для нас велике значення, бо ж там задокументовані пам’ятки української старовини, що вже тепер, мабуть, не існують. Там були змальовані оздоби запорозьких церков, ікони, рушники, хрести, посуд... Крім того, такі речі, як рушниці, одяг, хустки, пояси, шаблюки. Більшість із тих малюнків є розкидані по світі, бо сам Репін був на еміграції. Не виключена можливість, що частина тих малюнків є десь у Франції, Італії або Швейцарії, країнах, де бував сам мистець, чи його твори.

Колір

Вишиті хустки в Україні завжди були білого кольору. Ця особливість звертала увагу чужинців, що мандрували по Україні. Навіть така «персона грата», як член шведського посольства, що в 1657-му році їздив до гетьмана Богдана Хмельницького, у своїх спогадах записав, що бачив скрізь тільки «білі хустки з бавовни»1.

Архаїчний і національний характер української хустки, як думає більшість дослідників, полягає саме в білому кольорі. Барвисті хустки, що тепер стали модними на півдні України, запозичені від південних слов’ян — болгарів, сербів. А ці в свою чергу перейняли той звичай від турків та персів.

Намітка

З Марусі здіймуть віночок.
Надінуть серпаночок —
Славна жона буде!..

З весільної пісні

У народньому весільному обряді, поруч з розплітанням коси, стоїть обряд покриття голови молодої наміткою. Намітку приносить мати молодої з комори. У весільній пісні співається:

Догадайся, Марусю, чого мати до комори пішла:
— Чи по рутяний віночок?
— Чи по біле запивайлочко?
— Чи по мед, чи по горілку?
— Чи по тонкую намітку?..

Коли свашки, або мати (як де ведеться) підходять до молодої, щоб покрити її голову наміткою, дружки співають:

Марусю, догадайся,
Повішати не дайся...

Молода слухає поради своїх дружок і захищається від намітки: борониться руками, плаче і тричі зриває з голови намітку, кидаючи її до порога. Хор співає:

Покривальниця плаче,
Покриватись не хоче;
Серпанок — поганок,
Віночок — коханок...

Намітка у весільному обряді ще з’являється і другий раз, коли мати молодої зустрічає свого зятя. Староста та двоє бояр кладуть на тарілку калач, у якому є запечений перстень молодої. Потім один з них тримає тарілку з калачем, а двоє інших беруться за кінці намитки. Староста виголошує привітання:

— Кланявся молодий молодій, бояри — дружкам, старости — старостам, музики — вухам, світилки — коцюбам, а цимбали — затикачам!

В цей час молода сидить у хаті на посаді, схилившись над столом. Свашки покривають її наміткою і кладуть на голову хліб та дрібку соли.

На Чернігівщині жартують: садовлять замість молодої іншу дівчину, покривши її наміткою. Старший боярин, помітивши це, дає дівчині гріш, щоб вона поступилася місцем для молодої.

У словаків двічі пробують обдурити молодого, показуючи йому інших дівчат.

Покривши молоду наміткою, свашки співають:

Зробили-сь ми діло,
Аж нам чоло впріло:
З коржа — паляницю.
З дівки — молодицю...

Діставши таким способом намітку на весіллі, заміжня жінка колись не розлучалася з нею ціле своє життя. Тільки коло хати та в будні дні на роботі була без намітки, а скрізь: до церкви, в гості, «на смерть», жінки брали з собою намітку.

Намітка — це біле полотнище з обох кінців вишите червоними нитками. У старих бабусь намітки були темно-димчатої барви і, або зовсім без вишиття, або з чорними хрестиками по обох кінцях.
Носити намітку — звичай не тільки українських жінок, а всіх слов’янських народів. У поляків біла намітка дала назву заміжнім жінкам «бялоґлова». На Словаччині жінки, йдучи вперше, після родів, до церкви, накидають на плечі біле покривало — намітку, але вони її називають «уводніца».

В літературних пам’ятках ми зустрічаємо намітку на всіх стародавніх малюнках; починаючи від «Ізборника Святослава» з XII століття і включно до малюнків Ріґельмана (середина XVIII століття). В народніх піснях ми теж зустрічаємось з наміткою. Наприклад, у русаліях. що співаються на Зеленому тижні:

Жінки-сестрички, дайте намітку.
Хоч не тоненьку аби біленьку ...

Це, ніби, русалка просить, бо їй уже надокучило дівувати і вона хоче стати молодицею.

На звичай наших жінок носити намітку поверх очіпка звертали увагу і чужинці. В 1709 році, за гетьмана Івана Мазепи, старшина шведського війська, Вейга, що побував на Україні, у своїх спогадах писав: «...Жінки носять на голові щось схоже на шапку, цілком плоске, як тарілка, і обвивають його довгою наміткою».

Намітки ткались з ниток льону, рідше з коноплі, а на Київщині з білого шовку.

В 1923-му році, етнограф Н. Заглада, пишучи про жіночий одяг села Старосілля на Чернігівщині, згадала й про намітку:

«...У старовину носили жінки на голові так звані «золоті очіпки», що шилися з парчі. Очіпок запинався зверху наміткою... У Старосіллі кілька старих жінок ховають «золоті очіпки» з намітками «на смерть»...»

В наш час, у багатьох місцевостях України намітка майже зникла. Зберегли моду на намітку тільки жінки в західньому Поліссі. На східніх землях України жартуючи, молодиці кажуть: «Намітки баби забрали з собою на той світ!» Цей жарт оснований на тому, що звичай велить заміжніх жінок ховати у білій намітці.

Півка

У бойків біле вкриття голови називається півкою. Півка — це досить великий чотирикутній шматок полотна, чи бавовняної тканини, один його край вишитий вузенькою смужкою. Півку одягають на голову так, щоб вишита смужка приходилась над чолом; іноді півку крохмалять, і тоді в накрохмаленій півці наша бойкиня виглядає так, як стародавня єгиптянка.

Кораблик

Кораблик — це невелика шапочка продовгасто-округлої форми. Передні та задні кінці кораблика іноді бувають подвійні, а через це на голові виходить щось на зразок чотирьох вушок, чи ріжків.

За козацьких часів кораблики шилися з дорогої парчі або оксамиту, а відвороти робились з бобрового хутра. Це була дуже гарна і тепла жіноча шапочка. Тепер кораблики зустрічаються дуже рідко та й то тільки в стародавніх козацьких родинах на Полтавщині і в Слобідській Україні, як родинні реліквії.

Про кораблик згадує Тарас Шевченко в своїй повісті «Близнюки». Характеризуючи поміщицю, що жила на хуторі, він пише: «... а якби у неї на голові замість хустки був кораблик, то я подумав би, що це з’явилася переді мною з того світу яканебудь сотничиха, чи полковничиха».

Очіпок

Як про це вже згадувалось, заміжні жінки колись ховали своє волосся під очіпок. Очіпок має форму циліндричної шапочки з плескатим дном, а на задній частині, що приходиться на потилицю, має розтин на шнурівці. Одягнувши на голову очіпок, жінка стягає його ззаду шнурком і зав’язує, а тому він щільно прилягає до голови і волосся з-під нього не випадає.

В залежності від достатків господині, очіпки бувають з бавовняної матерії, з шовку, оксамиту і навіть з дорогої парчі. Що ж до кольору, то очіпки також бувають різні: білі, сині, зелені; у дуже старих бабусь чорні, а у вдовиць, що хочуть вдруге вийти заміж — червоні. В молодих господинь білі очіпки звичайно вишиваються і часом перетворюються на дуже гарне вкриття голови. В наш час в Україні очіпки зустрічаються вже дуже рідко.

Обрус

Обрус — це також старовинне біле вкриття голови заміжньої жінки. Обрус значно коротший, але й на багато ширший за намітку; його не зв’язують, а просто кладуть на голову і кінці спускають на плечі. Найбільше поширений обрус у лемків, частково в Галичині та на Волині. На Поділлі ж обрусом називають скатерку, що нею накривають стіл. Дуже ймовірно, що й тут колись обрусом накривали голову.

- - - - - - -

1 - Січинський. В.: стор. 89.




Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Український народній одяг.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org