Літературний альманах Свічадо - Україна
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Головна сторінка
Ukraine
Зміст - № 1 (15) '06
Ukraine
Зміст - № 4 (14) '05
Ukraine
Зміст - № 3 (13) '05
Ukraine
Про нас
Ukraine
Передплата
Ukraine
Наші координати
Ukraine
Обмін посиланнями
Ukraine
www.ukrlegenda.org
Ukraine
Ukraine
Ukraine Українські легенди





Ukraine

Літературно-художній альманах "Свічадо"

№ 4 (14) 2005

Стежками сучасної прози - Святослав Чирук


Маленька тендітна Мірта

Святослав Чирук photo

Пишучи свої твори, я намагався продовжити українську романтичну традицію.
Звернення до західної літератури оживило б сучасну прозу, бо українському світоглядові притаманне, на мою думку, більш похмуре сприйняття дійсності, фантастичне, химерне.


Мірта збирала ягоди. Вона робила це з самого ранку, прокинувшись із сонцем, і тепер ходила, прис ідала, колола собі пальці об кущі, і все збирала, збирала й збирала... У неї вже було п’ять повних кошиків. Але цього замало. Треба було більше. Набагато більше! І вона знову йшла до лісового паркану, знову блукала серед незграбних колонад дерев, шукаючи маленькі цяточки у родимих плямах тіні і безформених світлих клаптиках, які заповнювали тут усю землю, межуючи траву й кущі.

Врешті-решт вона закінчила, але не надовго, тільки для того, щоб були сили працювати далі. Роботи була ще прірва. Діжки з вином і пивом, кнур і корова, яких треба було забити і приготувати. І все за один день. Кожен день. Уже багато років підряд. Вона не знала, де все це брати. Не знала, як може запастись такою безліччю харчів. Та доля допомагала їй. Більше допомагати було нікому. Мірта жила сама в горах. Вона багато працювала. Навряд чи світ знав когось, хто працював би з більшою завзятістю і захопленням. Але такою вже була її доля, доля, яку вона вибрала сама.

Увечері, коли вона впоралася, а сонце давно опустилося за обрій, її з новою силою охопило почуття тривоги, хвилювання, сорому і провини за те, що її так довго не було вдома. І вона поспішала, щосили мчала, летіла стежками понад самою прірвою, майже не торкаючись ногами землі.

Яким має бути дім маленької дівчини, котра живе сама в горах? Це має бути землянка, яка вгрузла в ґрунт майже з дахом чи невеличка охайна хатка із зеленою від моху стріхою? Усе це підійшло б будь-якій звичайній дівчинці, яка опинилася в под ібному становищі. Але не маленькій Мірті. Велетенська вежа, складена з необійнятних брил, з масивними, кованими залізом дубовими дверима і ґратами на вікнах. Вежа така висока, як стовп, що тілом своїм підпирала небесне склепіння. Ось як виглядала її оселя. Ось яким було те місце, куди вона поспішала.

Страшним і могутнім, таким, що заворожує і лякає. Так виглядало воно для сторонніх, не для Мірти. Вона його справді любила. Дівчинка влетіла метеликом у кімнату, ступаючи самісінькими кінчиками пальців, аби не здійняти шуму і не потурбувати раптовим приходом того, хто чекав на неї.

Лише полум’я смолоскипів, що похитнулося із свіжим вітром, який влетів за Міртою з надвору, і довга тінь від її тенд ітної постаті засвідчили її присутність.

Посеред кімнати в нечіткім і слабкім світлі сидів, майже торкаючись головою стелі, жахливий і потворний велетень. Сидів і в’їдливо посміхався.

– А-а-а... – протягнув він таким глибоким і низьким басом, від якого, здавалося, попадають стіни. – Нарешті прийшла! Його ікла заблищали, як ряди списів.

– Принесла мені їсти? Я вже зачекався.

– Так-так, я зараз, – заметушилася дівчина і поспішила до дверей. – Я просто перевірити, як ти тут.

– Як бачиш, усе в порядку. Боялася, чи я не втечу? Повітря аж позеленіло від його смердючого подиху, але Мірта навіть не ворухнулася.

– Тобі важко, Мірто. Я знаю, – продовжував велетень. – Але все можна змінити в одну мить. Нещасна хвилина, і ти більше не зобов’язана будеш нічого робити. Нещасна хвилина, і ти – королева! Ну ж бо! Кілька жалюгідних слів, і ми з тобою будемо на віки вільні! Подумай. Варто лише сказати: “Я скасовую свій договір, Тидриху, роби що захочеш!” І все.

Вона затрималась на порозі і поглянула на його мармурове обличчя. На чорні зіниці, що свердлили її з лукавством. На гострий капкан усмішки. Сльози застигли на очах.

– Не спокушай мене, Тидриху. Благаю. Не спокушай...– сказала вона ледь чутно і вийшла на вулицю, тихо причинивши двері.

Тидрих мовчав. Йому було боляче.

Тепер Мірта згадувала той день із ненавистю. Вона обсипала його прокльонами і лаяла себе, нещасне божевільне дівчисько, яке ще нічого не розуміло у цьому суворому світі. Як же запізно прийшло до неї це розуміння! Запізнилось настільки, що до кінця життя їй доведеться виправляти свої помилки. Мірта стояла й дивилась на рудувату воду всередині балії.

Та вкривалася бульбами й колами. Дув вітер. Він пригнав із собою і кинув у посудину пожухлий листочок осики. Наче лодія з північними загарбниками, помчав той по штучному озерцю, кружляючи іноді, затримуючись то в одному, то в іншому місці. Нарешті листочок зупинився так, ніби на щось чекав.

Мірта завмерла. Важко видихнула повітря, нервово притискуючи руки до грудей. З рота вилетіла хмарка пари. Осінь закінчувалась, і зима була вже на носі...

Як і кожна мешканка Рігесфьорду, Мірта вміла чаклувати. Цей дар розкрився в неї з народження, і тепер вона збиралася ним скористатись. Нехай і для неї він буде корисним, а не тільки для тих, кого вона лікувала.

Мірта чекала, дивлячись на густий туман, що збився біля її ніг пуховою периною. Чекала, дивлячись на бронзовий смерч, що підхопив листя з дерев, які танцювали перед нею не гірше за східних спокусниць.

Чекала, доки все це заспокоїться, щоб врешті-решт сказати велету, який з’явився перед нею в холодних блискавках, такі солодк і й бажані слова: “Тебе звати Тидрих! Я створила тебе. Я – Мірта, твоя володарка і повелителька! Захопи для мене королівство!”

Вона ненавиділа це злиденне життя, у якому двір укрито послідом тварин. У якому не вистачає грошей, щоб купити на зиму чоботи або нову сукню. Чому все створене саме так? Чому вона має це терпіти? Чому ВОНА? Та, яка завжди відчувала себе принцесою. Та, яка знає, як можна зробити світ прекрасним. Вона більше не могла спокійно дивитися на цей несправедливий світ. Вона мала можливість усе змінити, тож не зволікала. Так що: “Тидриху, захопи для мене королівство! Ти чуєш?!”

Коли вона побачила той жах, то затамувала подих. Насильство, смерті. Ріки крові. Розбиті долі, зруйновані будинки. Плач.

У грудях запекло, але вона, приголомшена, довго не могла вимовити ні слова, зачаровано дивлячись на страшенну картину.

“Ти зробила це. Ти!” – молотком било в голові. Їй стало зле. У вухах шуміло. І, не витримавши, Мірта крикнула велетов і: “СТІЙ!”

Він зупинився. Дівчина уклала з ним угоду. Не в змозі відправити його назад, у небуття, вона, натомість, обіцяла до самої своєї смерті доглядати його й годувати. Тільки б він більше цього не робив! Тільки б сидів на місці! Разом із нею мало зникнути зі світу і її творіння. Такі закони чаклунів...

Тидрих сидів. Сидів і знущався. Йому було цікаво на скільки вистачить маленької Мірти? Коли вона зірветься? Коли скине з себе цей тягар? По-справжньому велетенський тягар.

Мірта трималася. Вона сподівалась, що так буде й далі. Їй уже давно розхотілося бути королевою.

14–15. 08. 2004



Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.

 
Ukraine