Літературний альманах Свічадо - Україна
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Головна сторінка
Ukraine
Зміст - № 1 (15) '06
Ukraine
Зміст - № 4 (14) '05
Ukraine
Зміст - № 3 (13) '05
Ukraine
Про нас
Ukraine
Передплата
Ukraine
Наші координати
Ukraine
Обмін посиланнями
Ukraine
www.ukrlegenda.org
Ukraine
Ukraine
Ukraine Українські легенди





Ukraine

Літературно-художній альманах "Свічадо"

№ 4 (14) 2005

Стежками сучасної прози - Роман Кандибур


Розмова з містом

Роман Кандибур photo

Народився 26 травня 1984 року в м. Дніпропетровську.
У 2001 році закінчив середню школу № 23. Зараз навчається на 4-му курсі радіофізичного факультету Дніпропетровського національного університету.


А що ти запитаєш у міста?

Частина перша

НАВКОЛО ЗАПИТАНЬ І ВІДПОВІДЕЙ

Пізня осінь. Сіра вуличка. Засмальцьована лавочка.
Тут я тебе відчуваю, тут ти є.
Місто, моє Місто.

– Вітаю. Давно не бачились, – говориш Ти.
– Привіт. Начебто я нікуди й не від’їжджав, – здивувався я.
– Ти хотів поїхати, а цього вже достатньо.
– Хотів поїхати, і зараз хочу, – відповів я.
– Чому? Що в мені такого, що так тобі не подобається?
– Хм... Та я ніколи над цим і не замислювався...
– Якщо твоя ласка, зроби це зараз, – попросило Ти.
– Гаразд. Я думаю... Я думаю, що в тобі замало сонця, навіть улітку. Іноді мені здається, що воно не жовте, а сірувате, як стіни твоїх будинків.
– Я не люблю сонце, воно занадто різке, занадто яскраве, занадто не схоже на мене. Коли я дивлюсь на нього, мені й принадно, і огидно, тому я прикриваюся смогом та хмарами, – відповіло Ти.
– Добре, про сонце зрозуміло, воно й мене іноді дратує. Але ж зірки... Чому їх не видно, а якщо й видно, то вони схожі на каламутні скельця?
– Так, ти маєш рацію, я теж люблю зірки та місяць, у їхньому сяйві кути стають м’якими і не такими колючими, у мені з’являється щось романтичне. Але сонця я не люблю більше. На жаль, мені доводиться прикриватися не лише від сонця і доводиться чимось жертвувати.
– Ось бачиш, ти саме відповіло на своє запитання, мені важко знаходитись у такому місці, де немає ані сонця, ані зірок.
– І тільки? Невже причина тільки в цьому? – здивувалося Ти.
– Думаю, що ні.
– Тоді в чому ще?
– Мені важко бути саме тут. У тебе так мало тихих закутк ів, де можна просто почитати, або поміркувати про щось, або написати вірша, або посидіти, з кимось обнявшись... Навіть тут, у зовсім непривабливому місці, якийсь дідусь попросив у мене вогника.
– Шкода. З одного боку я досить метушливе, але з іншого... – тут Ти замовчало і замислилось.
– Що з іншого? – запитав я, не витримавши паузи.
– Це ти повинен вирішити сам.
– Не зрозумів, що ти маєш на увазі? – здивовано спитав я.
– Ти повинен вирішити, чи є для тебе місце в мені і знайти його.
– А ти впевнене, що воно для мене є?
– Воно існує для всіх.
– Ну, то для мене не існує.
– Навіщо ж так категорично? Ти ж навіть не намагався придивитися, не говорячи вже про те, щоб пошукати.
– Хм... можливо. Треба придивитися краще. Але, швидше за все, я нічого так і не знайду.
– Можливо.
– І що тоді?
– Я думаю, ти вирішиш сам.
– Добре, тоді до зустрічі.
– Побачимось, – сказало Ти, підморгнувши вікном протилежного будинку.

Частина друга

ЛИШЕ ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ

Вітаю, – сказав я.
Тиша.

Розмова з містом– Ти мене чуєш? Знов тиша. Іде дощ. Чи ранок, чи вечір. Але Ти мовчиш.

– Скажи мені хоча б слово! – крикнув я в сіру завісу дощу. Від крику тиша скривилася, але швидко знову прикрилася звуками дощу. До мене підійшов вуличний пес, подивився в очі, по-людськи похитав головою і сказав:

– Ніколи, – і пошкандибав назад, у дощ, у сірість вулиці. Тиша зареготала мені в обличчя голими верхівками дерев. Щоб не залишатися з нею наодинці, я пішов із вулички на гомінкий проспект.

Перехожі. Люди. Дорослі. Діти. Жива ріка, що тече серед берегів-домівок, підкорюючись невідомим законам, які знало лише Ти, знало, доки не забуло.

Я перетворююсь на краплю в цьому потоці. У перехожих відсутні очі, відсутні обличчя. Є лише зморшки буднів та нудьга повсякденності.

Я зупиняюсь і кричу:

– Люди, що з вами!? Подивіться на себе! Але за секунду розумію, що нічого не кричав, лише стояв біля бордюру та розглядав у калюжі відбитки без очей, без облич. Мені треба звідси піти. Туди, де тиша, туди, де немає людей, де не існує... де не існує Тебе...

– Чому? Що сталося з тобою? Чому ти стало таким? Лише тиша дивиться на мене вікнами дев’ятиповерхівок.

Сіра вуличка. Лавочка покосилася від старості. Раніше я любив це місце, раніше тут було Ти. А зараз – лише порожнеча. Лише тиша каркає вороною.

Стара ворона сіла на лавочку, глянула на мене чорним оком і, не звертаючись ні до кого, промовла:

– Воно тут, як і раніше. Просто тебе тут немає, – ворона подивилася на мене ще раз, хитнула головою і приєдналася до своїх подруг на сусідньому дереві.

Я сів на лавочку й подивився у невиразні, каламутні очі тиші. Вона примружилась, але промовчала.

– Якщо мене тут немає, тоді де я? – спитав.
Тиша.

– Ага, знаю – я повинен вирішити сам. Так? Ти лише підморгнуло вікном протилежного будинку...



Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.

 
Ukraine