Літературний альманах Свічадо - Україна
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Головна сторінка
Ukraine
Зміст - № 1 (15) '06
Ukraine
Зміст - № 4 (14) '05
Ukraine
Зміст - № 3 (13) '05
Ukraine
Про нас
Ukraine
Передплата
Ukraine
Наші координати
Ukraine
Обмін посиланнями
Ukraine
www.ukrlegenda.org
Ukraine
Ukraine
Ukraine Українські легенди





Ukraine

Літературно-художній альманах "Свічадо"

№ 4 (14) 2005

Стежками сучасної прози - Дмитро Бондаренко


Унсовець

Дмитро Бондаренко photo

Дмитро Бондаренко народився 1974 року в м. Дніпродзержинську.
Закінчив Дніпропетровський технічний університет залізничного транспорту. Дипломант Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов” (2001, 2003), лауреат премії видавництва “Смолоскип” (2002).
Мешкає в м. Дніпропетровську.


Валера Самощенко мав у Києві дві справи. По-перше, відвідати футбольний матч, котрий мав відбутися сьогодні – команда його рідного східноукра їнського міста грала на виїзді з однією з київських команд.

А по-друге... Власне, Валері важко було й самому визначитися, що то була за друга справа. Але, безумовно, вона була настільки важлива для нього, що Валера навряд чи й потаскався б у таку далечінь тільки заради футболу...

Правду кажучи, він не був аж настільки затятим уболівальником. Так, він зі своїми приятелями з будівельного ПТУ не пропускав майже жодного матчу місцевої футбольно ї команди, котра грала у вищій лізі. Так, він носив фанський шарфик і разом із іншими після кожної гри гордо крокував вулицями міста, волаючи на всю горлянку: “Наші – чемпіони! Такі-то – параша, перемога – наша!” Власне кажучи, оте дефі- лювання й подобалося Валері найбільше.

Худенький і слабкуватий від природи, хлопець у такі хвилини відчував себе могутнім велетом. Та що там гріха таїти – він був просто у захваті, коли, ідучи з колоною фанів, бачив, як перехожі хапливо намагалися зникнути з дороги. Кожен випадковий зустрічний остерігався колони футбольних уболівальників, душею відчуваючи їхню приховану агресивність і згуртовану силу. Саме оте відчуття енергії натовпу, єдності колективу й подобалося Валер і найбільше в усій футбольній справі. Але ж насолоджуватися тим відчуттям Валера ніколи не міг довго. Прокрокувавши традиційний шлях від стадіону до вокзалу, фани розходилися. Від недавньої єдності не лишалося і сліду. Більшість найзапекл іших уболівальників була, так само, як і Валера, з передмість, і, діставшись вокзалів – авто- та залізничного, – поспішала по домівках.

Валера ж, після схвильованого піднесення тим маршем, завжди вертався додому особливо пригніченим. Увесь інший час він був слабохарактерним і боязким хлопцем, котрий до того ж терпів удома страшенні муки.

Після смерті батька мати Валери вийшла заміж удруге. Вітчим був жорстоким і нестерпним. У хлопця серце кров’ю обливалося, коли він бачив, як мати вибивається із сил, аби догодити чоловікові. А догодити тому було майже неможливо – вітчим був інвалідом і вимагав до себе постійної уваги. Він вередував, лаявся, що погано годують за його ж власні гроші, що дають холодний борщ, коли ж страву підігрівали, волав, що хочуть спекти йому язика. Усе йому було не до вподоби. Він, здавалося, отримував якесь садистське задоволення від постійних принижень своєї дружини. Валера тільки дивувався терпінню матері:

– Мамо, ну скільки можна терпіти знущання того гидола? Він жити тобі не дає! Давай проженемо його з хати!

– Тихше, тихше, синку. Не дай Боже, Яків почує! А за мене не хвилюйся, Валеро. Нічого... Я стерплю... Та й як мені залишитися самій? Ти молодий, до армії скоро підеш, потім – одружишся, свою сім’ю матимеш. Не до мене тобі буде. А я не хочу сама на старості залишатися. Та й згадай, яку велику пенсію Яків отримує. Ти навіть за роботу менше одержуватимеш, ніж він пенсії!

Мати казала правду. Яків пішов на інвалідну пенсію з органів КДБ, тому отримував немалі гроші. Що в нього за інвалідність була, ні Валера, ні його мати не знали, вітчим нічого їм не розповідав. При тому був здоровий, як віл, і зовсім не скидався на інваліда. Коли ж пив, ставав дуже агресивним і небезпечним. Навіть на жінку руку піднімав, і цього вже Валера стерпіти не міг.

Він захищав собою матір – маленьку беззахисну жіночку, і йому теж чимало перепадало. Але хоча він і ставав у такі хвилини несподівано відважним, з Яковом нічого зробити не міг. Той, колишній кадебіст, бив професійно і дуже боляче. “Ні, сам я його ніколи не здолаю! – зопалу повторював собі Валера. – От якби гуртом якось...” Хлопцеві мимоволі спадало на думку, що було б чудово, якби він ішов у колоні футбольних фанів, а їм під руку потрапив Яків. О-о-о! Вітчим не попер би проти натовпу! Його залізні кулаки виявилися б кволими проти згуртованої сили.

Як прикро, що єдність фанів триває так недовго! Хіба що годину-дві після чергового матчу. Ні, футбольні вболівальники не підходили, щоб помститися вітчиму. Потрібна була подібна, але інша сила. Більш згуртована й організована.

Якось Валера помітив, що Яків, котрий цілими днями вилежувався на дивані й дивився телевізор, переключився на новини. У випуску говорили про судовий процес, що триває над “організаторами й учасниками масових заворушень у столиц і дев’ятого березня дві тисячі першого року – членами орган ізації УНА-УНСО”. Журналіст саме розповідав, що підсудні оголосили голодування на знак протесту проти їхнього незаконного затримання.

– У-у-у! Падлюки! Голодування вони оголосили! – заволав раптом Яків люто. – Я б їх нагодував, мерзотників! Вони б у мене шовковими були – і не таких зламували!

Валера якраз проходив через кімнату й зупинився, зацікавлений, що ж так розлютило вітчима. Він уже декілька разів пом ічав – Якова виводила із себе вже сама назва – “УНА-УНСО”. А колись, з півроку тому, коли вітчим сьомого листопада збирався на червону демонстрацію, сталося ось що.

Спочатку матір дивилася, як чоловік одягався, та коли він дістав червоного прапора, що зберігався у шафі, боязко промовила:

– А може, не треба тобі йти, Якове? Усе ж не комуністи при владі... Ще, не дай Боже, станеться щось...

– Заткни пельку! Що ти розумієш! Комуністи не при владі? Хе-хе! Та кругом нагорі – усі наші! Навіть мер співчуває нам. Обіцяв на наступній сесії порушити питання... Щоб свято Велико ї Жовтневої Соціалістичної революції було у нашому місті вихідним днем. І щодо російської мови він теж – “за”. А ти кажеш... От хто може справді завадити – так це унсовці! Якісь, розумієш, наймити західні. Організовані... ну й таке інше... Зараз, правда, з ними працюють дуже тісно... Мої колишні колеги. Принаймні ватажків їхніх уже запроторили до в’язниці...

Валера, як і більшість його однолітків, до політики був цілковито байдужим. Якби його спитали, то він відмахнувся б стандартною фразою, поширеною серед молоді: “Що я лох, щоб політикою цікавитися?”

Але зараз, побачивши, як розлютився Яків лише при згадці про УНА-УНСО, щиро захопився останніми новинами.

“Так ось кого боїться наш безстрашний кадебіст! Унсовців! Хто ж вони такі і що в них за організація?”

Про це Валера знав небагато. Бачив хіба що декілька швидкоплинних кадрів по телебаченню: якісь хлопці з дивними пов’язками на руках крокують вулицями міст із запаленими смолоскипами. Декілька раз бачив на парканах свого міста загадковий напис “УНА-УНСО”, але що він означає, не знав, і дізнатися було нізвідки. У знайомих Валера соромився питати, був упевнений, що почує стандартне: “Що я лох...”

Але доля посміхнулася Валері аж двічі. Якось, програвши цілу ніч у комп’ютерному клубі й уже збираючись додому, він побачив, що хлопець, який сидів поруч, кинув грати й підключився до Інтернету. Жартома відкрив сайт-пошуковик і набрав у віконці слово “секс”. Миттєво на його запит випало до ста мільйонів посилань.

“Інтернет! – Валера ледве не ляснув себе по лобі. – І як я міг забути про таку штуку? Адже відомо, що у мережі можна знайти інформацію про все, що завгодно”. Хвилюючись, він і собі відкрив той-таки сайт, тремтячими руками набрав таємнич і слова – “УНА-УНСО”.

Інформації було чимало. Проте була вона уривчастою, і Валера так і не зміг до кінця розібратися, що ж то за загадкова організація. Лише на сайті “Майдан” прочитав, що останнім часом ледь не щодня у київському кінотеатрі “Загреб” проводяться судові слухання справи унсовців. Повідомлення сайту неодноразово закликали всіх, хто може, прийти і підтримати арештованих, позбавлених волі за політичними мотивами.

Так нічого й не зрозумівши, Валера мусив іти з клубу, його час закінчувався. Але справа, на диво, отримала продовження. Наступного вечора, як і зазвичай у дні футбольних матчів, юнак пішов на стадіон. Майже кожні десять хвилин диктор спові- щав, що наступний матч “нашої всіма улюбленої місцевої команди” відбудеться у Києві з однією зі столичних команд. І позаяк матч той буде дуже принциповим, керівництво клубу виділяє з десяток автобусів для безкоштовної поїздки до столиц і будь-кого, хто забажає підтримати команду.

Почувши таке, Валера одразу ж подумав про своє. Еге! Яка чудова нагода й можливість з’їздити до Києва! Тоді цілком реально відвідати засідання суду в тому столичному кінотеатрі. Отут уже ті хлопці із загадкової організації від нього не втечуть! Він матиме змогу досхочу роздивитися їх – вони ж бо сидітимуть на лаві підсудних. Клас! Нарешті йому пощастить побачити тих, кого понад усе боїться ненависний вітчим! О! Хоча б одним оком глянути на них – що вони за одні та й собі перейняти їхніх рис. Аби дошкулити Якову, Валера був ладен на все, навіть на далеку поїздку до Києва.

* * *

Автобуси зі Сходу прибули до столиці рано-вранці, а футбольний матч мав відбутися о шістнадцятій годин і. Тож увесь натовп уболівальників одразу посунув вештатися по оновленому Хрещатику. Уперше в житті потрапивши до Києва, Валера спочатку трохи розгубився серед крикливої розкоші столиці. Деякий час навіть і думати не насм ілювався відстати від натовпу. Та й боявся, що з шарфиком нетутешньої команди може запросто отримати в пику на першому ж розі. Але побоювання виявились даремними – кияни їх радо вітали. Більшість із них вболівала за “Динамо”, а Валерина команда тепер грала з іншим столичним клубом.

З часом провінціал освоївся і пішов уже сам по собі. Для безпеки все ж сховав свого фанського шарфика, котрий видавав його як прибульця, і подався на пошуки таємничого кінотеатру.

Хлопцеві довелося чимало порозпитувати перехожих, поки нарешті один дідусь, що мирно спочивав на лавці у сквері, детально виклав, як дістатися потрібного місця. Не минуло й двох годин, як Валера вже був біля головної мети своєї подорожі. Кінотеатр “Загреб” знаходився в тихому місці. Охайні, не криклив і п’ятиповерхівки, які тонули в зелені, обмаль, як для столиц і, перехожих створювали вигляд мирного благополуччя і спокою. І тільки чимала кількість міліцейських “бобиків”, на котрі то тут, то там натрапляв очима Валера, підтверджували, що всередині самого “Загребу” відбуваються якісь надзвичайні події. Хлопець підійшов до входу в кінотеатр і одразу ж натрапив на кількох людей, які, видно, чогось чекали.

– Скажіть, будь ласка, а суд тут відбувається? – запитав обережно Валера у найближчого чоловічка.

– Який суд? – здивовано витріщився той із таким виглядом, ніби у нього спитали щось відверто ідіотське. Тут тільки ошелешений хлопець роздивився, що чоловічок той добряче напідпитку, власне як і ще декілька його товаришів, котрі сновигали біля брудного вуличного кафе при вході до кінотеатру. Валера прикусив губу і присоромлений хотів уже піти геть, як почув, що його кличе якась жіночка:

– Юначе, ви хочете потрапити на суд?

– Так, хотілося б... – непевно зізнався Валера.

– То чекайте з нами. Ранкове засідання вже почалося, а суддя забороняє впускати і випускати до зали будь-кого під час засідань. Тож, якщо бажаєте, дочекайтесь перерви, коли дозволять зайти всередину...

Валера радісно зітхнув. Ху-у-у! Нарешті він зачепився бодай за щось. Чекайте, а ця жіночка не...

– Так, я мати одного із засуджених, – неначе вгадала Валерин і думки жінка. – Мого Костю теж забрали того дня, дев’ятого березня. Правда, він не якась там велика персона в УНСО, тож його випустили на підписку про невиїзд. Але треба було щодня їздити з Василькова, де ми живемо, до Києва на кожне засідання – відмічатися. А де у нас стільки грошей на ті поїздки і скільки можна витримати?.. Суд тягнеться вже півтора роки. Раз спізнився мій Костя на засідання, і що ж – посадили його до решти, за недотримання умов підписки. Тепер разом із усіма своїми побратимами...

Схвильована жінка відвела очі, і Валера раптом побачив, як схожа вона на його власну матір. Таке ж просте й добре від природи обличчя маленької жіночки-матері, жіночки-трудівниці. Боже, ну чого вони завжди потерпають найбільше, ці майже святі берегині домашнього вогнища? Хто від лютого чоловіка, хто від того, що син потрапляє до в’язниці? Хіба вони, що не скривдили за своє життя й мухи, заслуговують на такі страждання?

Разом із тим для Валери було очевидним, що мати унсовця Кості не картала свого сина. І хоча казала вона, що Костя вступив до УНСО всього за тиждень до тих подій, відчувалося, що стоїть на боці сина й повністю підтримує його вчинки. Валері вона так сказала:

– Правильно зробили, що виступили з протестом. Далі так жити, як ми живемо, уже нестерпно: злидні кругом, безвихідь. І жодних перспектив на покращання...

Тим часом почався літній дощ і загнав тих небагатьох, що чекали перерви засідання суду, до фойє кінотеатру. Тут стояло декілька більярдних столів, телевізор у кутку показував кліпи російської попси, сновигали туди-сюди якісь бармени чи офіці- анти. Біля входу до зали імпровізованого суду вартували декілька стомлених міліціонерів, не пускаючи нікого досередини. Люди ж, приблизно з півтора десятка чоловік, у чеканні перерви робили хто що. Більшість із них, мабуть, батьки підсудних, а решта – журналісти з диктофонами і відеокамерами в руках. Від нічого робити журналісти брали інтерв’ю в батьків, і ті охоче розмовляли з ними. Один статечний чоловік, вочевидь, був дуже улещений увагою преси до своєї персони. Він надувався, як поважний сич, і розводився про щось білявій журналістці з привабливою фігуркою. Він так намагався сподобатися дівчині, що у Валери навіть виникло якесь неприємне відчуття того, що старий, імовірно, радий арешту сина.

“Ні, він, мабуть, все-таки не батько, – промайнула думка в голові у Валери. – Не може справжній батько бути таким блюзн іром, коли його син під судом. Мабуть, теж чийсь вітчим”, – вирішив урешті юнак і раптом похопився, пригадуючи, чого він сюди, власне, прийшов, став ретельніше роздивлятися навколо. Крім журналістів і батьків, у фойє чекали декілька худорлявих, непоказних хлопців.

“Невже саме вони і є унсовці? – розмірковував Валера. – Щось не дуже страшний вигляд мають. Невже оце їх так боїться вітчим? На вигляд – ну найзвичайнісінькі хлопці!”

Час минав, а суддя все не оголошував перерви. Уже й дощ скінчився, і Валера, відчувши голод, подався до найближчого гастроному, купив собі кілька булочок і води. А коли повернувся, у фойє вже повиходило чимало людей і всі чомусь розходились. Зацікавлений тим, що трапилося, Валера підійшов до якогось кореспондента, що робив телерепортаж, і став у нього за спиною.

“Отже, – казав кореспондент із мікрофоном у руці просто у відеокамеру, – щойно завершилося чергове засідання у справі масових заворушень дев’ятого березня. Суддя вирішив не проводити вечірнього засідання, а зробив перерву аж до наступного тижня...”

“Тю! Йо-ке-ле-ме-не! – розчарований Валера теж подався за більшістю до виходу. – Ну паскудство, не судилося побачити тих унсовців наживу! От завжди так: як треба – то й не щастить! Навіть, бач, до столиці дістався – і все собаці під хвіст!”

Розгублений хлопець почвалав на стадіон. Незабаром розпочинався футбольний матч, треба обов’язково знайти своїх. Додому Валера міг дістатися тільки у своєму фанатському безкоштовному автобусі, бо грошей на зворотну дорогу не мав.

* * *

Коли Валера повернувся вранці додому, на нього чекала велика несподіванка. Мати, уся в сльозах, кинулася йому назустріч:

– Синку, що ти наробив! Боже, яке нещастя!

– Мамо, про що ви? Я не розумію... – хлопець був щиро здивований.

– Ой, ну досить уже прикидатися! Я знаю все... – мати була безутішна.

– Про що, мамо, про що ви знаєте?! Не лякайте мене! Я нічого не второпаю.

Мати, уже зрозумівши, що син цілком щирий у своєму здивуванн і, усе ж недовірливо поглянула на нього:

– Валеро, ми знаємо, нащо ти їздив до столиці...

– На футбол.

– Та який там футбол, хоч не бреши вже, – махнула спересердя жінка. – Боже, навіщо ти тільки вступив в оте УПА?.. Чи як його там – УНСО!

– Що?! Я вступив до УНСО?! – майже заволав хлопець. – З чого ви взяли?

Мати не йняла йому віри.

– Знаєш, як ми дізналися? Яків дивився новини по телев ізору. Він же жодних не пропускає. Тільки і клацає пультом, перестрибує з каналу на канал, шукає... Так от, учора ввечері дивилися ми телевізор. І тут тобі на – новини про це УНСО. Суд там якийсь проходить у Києві, чи що. І показують тебе. Точно тебе, ще й на весь екран. Боже милий, Яків тут як спалахне! “Бачиш, – кричить, – як ти свого синочка виховала! Ти думаєш, чого він до того Києва поперся? Сказав, що на футбол, а сам – бач де! Поїхав, щоб в оте УНА-УНСО вступити! Погибел і моєї хоче!” Отак волав, а потім швидко зібрав речі і сказав, що не буде жити під одним дахом із унсовцем. Такої наруги над собою не потерпить. Сказав і пішов собі геть. Боже, Валеро, що ж ти накоїв?! Як же я тепер сама, без чоловіка, буду?

– Мамо, – мовив зраділий Валера. – Мамо, не плачте, краще вже голодувати, ніж жити з таким мерзотником. Не хвилюйтеся – я вас ніколи не кину...

– Слухай, синку, – сказала зрештою матір, стурбована чимось, що ятрило їй душу. – Гаразд, умовив ти мене. Хай йому грець, тому Якову. Нехай собі йде. Але признайся мені, Валеро, ти таки вступив у те УНСО?

Юнак на мить знітився, та швидко опанувавши себе, стиха, але твердо відповів:

– Так, мамо, вступив...



Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.

 
Ukraine