Літературний альманах Свічадо - Україна
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Головна сторінка
Ukraine
Зміст - № 1 (15) '06
Ukraine
Зміст - № 4 (14) '05
Ukraine
Зміст - № 3 (13) '05
Ukraine
Про нас
Ukraine
Передплата
Ukraine
Наші координати
Ukraine
Обмін посиланнями
Ukraine
www.ukrlegenda.org
Ukraine
Ukraine
Ukraine Українські легенди





Ukraine

Літературно-художній альманах "Свічадо"

№ 4 (14) 2005

Спадщина - Олександр Зайвий


Спокою не шукаю

Олександр Зайвий photo

Ріка його поезії – надзвичайно повновода: від лірики, тонкого гумору до сповненої високого напруження публіцистики. Особливо це вигранилося тільки після смерті.


Створення світу

Спочатку пінились тумани,
Тоді з’явився жбан Землі.
... І утворились океани.
... І полетіли журавлі.
А потім вечором зеленим,
Між древніх скель і юних трав,
Таємно ти прийшла до мене
Туди, де я тебе чекав.
Втирала губи зірка рання,
Туман гойдався, мов рушник.
Над світом, наче знак питання,
Стояв ліричний молодик.

* * *

Багряні хмари. Мовчазні діброви.
Прозора волошкова півімла.
Відкрию двері в простір вечоровий,
Щоб зірка на побачення зайшла,
І щоб сказала: “Здрастуй, Олександре!”
І поцілунком сколихнула кров.
Під вікнами горять палкі троянди.
А може, то горить моя любов?..
В ніч народження
І

Озерний край.
Осінньо-синій час.
Ліричний настрій, вечір теж ліричний.
Не зрадь мене, мій голос поетичний,
Не скинь мене, мій атомний Пегас.
Так, я піїт
Такий, як всі піїти.
А всі піїти, наче журавлі,
Хвилюються, коли освітить
Щербатий місяць голову землі.
О, як люблю я в ночі зореокі
Ходити сам під тихі явори.
Мені оце майнуло 20 років,
Мов 20 динь скотилося згори.

ІІ

Не так давно я виник
Із крові і зірок.
Волосся буйний віник,
Легкий, як вітер, крок.
Зоря стояла біла
На стомленій горі.
І осінь руки гріла
На вогнищі зорі.
І над ставками синіми
З небес моїй землі
Крильми, немов хустинами,
Махали журавлі.

ІІІ

Я бачу дитинства жорстоку картину...
О люба моя сторона!
Як люди в краю моїм місять глину, –
Людей, наче глину, місила війна.
Дрижали в пропасниці ниви і гори.
Лежав я в колисці.
Бабуся співала мені.
І жовті були, наче смерть, осокори,
І місяць гойдавсь, як труна, в вишині.
Котились над світом чудовиська-хмари,
Бійці крокували в завісу пітьми.
Ревли, як ведмеді, криваві пожари,
Обнюхував дим польові килими.
Як вдови, тужили схвильовані ріки,
Крізь хмарища капала зоряна кров.
Стрибали шибки!
І мій батько навіки
Із рідного дому пішов.
Війни молотарка проклята,
Огидна,
    огидна,
        огидна нам ти!
Я можу тебе отаку оспівати,
Вірніш, з маслаками тебе проклясти,
Бо й досі від тебе над світом тривоги,
А я ще хлопчиськом у ріднім селі
Поклявся могилам, степам і дорогам,
Що буду співати про мир на землі.

IV

Ідуть літа.
Спокою не шукаю.
І серце родить ураган і грім.
Я день і ніч на вогнищі палаю,
На вогнищі віршованім своїм.
О краю мій! Душа моя і мрія.
Криниця, степ і зорі в вишині.
Я, може, й справді схожий на Сергія
“Жизнь входит в берега”,
В поеми і пісні.
Так, схожі ми, як голубі потоки,
Й далекі ми, як радість і печаль.
Стоїть зі мною привид синьоокий,
“А журавлей относит ветер в даль”.
Про голубе нічні озера мріють,
В сопілку грає місяць у саду.
Сергію, здрастуй!
І... прощай, Сергію.
Я сам себе в труну не покладу.
Я все життя для юних і коханих
Горіти буду полум’ям до хмар.
Благословенний зір гіпноз багряний
І серця непогашений пожар!

V

Ти смійся, Шлях Чумацький, смійся!
Хіба до сліз тепер мені?
Я б вічно, як на воду місяць,
Лив сяйво рідній стороні.
Людей люблю, як поле вітер,
Як синя квітка білий день.
Усім-усім живим на цьому світі
Залишу тонну золота пісень.

VI

Лірична ніч, і настрій теж ліричний.
Не можу спати в цей неранній час.
Не зрадь мене, мій голос поетичний,
Не скинь мене, мій атомний Пегас.
До зустрічі, товариші піїти!
Світіть, як маяки в імлі.
Той не поет, хто серцем не освітить
Хоча б шматочок рідної землі.

* * *

І знову ми на самоті,
Моя вишнева Україно.
Палають квіти золоті
Ясними лампами під тином,
Сповила всесвіт тишина,
Лиш пісня котиться над полем.
Ти вся, як пісня голосна,
Яку не виспівать ніколи.
Зелена віть, прозора вись,
І широчінь – кінця не видко.
Мов квітка, зникну я колись,
Та тільки зникну я не швидко.
Сховають люди в яворах
Поета під пташиний щебет,
Але й тоді мій вічний прах
Ніхто не одірве від тебе.
Обікрадене дитинство
Я в дитинство своє більше не ходок,
в те, обкрадене війною до ниток.
В своїй долі головного не забув,
що ніколи я дитиною не був.
Спіте, діти повоєнної доби.
Хай колиску вам колишуть голуби!
У дитинстві в нас доріженька була
пересипана уся сльозами скла.
Чорна дійсність була схожа з чорним сном.
Чорне сонце багряніло за вікном.
І дитячий паперовий пароплав,
торпедований, в канаві потопав.
Коло згарищ, серед неба на землі,
ми бродили попелюшками в золі.
Не співали, не сміялись, не росли.
У дитинстві ми дідами вже були.
У дитинства мого чорна біда.
У дитинства мого біла борода.
Не ходок я в нього більше, не ходок.
Обікрали нас фашисти до ниток.
Та до сонця здійнялися ми з імли,
бо в сорочках ми народжені були.

* * *

Зникає птах і звір зника,
ріка зникає з поля зору.
На бідні фауну та флору
не гляну зором різника.

Нема гагарок. Де вони?
Не чути перепела в житі.
Кити в глибинах перебиті,
зостались кляті гарпуни.

Ти, гомо сапієнс, не брат
всім видам, знищеним тобою.
Над ними піднятий судьбою,
бездушно дієш ти, мов кат.

Пора кінчать жорстоку гру,
не буть природі душогубом.
Ти, гомо сапієнс, підступно
поцупив сумку в кенгуру.

Звіриний всесвіте незлий,
душа слізьми твоїми повна.
Я написав би на всіх бойнях
гуманний вислів: “Не убий”.

Не вбий, Людино, світ оцей –
сама себе уб’єш, Людино.
Природа плаче кровоплином
Варфоломіївських ночей.

                   1989 р.
Борня
Доведеться, нахмуривши брови,
потугіш затягти пояски.
Ми завжди не жили, а боролись,
замість того, щоб жить по-людськи.

Нас, по наших повалених трупах,
в рай вели, – привели в котлован.
І народ наш – уже не Піддубний,
хоча він, безумовно, – Іван.

Ми передні по виплавці сталі
та прокату моральних калік.
Вікову подолали відсталість
і відстали, можливо, навік.

З ким це боремось ми? Що ми робим,
самогробством заборені в кров?..
Вбивця плоті живої – Чорнобиль –
Іванця-киванця поборов.

А ми жар загрібали ж руками,
жар, що все прошива, як ножем,
і тепер зі своїми жінками
тільки боремось, а не живем.

Ми парадили, як невмирущі,
в пеклі радіаційних дощів.
Хто спасе наші гени та душі
від убивчих дощів і вождів?

Я лечу над землею кометно
освітить Україну лицем.
Нарекла мене доля Поетом,
не дай Боже, назвуть ще й борцем!

Відмежуюсь від слова такого,
як од вершника без голови.
Демагоги боролися з Богом
і вандально валяли церкви.

Там, де всі уподібнені вівцям,
кожен, хто не вівця, – той ізгой.
А в масштабі глобальнім убивця –
в нас як національний герой.

Побороли арали, байкали
і всілякої фауни рать,
і себе на лопатки поклали,
лежимо і не можемо встать.

                     1990 р.
Барак
Колись жили з мораллю в злагоді
хазяїни своїх осель,
а ми були в бараки загнані,
мов переселені в бордель.

А ми жили в умовах виключних
і ліс рубали, як рабня,
на хлібі сталінської випічки,
важкім і чорнім, як броня.

Він із портрета пихкав люлькою,
аж падав жар на подушки,
де ми сплелись тілами з Юлькою,
як два сіамські близнюки.

На чорних вікнах ніч морозяна
палила квіти крижані.
А в Юльки очі, як два озера
з двома русалками на дні.

Любов прийшла, а не підкралася,
на неї в нас були права.
У Юльки руки пахли пралісом
тим, що рубали на дрова.

Любов себе не ділить з третіми,
вона на двох, це тайна двох.
І владен тайну ту підгледіти
єдиний з третіх – тільки Бог.

А в лігвах, людом переповнених,
був дух печери і кошар.
Там укладалися в два поверхи,
крім нас, іще п’ятнадцять пар.

Барак дев’ятибально гикався,
як на циганськім возі дід.
Кипіла в сексі ніч єгипетська
без місяця і пірамід.

Лунав дзвінок:
“Забули Бога ми!”
І гас будильника дзвінок.
Метались птицями півстогони
напівзґвалтованих жінок.

У Юльки очі жаром жевріли,
сльоза кипіла на щоках.
І пригорталась Юлька, шепчучи:
“Я не така... Я не така...”

Ну по-барачному оглумлені,
усі жінки і мужики
про себе теж неложно думали:
“Я не така”. – “Я не такий”.

І в підсвідом’ї кровоточило:
“Чого я так?..” – “Чого ми так?..”
Єдине, що людей порочило, –
з пороків зроблений Барак.

І від безславної романтики,
яку ще й славили всерйоз,
ми з Юлькою, як два лунатики,
з Бараку вийшли на мороз.

Ми бредемо в снігах, між сосонок.
Регочуть круки по борах,
що аніде не усамотнимось,
бо вся країна, як Барак.

Земля обдерта, розселянена,
зодіта в гасла й прапори,
немов під проводом Сусаніна
її в бараки привели.

Колись відкриють вікна повністю
і вивітриться духота.
Ми ще в Бараці бездуховності
живем, як в череві кита.

                         1990 р.



Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.

 
Ukraine