Літературний альманах Свічадо - Україна
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Головна сторінка
Ukraine
Зміст - № 1 (15) '06
Ukraine
Зміст - № 4 (14) '05
Ukraine
Зміст - № 3 (13) '05
Ukraine
Про нас
Ukraine
Передплата
Ukraine
Наші координати
Ukraine
Обмін посиланнями
Ukraine
www.ukrlegenda.org
Ukraine
Ukraine
Ukraine Українські легенди





Ukraine

Літературно-художній альманах "Свічадо"

№ 4 (14) 2005

Свічадо - Таїсія Ковальчук


“Свічадо” на гостинах

Таїсія Ковальчук photo

Працює на обласному радіо.
Редактор багатьох патріотичних програм, невтомна захисниця й берегиня національної культури, української мови. За передачі “Слово з гомону землі”, “З далекого краю”, “Стежки-мережки” визнана лауреатом міжнародних і всеукраїнських фестивалів телерадіокомпаній.



(уривки з радіопередачі “Береги”)

Серед читаючої публіки, освітян, викладач ів внз, бібліотекарів, школярів, студентів, людей творчих, поетів і прозаїків, митців нашого краю слово “Свічадо” віднедавна означає назву цікавого за змістом і художнім оформленням літературно-художнього альманаху. “Свічадо” справді сучасний, гарний і різноплановий журнал – одне з малочисельних, на жаль, видань, що виходить українською на зрусифікованому Придніпров’ї. “Свічадо” розповідає про національне давноминуле, досі замовчуване і про культурно-мистецьке й духовне життя Придніпров’я тепері- шнього. На його сторінках із цікавістю зустр ічаєш імена відомі в Україні і твори молодих авторів, творчий світ котрих озива ється до читачів новими голосами.

До читання цього журналу, з місцевим поки що статусом, долучаються і в інших областях – про свої враження пишуть до альманаху. І так щасливо склалося для творчого колективу альманаху, що разом із виходом нового числа редакційна рада одержала запрошення презентувати “Свічадо” в Національній Спілці письменник ів України. Звістка хоч була і несподі- ваною, а все ж приємною і для тих, хто працює над журналом, і для його численно ї автури, власне, для щиро перейнятих спільною метою, аби доля до цього українського культурологічного видання була прихильною на теренах зросійщеної Дніпропетровщини, заполонено ї, як і вся Україна, у переважній більшості низькопробною друкованою продукцією мовою сусідньої держави.

Письменницька газета “Літературна Україна”, знайомлячи читацький загал із культурно-мистецькими подіями листопада, повідомила, що 10 листопада в Будинку письменників України відбудеться презентація літературно-художнього альманаху “Свічадо” із Дніпропетровська.

У знаменитому письменницькому будинку на вулиці Банков ій, 2 цього надвечір’я свічадівців уже чекали гостинні господар і, столичні літератори, письменники-земляки. Творча група свічадівців, а серед них пощастило бути й мені, зацікавлено оглядала письменницькі книжкові, а також художні – живописн і і графічні – виставки, бібліотеку, спілчанські робочі кімнати, милувалися архітектурним оздобленням, художнім ліпленням і скульптурними композиціями, що прикрашають цей історичний будинок-пам’ятку, упізнавали київських письменників, чиї твори читали свого часу.

Представив схвильованих свічадівців член Президії Національно ї Спілки письменників України Юрій Завгородній:

– Колеги, гості й кияни, – сказав він, – я дуже радий бачити в цьому залі своїх земляків із Січеслава, які презентують прекрасний журнал, що вже виходить не один рік, серйозний журнал, який читають, і це зайвий раз підкреслює, що поняття “провінція” – то лише географічне, не творче, не духовне поняття. Хотілось би почути, як твориться журнал, які перспективи має, яка там автура. Дозвольте передати право на проведення цієї зустрічі представникам Січеслава.

Зустріч-презентацію вела Ірина Голуб – член редакційної ради і автор альманаху, завідувач краєзнавчим відділом Дніпропетровсько ї обласної наукової бібліотеки, заслужений працівник культури України.

– Кожен член нашого колективу – маленька свічка. І коли свіча до свічі, серце до серця, душа до душі, виникає велике свічадо!

Поки Лідія Сергіївна Литвин запалює свічку, – символ духовно ї звитяги “Свічада”, – на думку спадає така цікава особлив ість альманаху: кожне його число розпочинається Молитвою, як це й заведено в українців – кожну добру справу зачинати з Божою поміччю. То ж і зазвучав у цьому залі на гостинах “Свічада” спів-молитва солістки ансамблю бандуристок “Чарі- вниці” Олени Завгородньої.

Шановна пані Лідія, про яку говорять, що вона – душа журналу, почала свою розповідь-роздум тим, що січеславці- свічадівці приїхали до Києва, щойно одержавши із друкарні 13 число “Свічада”, приїхали із сподіванням, що буде воно все ж щасливим для всіх.

“Молитовна вершина, молитовний собор” – ці рядки з поезії Івана Сокульського, поета-дисидента, українського патр іота, символічно означили цю зустріч творців “Свічада” із столичною літературною елітою, створили довірливу, сердечну атмосферу, атмосферу приязні, добра і доброзичливого слова-поради, підтримки з уст киян-літераторів, поетів і прозаїків, видавц ів і публіцистів, літературознавців і літературних критиків.

Серед тих, хто творить “Свічадо” і кого об’єднує журнал, – люди різного фаху, різного віку. Ірина Голуб надає слово керівников і проекту, доценту ДНУ Інні Мамчич.

– Задумувалось “Свічадо” як літературно-мистецький альманах, але наші обрії значно розширилися. Можливо, це поясню ється тим, що вже вдруге ми виходимо знову ж таки за підтримки того самого Посольства США в Україні, і проект, який дозволяє видавати “Свічадо”, називається “Літературнохудожн ій альманах “Свічадо” як засіб реалізації демократичних прав і свобод людини і громадянина”. Ми провели два моніторинги (“Право українців на одержання інформації українською мовою” та “Порушення прав інвалідів на працевлаштування”), семінар-практикум “Захист авторських і суміжних прав у законодавств і України”. Задумів, ідей, перспектив у редакційної ради багато, і ми сподіваємось на те, що з кожним роком журнал буде розширювати коло своїх читачів, тому що ми плануємо зареєструвати його як всеукраїнське видання, для цього є всі підстави. Сподіваємося на підтримку метрів нашої літератури, молодих письменників, усіх, хто вірить у “Свічадо”.

Коли запросили до слова Кирила Гринька, йому знайшлося що сказати про журнал “Свічадо”, який йому – студентові Київського вищого навчального закладу – передає матуся.

– “Свічадо” – це, дійсно, те свічадо, яке віддзеркалює наше сьогодення, нашу культуру, наш інтелектуальний розвиток. Це, можна сказати, мікромодель усього українства.

Редакційна рада “Свічада” активно шукає авторів, як мовиться, засвічує нові талановиті імена, але співпрацює і з відомими, знаними авторами. Ті, хто робить альманах, переконані: без авторів не було б “Свічада”. Серед відомих, маститих і письменник-фантаст, кандидат хімічних наук, дослідник-езотерик Віктор Савченко.

– Багато людей на моїх очах, за моєї пам’яті створювали різні часописи, журнали і газети, але потім вони лопалися, як мильні бульбашки. І я, знаючи це, просто по-людськи побажав їм: “Дай вам Бог щастя, щоб ви щось зробили”. Прийшло вже покоління інших людей, які знають, що ніхто: ні ЦК партії, ніякий батько не дасть державних грошей – треба їх добувати самим. І вони почали топтати стежку до тих людей, у кого є серце...

Уже із самого початку було видно, що це не просто розважальний журнал, у кожному творі – чи це вірш, чи оповідання, чи короткий допис – обов’язково є зерно духовності. Є підтекст, що бринить як після удару дзвону, йде гудіння: прочитаєш опов ідання у “Свічаді” і потім довго його пам’ятаєш. Журнал має оригінальне поліграфічне обличчя, але він має і глибоке громадянське обличчя. Хотів би побажати тим, хто робить цей журнал, тим, хто друкується в ньому, і тим, хто читає його, щоб це дзеркало, це “Свічадо” ніколи не розбилось.

– Коли забриніло на вустах, – підхоплює естафету член редакц ійної ради альманаху, доцент ДНУ Кость Семенович Дуб, – обізвалося в моєму серці “Свічадо”, я відчув, що у самій красі слова свічадо є щось утаємничене. Це не просто дзеркало, яке висить і відбиває. “Свічадо” збирає, відображає і втілює, воно, дійсно, несе світлу енергетику: свіча до свічі – це символ незгасних наших мрій-бажань і нашої самостверджувальної віри.

У членів редакційної ради журналу народилася прекрасна ідея: хоч раз на рік додатково до чисел альманаху видавати книжку. У бібліотечці Свічада“ з’явилося вже кілька таких книжок, і серед них – збірка віршів Олександра Сергійовича Завгороднього “Життя мойого птах”.

– Дуже приємно виступати в залі, яка пам’ятає багатьох світочів нашого красного письменства, – почав свій виступ Олесь Сергійович. – Я пригадую, як ідея створити “Свічадо” виникла у моєї однокурсниці Лідії Литвин та її друзів, і спочатку не дуже вірилося, що це можливо. Але диво сталося. Ми намагаємося, щоб видання несло світло. Не випадково на сторінках “Свічада” ви не знайдете жодної іншої мови, крім української. Це наша позиція, переконання. Ми прагнемо, щоб у гості до “Свічада” йшли люди, свідомі високого покликання, щоб твори не були прохідні, бо рідне слово формує душу.

Іще одним приємним сюрпризом для всіх, і для Олеся Серг ійовича зокрема, було вручення йому диплому лауреата престижно ї премії “Благовіст” і слово-вітання з цієї нагоди нашого земляка поета Миколи Семенюка.

В альманасі “Свічадо” друкуються не лише дніпропетровські автори. Разом із нами до Києва їздило письменницьке подружжя з Павлограда: пані Олександра Скора та пан Георгій Люлько.

– Ви чудово знаєте, – вступає в розмову Георгій Люлько, – що ми живемо на вибухівці, але намагаємося творити духовні цінності, підтримувати духовну ауру Павлограда. І оце трагічне наповнення життя Павлограда не може не викликати якийсь неймовірний сплеск слова художнього. І рано чи пізно будуть написані такі книги, які створив Валер’ян Підмогильний, котрий учителював замолоду в нашому місті, чиї традиції, я вірю, намагається продовжити молода генерація павлоградських письменник ів. “Свічадо” ми сприйняли як одкровення, як свято духовності, воно дуже близьке нам, павлоградцям. Ми дуже захоплен і цим виданням і залишаємося щирими прихильниками й авторами цього часопису.

– Дорогі друзі! – схвильовано мовила перше слово Надія Марчук. – Я не живу в Дніпропетровську, але з того часу, як мені почали надсилати “Свічадо”, то велика частка моєї душі знаходиться десь там, серед вас, у вашому славному Січеславі. Мені дуже подобається читати ваш альманах, я поширюю його, як можу, у рідному містечку Срібному Чернігівської області. Це дуже цікаве, корисне видання, тому що зроблено воно, як тут говорилося, дуже професійно.

– Є у нашій редакційній раді, – продовжує виконувати свої обов’язки ведуча Ірина Голуб, – людина унікальна в своє- му роді. Це член Спілки композиторів України Ірина Рябцева. Її матеріали про окремих композиторів, творчі колективи завжди приваблюють нашого читача.

– Вважаю, що ця свічечка запалена не однією людиною, а тим мистецьким потенціалом, який є на Дніпропетровщині.

Я прийшла в редакцію журналу на другому році його існування і зрозуміла, що тут працюють люди небайдужі, люди, для яких рідний край, рідна земля, рідна мова, енергетика нац іональної культури, національної пісні – глибокі поняття. І я запропонувала вести на сторінках журналу діалог мистецтв, розпов ідати про діяльність музикантів, акторів, художників. Ідея була підтримана. Рубрика “Мистецькі обрії Придніпров’я“ об’єднує людей творчих. Це і редактор обласного радіо Наталя Старюк, багато працювали в альманасі голова Дніпропетровського обласного відділення Українського фонду культури Станіслав Левенець, журналістка Тетяна Абрамова, публікує свої матеріали мистецтвознавець Олена Годенко.

Серед тих, хто завітав до авторського колективу “Свічада” був і Орест Сливинський (він тримав у руках найперше число альманаху, ще дуже скромне на вигляд, але, як зазначив письменник і літературознавець, уже вагоме за змістом, як добірне зерно), і поет Микола Семенюк, зичливо відгукнувшись про журнал в цілому, підказав нові теми для майбутніх чисел.

Запально й переконливо говорив письменник Микола Славинський:

– Я вдячний, що ви приїхали. Бачу, що й кияни перейнялися вашими клопотами. У нас подібна ситуація, тому ми розум іємо одне одного. Нова влада, як і стара, нічого не зробила для захисту української мови. Я це говорю свідомо, відверто, прямо дивлячись вам в очі...

Із виступу письменника, перекладача, літературного критика, видавця Василя Василашка було зрозуміло, що альманах “Свічадо” він читає зі знанням справи:

– Мені так приємно, що в цьому виданні шістдесятники сходяться з помаранчевою памолоддю нашою, коли Україна вкотре пробуджується в слові, пробуджується в діях, пробуджу ється в майданах. В альманасі слово “майдан” було популярне ще до Майдану. І коли така хвиля піднімається, мимовол і згадується історія: чого цей край нам сьогодні здається зрос ійщеним, я ніяк не міг зрозуміти, коли вивчав голодомор, чого його так нещадно знищували. А ж він був не зросійщений. Та не добили! Живе! І живе, такими джерельцями б’є, таким пром інням сяє, так веселково вишивається, таким “золотом пише осінь листи”, кажучи словами поета. Коли такі слова піднімаються з дна душі і тих, хто став спадщиною, і тих, хто є нашим майбутнім, то неоціненне це видання.

Слово знову взяв наш краянин поет Юрій Завгородній:

– Зачепило от що. Коли тільки в рідному Січеславі зібрались відчайдухи, мрійники і поети і обирали назву майбутнього видання, я ніби це відчув і видав книжку, яка називається “Не в’яне полум’я свічі”. І оці свічки так мене розчулили, хоч я й не дуже здатний до емоцій, очевидно, північна варязька кров стриму є мене, але тут не стримався і хочу прочитати заголовного вірша з цієї книжки (читає):


Не в’яне полум’я свічі
горить до віку
і не догоряє.
В багрянім полум’ї
молитви і мечі,
і згублені стежки
до втраченого раю...
Не в’яне полум’я великого Вогню
під образами світлої надії.
Святий вогонь
полон єднає і борню
і тих,
що поки осторонь німіють...
Не в’яне полум’я пожеж,
згорає вчора
й завтра порождає.
І над усім вогнем
завзята кришталева креш
і пісня,
що одвіку не змовкає...

Ті, що “осторонь німіють”, – це ті, хто не передплатив цей журнал.

Ось такими були гостини “Свічада” в київському Будинку письменників.

Свічадівці на Банковій, 2

Свічадівці на Банковій, 2:
сидять: В. Савченко, К. Дуб, Л. Литвин, І. Мамчич, О. Завгородній;
cтоять: Г. Люлько, Т. Ковальчук, І. Голуб, О. Скора




Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.

 
Ukraine
 


Ultimele 10 vacante munca angajare in strainatate pentru migranti Ocuparea completa