Літературний альманах Свічадо - Україна
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Головна сторінка
Ukraine
Зміст - № 1 (15) '06
Ukraine
Зміст - № 4 (14) '05
Ukraine
Зміст - № 3 (13) '05
Ukraine
Про нас
Ukraine
Передплата
Ukraine
Наші координати
Ukraine
Обмін посиланнями
Ukraine
www.ukrlegenda.org
Ukraine
Ukraine
Ukraine Українські легенди





Ukraine

Літературно-художній альманах "Свічадо"

№ 1 (15) 2006

Літературознавство - Костянтин Дуб


Універсалії буття в новелістиці Валер’яна Підмогильного

Костянтин Дуб photo

Вічний романтик, закоханий у життя, природу й рідне слово, Костянтин Семенович устигає все: плекати сад, пестити внуків, досліджувати літературні шедеври, складати вірші й пісні, співати в хорі. Оптимізм і гумор – його постійні супутники. А ще душевна щедрість і доброта привертають до цього ясноокого красеня людські серця.



Герої В. Підмогильного в контексті універсалій буття, в обіймах ночі й проміннях сонця, у природній і онтолог ічній сферах розв’язують важливі моральн і проблеми: пізнають себе, шукають істини, вивільняються від інстинктів, у піднесенні до зоряних інтегралів і низьких падіннях представляють наскрізну дом інанту людини пореволюційної доби.

Такими філософськими категоріями мислить Сергій Данченко з висоти неба, ставлячи слушні питання: “...Чи не здається тобі, що десь далеко, а може, близько, поруч, ходить ще один ти й бачить у темряв і, як і вдень?” [1, 167]. Навіщо? Нащо? Це питання ставить сам собі Сергій. Злітаючи в небесну глибінь, Сергій збагнув тає- мницю буття тоді, коли в ньому “прокинулась вся людина одразу, налита всіма бажаннями” [1, 172]. І в цю мить для нього “земля була прекрасна й життя, що точилось на ній. Прекрасні були ранки, коли обрій п’янів із червоного вина, розкішні дні, налляті сонцем, чарівні вечори, напо єні пахощами, і ночі, завинені мороком. І завсіди життя, як несподівана маска, як велична смуга зорі, як колискова таємнича пісня” [1, 172].

Зустрівшись після польоту з поетесою, яка вжахнулась його зовнішньої потворност і, кинувши, як постріл, репліку: “Вам не треба спускатись на землю” [1, 188], він, як Квазімодо з висоти собору Паризької Богоматері, – з висоти неба сягнув до істини: “щасливий той, хто вищий землі!” [1, 189]. А слова поетеси “висіли в кімнаті, котились луною по кутках і плигали чорними рядками в білому полум’ї” [1, 188]. В останню мить безнадійного зітхання душа літуна, що жадала неба, смертельно зіткнулась із землею, – навіть сонце захиталось... Проте над його труною проголошено плакатні слова в дусі тих псевдопатр іотичних часів: “Окрема смерть для нас тільки подробиця. Бо ми знаємо, що всяке досягнення вимагає жертв, і кожна смерть для нас тільки пам’ятник і нова надія” [1, 191]. Воєнком-перелюбник, виголошуючи промову, розуміє, що герой потрібен таким, як він, для використання подвигу, ідеї для досягнення власної мети ціною життів інших. Блюзнірський дух промови, демагогічний пафос її вповні розкривається на кладовищі: “Він голосно засміявся, і його сміх хитнув приспані хрести” [1, 193]. Контекст новели підводить до постановки питання: хто живі- ший – мертві чи живі? І чи є тематичним збігом те, що воєнком зустрічається з Галочкою, яку так кохав Сергій, серед “мертвяк ів” на кладовищі? З точки зору малої ймовірності тематичний збіг пояснюється тяжінням і притяганням однакових соц- іотипів, діючих в однаковому психологічному часі і просторі. Індивідуальна мікросоціальна динаміка на рівні колективного несвідомого породжувала певний соціотип, детермінований добою. Психологічна діаграма окремої безвартісної людини, знівельовано ї, бездуховної, визначає психологічну діаграму маси, юрби, на якій “лежала печатка одноманітності”. У “Третій революц ії” ця маса має своїх харизматичних лідерів і в своєму психозному пориві здатна розтрощити творене віками. Маса безликих одиниць – “це якісна однорідність, це суспільна безформн ість”, у якій кожна людина “не відрізняється від інших, а являється повторенням загального типу” [1, 17]. Знецінення вартості людини-жертви символізує остання картина зустрічі Галі на кладовищі з коханцем Тимошівським біля могили Серг ія Данченка. Природа ж сприймає цю смерть як похорон самої себе: “В алеях кладовища танули тіні й хрести, присмеркові звішували рамена... Місяць завісився хмарою, і хрести припадали до землі...” [1,192].

Проблема вартості у новелі “Військовий літун” подана крізь призму універсалій буття, перегукується з першими новелами “Добрий Бог” і “Ваня”. Якщо трагедія Сергія Данченка у зовнішній потворності, яка не гармоніює з красою душі, то особист існа трагедія Вані в тому, що він навіть і не усвідомлює вартості життя, дарованого Богом, якому він молиться, а проте легко може віддати його тільки, щоб жив Жучок. І це є гріхом. Його спокутує підсвідоме і несе покару Ваня. З філософської точки зору смерть так, як вона трактується у А. Камю, заперечу ється у новелах В. Підмогильного. У річищі думок Соловйова, Бердяева, Карсавіна новеліст змоделював полярні форми буття в їх антиномічному виразі “життя – смерть”. Усі інші атрибути буття: міфологеми сонце, місяць, темінь і світло в найр ізноманітніших художніх виявах підпорядковуються філософськ ій концепції.

У цьому філософському й естетичному контексті весь типаж новелістики В. Підмогильного є співучасником і творцем універсалій буття. Бачення світу в чуттєвій розмаїтості, багатовим ірність буття, мотивація соціопсихологічної поведінки людини історичними та духовними процесами, світоглядна свідомість митця реалізуються в слові як форма світогляднодуховного вираження макрокосмосу та етнокосмосу в художніх образах. Емоційно-образне мислення в концептуальній спрямованост і новеліста стверджує контртрадиційний спосіб зображення – про це він авторитетно заявив у листі до Є. Плужника: “Я не можу визнати рації тим письменникам, що свої шукання кінчають на фабульних цукерках, – однословно, я боюся, щоб уся наша література не почала бити в один фабульно-сюжетний барабан... Тому я пішов випробуваним людським шляхом у цьому питанні, тобто обґрунтував спочатку свою притаманну властив ість логічно і силогічно, далі принизив протилежний погляд і відзначив його хиби, тим виявляючи свою перевагу, заплямував міщанство, зневажив противника і таким способом високо підніс свою думку...” [1; 754–759], “...бо літературні трупи не втрачають здібності рухатись...” [1, 350].

Осягнення цих настанов здійснюється в багатьох новелах. Розглянемо, як вони реалізуються в новелі “Перед наступом” (1920). Новелі притаманна особлива ліричність. Ліричними дом інантами виступають образи золотої зорі на небі, сльози неба та образи-символи психоалгоритмічного змісту: ніч, сон. Варі- юючись у різних інваріантах, вони повторюються в багатьох творах В. Підмогильного як ключові поняття, закодовані шифри людської душі, як соціологічна потреба самореалізуватися в своїх одвічних імперативах. Дійсність, проте, постає ворожою людині, породжуючи трагічні конфлікти морально-етичного плану...

Новела “Перед наступом” відтворює внутрішні переживання героя: перед нами плин думок, зосереджених на прагненні не вбити, а якось пояснити собі, чому і для чого людина йде в наступ. У такому борінні суперечливих прагнень зображено вартового Олексу Стельмаха (прізвище характеризує суть цієї людини): “Тоді пустив він ніч у своє серце й воно защеміло від її тихого дотику. Воно зробилось великим і тяжко було терпіти його великий бій. Ніби билось воно просто об землю і важчало від її тягарів”. Перевтомлених повстанців ніч вкриває зоряним покривалом, їм, знеможеним “глумом сонця і дня”, ніч тихо показувала кожному все, що мала, – “мрії про волю, прагнення влади, тишу забуття, як безкрайні барвисті килими розгортала вона перед тими, хто сидів у прогнившому вагоні”.

Можливо, останній свій сон у цю ніч бачить сотник Книш, та полковник Бігун обриває омани сну. “Сон уквітчав мені чоло вінком із айстр і троянд... Куди я піду? Я спати хочу, я хочу спати.

Сотника Книша зволокли й виштовхали з вагону на пов ітря. Реальність примушувала його сотню їхати до Калюжного Яру по смерть...”.

Ірраціональний психологізм В. Підмогильного лежить в основі його художнього мислення, визначає поетику на всіх рівнях – від мікродеталей до пейзажів (як ландшафтних детерм інант людини), контрастів світлових, кольорових, співмірності образів, смислового врівноваження, мотивів життя й смерті. Подібні світовідчуття розглядаються в аспекті універсалій буття, в них же виявлена концепція творчості новеліста, спосіб психоалгоритмічного моделювання із символікою та підтекстовими функціями міфологем, у яких ніби розчиняється свідомість. Принцип такого світомоделювання – провідний у “Повороті” Ю. Яновського, у новелах М. Хвильового, на новому рівні він втілився в новелістиці Григора Тютюнника.

Аналізуючи психостан Степана Радченка (роман “Місто”) на літературній дискусії, В. Підмогильний окреслив процес становлення його як письменника, і це пояснює аналітичні принципи психологізму всієї творчості майстра слова. Приміром, новела “Старець” у контексті новелістичної творчості В. Підмогильного не позначена якоюсь оригінальністю в зображенні психологічних ситуацій і воднораз у ній з’являються нові риси, розвиваються і моделюються нові психограми, поведінкові алгоритми психологічного розтину душі ущербної людини, відгин тіла завершується змертвінням душі. У художнім світі новеліста дійсність сприймається крізь психологію персонажів, які відбивають її своєю свідомістю та підсвідомістю і виявляють через особистісну інтерпретацію, а не темпоральну логіку життя. Анал ітичну інтеграцію розрізнених мікропсихомоделей (доленосних векторів) при цьому виконує автор, вкрапляючи, так би мовити, авторський арсенал зображально-виражальних засобів: опис, внутрішній монолог, авторську характеристику, онтолог ічно детермінований пейзаж, психологічно акцентований колір, світло і звук, деталі-лейтмотиви та міжновелістичні наскрізні образи-символи.

У письменницькому фокусі постає низка провідних синергенних, концептуальних, екзистенціальних проблем: людина у світі є тим, чим вона собі здається, й онтологічно її світ залежить від неї самої, водночас соціальна дійсність вносить в її автономію суттєві психосоціокорективи; онтологічний план людини – змінне віддзеркалення статусу своєї особи, своєрідним часово-просторовим виміром у контексті своєї доби інших в собі і себе в інших; поведінковий алгоритм постає в діалектичн ій суперечності із буттям; зовнішній вплив – не завжди результат внутрішніх змін, вони також певною мірою визначаються спонтанним саморухом психореакцій, асоціацій та ідей, які втілюються в конкретних образах, їх синтезованих аналогах; у діалогічній формі виражається розбіжність між духом і тілом, думкою і ділом, дією і мотивом, що поєднує дві реальності: світ й антисвіт, людину та її антипода; середовище, оточення, часово- просторові координати, природа в найрізноманітніших проявах – сонце, місяць, зорі, земля, вода, вітер, рослинний і тваринний світ, речі в єдиному буттєвісному плині є не тільки атрибутами буття; як категорії існування, вони в новелістиці В. Підмогильного виступають психологічними чинниками-камертонами настрою; не випадково письменник апелює до них у кризові, екстремальні моменти життя героїв, тобто, як онтолог ічний план, вони входять важливими компонентами в аксіолог ічний аспект душі, є своєрідними аналітичними формами визначення вартості людини; людина в контексті авторської інтерпретац ії і психоаналізу пізнається через діалогізм, полісимфон ізм, філософічну розмовність, світ ілюзій та реальний світ героїв, покар і спокут, внутрішньої роздвоєності й сексуальних зближень.

Ілюзія, ірреальність і реальність з їх аналітико-смисловими образами-символами широкого синтетичного узагальнення (сонце, світло, день і ніч, місяць, життя, смерть, краса і потворн ість, високий злет і падіння тощо) – не форми вияву патолог ії розщепленої свідомості, а каузальне відображення соц- іальних процесів, що й забарвлює найтонші нюанси емоціональних станів від щирих молінь і бажань подарувати себе, оф- іруючи душу й тіло, радості любові, щедрості, всепрощення – до безмежного вибуху найчорніших, приспаних у підсвідомості й нерегульованих сил. Тоді ці світлі, святі почуття дискретно змінюються і переходять у свої протилежності. На словесному рівні їх можна показати у виділених антонімічних рядах: сонце, день, світло, місяць – ніч, темрява; добро, любов, ласкавість, привітність, ніжність – зло, зненависть, підлість. Миттєві їх переміни й переходи різко контрастні; наглі звільнення від моральних табу диктуються не інстинктами самозбереження, а соціальними факторами. Автор, відповідно до власної концепції людини, ставить свій типаж у дослідницький психоалгоритм як лабораторію, де проводяться експерименти: типологічне групування від новели до новели здійснюється в єдиному стильовому ключі, має тематичну наскрізність, яка завершується всеб ічним їх осмисленням у романах “Місто”, “Невеличка драма”, у “Повісті без назви”.

1. Підмогильний В. Оповідання. Повісті. Романи. – К., 1991. – 802 с.



Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.

 
Ukraine