Літературний альманах Свічадо - Україна
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Головна сторінка
Ukraine
Зміст - № 1 (15) '06
Ukraine
Зміст - № 4 (14) '05
Ukraine
Зміст - № 3 (13) '05
Ukraine
Про нас
Ukraine
Передплата
Ukraine
Наші координати
Ukraine
Обмін посиланнями
Ukraine
www.ukrlegenda.org
Ukraine
Ukraine
Ukraine Українські легенди





Ukraine

Літературно-художній альманах "Свічадо"

№ 1 (15) 2006

Поетичний лет - Віктор Божко


Вік живи – і вік співай!

Віктор Божко photo

Віктор Божко – дебютант у “Свічаді”.
Народився 1961 року в мальовничому селі Вершина Друга на Запорожжі. Лагідне сонце батьківської оселі світить йому через усі літа. Дитинство хлопця полоскалось у джерельній воді річки Берди, яка бере початок одразу за селом. Щоранку бриніла йому стежка до початкової школи, пробуджували мрії вразливого козаченька високі жайвори, а сиві кургани нашіптували поетичні легенди.
Згодом – Олексіївська середня школа, нові враження, щира підтримка вчителів, незвідані обрії майбуття. І – праця в місцевому радгоспі, відкриття вічної таїни хліборобської грамоти, світлих прагнень оратаїв – далеких нащадків Трипільської цивілізації.
І – ще одна сторінка життя: армійська служба, літа змужніння й самоутвердження.
Потому – Дніпропетровськ: праця на підприємстві, закоханість у літературу, оволодіння поетичним словом. З-під його пера народжуються щирі, зігріті патріотичною любов’ю до пісенного Ріднокраю ліричні поезії, наповнені глибоким змістом, в ограненні яскравих художніх тропів. Полонить у них простота й невимушеність, природність співу романтичного степового менестреля.

Микола Миколаєнко

 

1. Про мого діда

Ми з дідом косимо отаву,
Збудивши тишу біля ставу,
де цілу ніч туман білів,
ми з дідом косимо отаву,
щораз лякаючи джмелів.
Світанок повниться медами,
летять у небо голуби,
і йдуть упевнено за нами,
мов косарі, старі дуби.
Вітрами вигострені коси
дзвенять об роси золоті...
Сорока нам сюди приносить
останні вісті на хвості.
Сонату сонячного літа
співа метелика крило:
назустріч випурхнули квіти,
спинили синє джерело.
Побожно впавши на коліна,
ми воду солодко пили.
У запахах п’янкого сіна
хмарки замріяно пливли.
Між незнищенних тіней Січі,
вже на околиці села,
зненацька бризнувши у вічі,
для нас веселка розцвіла.
В саду змагалися зозулі,
аби присутнім нагадать:
зайти в літа свої минулі –
немов незбутня благодать...
Мені відлунюється й досі,
коли броджу на самоті, –
вітрами вигострені коси
дзвенять об роси золоті!

2. Ода нічній риболовлі

Дивуюся болідові,
крикливості сичів,
та кланяюся дідові
за свято уночі.
Не просто порибалили,
а душу відвели.
У ставі зорі бачили,
що впали з-під поли.
Казан поволі булькає
з огнем у самоті...
А в діда понад люлькою –
іскринки золоті.
І, стежачи за юшкою
на запах і на слух,
бджола нам Попелюшкою
вимощує кожух.
Він відає, залатаний,
що й чарки не минем.
А Місяць, мов засватаний,
застиг над куренем.
Лірично розмірковує:
“Покличуть, а чи ні?
Чи срібною підковою
згорю у полині?”
Покличемо-поманимо,
здивуємо за мить,
як синіми туманами
світанок забринить.
Ото його й причалили,
де ружі зацвіли...
Не просто порибалили,
а душу відвели.

3. Дідусеві дива

Я нічого не боюся,
бо завжди зі мною Ви...
Проведіть мене, дідусю,
в тихі спогади трави, –
де розказує струмочок
про свої барвисті сни;
Ви зробіть мені млиночок
зі стебельця бузини.
Покажіть мені стежину
через поле чарівне –
в таємничу синь ожини,
що чекає лиш мене.
З лопухів, лози та хмелю
на легкій долоні дня
ми поставимо оселю –
запашного куреня.
Так приємно тут лежати,
наче все – не наяву.
Ось підкралися лошата,
з даху смикають траву.
Ось і вечір: на обрусі
зорянім до нас проник.
Признавайтеся, дідусю,
чи давно Ви – чарівник?
Я радію, серце грію,
не зважаючи на грім:
мати діда-чародія
поталанило не всім.
У цілющому озоні
його очі молоді
ніжне сонечко червоне
розбудили в бороді.
Кучерява завірюха,
мов її і не було,
утекла з-під капелюха
і завіяла чоло.
Я стежиною пройдуся,
пригадаю ті дива,
що із вашого, дідусю,
вилітали рукава.

Поспішаймо до мам!

Пеленаючи небо димами,
заколисує зорі село.
Журавлем прилітаю до мами,
щоб лице дороге розцвіло.
Зізнаюсь: упокорюю стужу,
опадає снігів пелена,
як подивиться лагідно в душу
синьоока фіалка вікна.
Там, де нас берегли і любили,
увінчали калиною путь, –
лиховіями спалені крила
для польоту в майбуть оживуть.
Крізь хурделицю в дикому танку,
за вітрами – не в сні, наяву! –
поспішаймо до мам по світанки,
по цілющу траву лугову.
Поспішаймо до мам, прилітаймо,
бо за літом полює зима:
на любов додаткового тайму
в невблаганної долі нема...

Розфарбуйте мою душу

Мою душу розфарбуйте, я благаю, –
розфарбуйте у веселі кольори:
в колір неба, колір степу, колір гаю,
в колір глиці і дубової кори...
Щоб гойдались наді мною грона грому,
тепловій брунатним листям шарудів,
щоб прийшов я сам до себе, як додому,
сам до себе повернувся і – зрадів!
А зрадів же, бо збагнув: іще не вечір,
тож і Сонцю помолився крадькома...
А веселка обняла мене за плечі –
так, як мама нас в дитинстві обійма!

Яблуневі ночі

Яблуневі чари-ночі,
оксамитовий мотив...
Чи не ти у сни дівочі
ранні зорі обтрусив?
Грає полум’я суниці,
верби хиляться в журбі...
Та співається криниці
і псаломщику в мольбі.
Ллється золото у відра,
в колискову тишу трав...
Чи не ти баского вітру
нареченій осідлав?
І дарма, що жодна гілка
не гойдає цвіркуна, –
чарівна його сопілка
знову спокою не зна.
Усміхаються жоржини,
надихали співця...
Жде давно тебе дружина –
наче сонечко з лиця.
В неї очі – хвилі моря,
кіс шовки – мов шелест трав:
це для них ти з неба зорі
діставати обіцяв.
Не суниці, не зірниці, –
знають очі голубі,
чи співається криниці,
чи співається тобі.
В яблуневі чари ночі –
несподіваний мотив:
І майбутнє напророчив,
і минуле пробудив.

Степовий менестрель

Той, хто родом зі світання,
вріс душею в ріднокрай, –
не забуде заклинання:
вік живи – і вік співай!
Де світає короваєм
наше Сонце степове, –
він живе – немов співає
І співає – як живе.
Берегів йому немає –
висі й далі замалі.
Він у небо підіймає
наші мрії на крилі.
І ніколи там не зайві
ні веселки, ні громи.
Я і сам, неначе жайвір,
що стомився від зими.
Мій невтомний менестрелю,
співом сонячним вражай:
хай твої високі трелі
завесніють на врожай.
Хай росою напуває
оксамитова трава.
Там, де жайворон співає, –
І душа моя співа.
А весна небавом стане,
втішу думи провісні:
я трояндові світання
переллю в дзвінкі пісні.



Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.

 
Ukraine