Літературний альманах Свічадо - Україна
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Ukraine
Головна сторінка
Ukraine
Зміст - № 1 (15) '06
Ukraine
Зміст - № 4 (14) '05
Ukraine
Зміст - № 3 (13) '05
Ukraine
Про нас
Ukraine
Передплата
Ukraine
Наші координати
Ukraine
Обмін посиланнями
Ukraine
www.ukrlegenda.org
Ukraine
Ukraine
Ukraine Українські легенди





Ukraine

Літературно-художній альманах "Свічадо"

№ 1 (15) 2006

Стежками сучасної прози - Віктор Савченко


Золото і кров Сінопа

Віктор Савченко photo

Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут, кандидат хімічних наук. Автор 15 книжок прози: реалістичної, історичної фантастики, езотерики, есеїстики, драматургії. Упорядкував “Антологію поезії Придніпров’я” та “Антологію прози Придніпров’я”. Окремі твори друкувалися в перекладах російською, угорською, чеською, словацькою мовами. Лауреат літературних премій ім. Д. Яворницького та “Благосвіт”. Член НСПУ.


Закінчення. Початок у “Свічаді” № 1–3’2005.

Подається в авторській редакції.


АКЕРМАН



    Церква була невелика. Потурнак сказав:

    – Зайди та подякуй Богові за те, що він ось уже стільки лихих рук від нас відвів. Нічого не проси. Тільки подякуй. Я також дякуватиму, але не в храмі. Бо якщо зайду, то про це можуть довідатись у фортеці, де на мене чекають.

    Сава поклав на тацю монету, що її дав Потурнак, і припалив дві свічки – за Микиту й за Стецька, тоді став навколішки, але що казати Всевишньому, не знав. Перед його внутрішнім зором промайнув увесь шлях, починаючи від татарського полону і аж до заїжджого двору в Акерман і. Із завмиранням серця він спостері- гав у сінешнє віконце, як гарцювали на подвір’ї коні трьох яничарів. Вершники мали великі білі чалми й плащі, під якими вгадувалися червоні ватяні халати. Те, що казав один з них, скидалося на рикання звіра, а Петро, який перед ним стояв, нагадував заклинача того звіра. З обличчя яничара зійшла лють. Скоро всі троє покинули заїжджий двір... Над ними справді досі була десниця Батька Небесного, яка спочатку вивела їх зі сплюндрованого Сінопа, а потім привела на невільницький ринок у Стамбул, де він знайшов те, чого так спрагло шукав. Якась сила попереджала їх про лихо й прибирала з їхнього шляху чорні камен і, об які вони могли спіткнутись. “Чому така милість до нас, Боже?” – запитав подумки Сава. “Тому, що тобою рухала любов, а не прагнення наживи чи помсти”, – відказало йому щось його ж – Савиним голосом. На мить він заплющив очі й побачив себе у храмі Софії в Константинополі, тільки там не пахло ладаном і звідусіль чулися чужомовні молитви. Йому здалося, що поміж людьми він угледів і Оникія. “Боже, – йойкнуло всередині, – але ж нам і характерник сприяв, а він нечистий!” Щось важке піднялося в свідомості Сави, ніби всі гріхи роду його спливли на поверхню. З тим він поспішив покинути храм.

    Потурнак очікував за парканом церковного подвір’я.

    – Від тебе пахне ладаном, – сказав, принюхавшись. – Ход імо, покажу, куди матимеш тікати, якщо зі мною щось станеться. Вони вийшли на околицю міста, а тоді пішли дорогою вздовж лиману. Це був шлях, яким приганяли худобу до Акермана.

    – Тут Буджацька орда господар – ногайці, – озвався Петро.

    – Там, – він кивнув на північий захід, – Молдавія. Дорога ця приведе до гирла Дністра і далі – углиб Молдавії. Немало люду тамтешнього по-нашому тямить. А головне – турка не люблять. Там і знайдеш прихисток.

    – А дівчата!?

    Замість відповіді Петро сягнув у кишеню й витяг жменю золотих дукатів.

    – Викупиш їх за ці гроші.

    – Як я це зроблю, коли мене знають як твого раба?

    – Не знають, а бачили, усього один раз, із запнутим обличчям.

    До того ж один тільки чоловік – господар заїжджого двору. Якщо ж ти уберешся в інший одяг, поголиш бороду й вуса, то й він тебе не впізнає. Рабів тут не запам’ятовують. Видаватимеш себе за купця-уруса, який прибув, щоб домовитися про постачання збіжжя.

    – Я не тямлю по-їхньому.

    – А ти думаєш, що наші купці знають арабську граматику? –

    Потурнак побрязкав монетами в кишені. – Ось мова, яку тут усі розуміють.

    Петро спинився, а тоді повернув назад, до містечка. На базарі він розшукав лавку міняйли й розміняв кілька срібних дукатів на куруші.

    – Це тобі гроші на дорогу, – сказав. – Ага, золоті нікому не показуй – то скарб. За них і вбити можуть. Петро роззирнувся: базар був великий і багатолюдний. Більшу його частину займали хури ногайців, для яких Акерман був столицею орди, немало стояло двоколісних возів перекопських татар – здебільшого навантажені лантухами із сіллю. Петро спинив погляд на великому возі, обвішаному барвистими килимами й одягом, попрямував туди. Сава поплентався слідом, як і належить рабові.

    – Буна дзіва! – привітався Потурнак до власника воза.

    – Буна... – відказав той, не приховуючи подиву, адже до нього звертався його ж мовою турок, до того ж у зеленій чалмі, яка свідчила про високе духовне чи світське становище.

    – Мушу одягнути свого раба, шановний, – провадив Петро молдавською. – Мерзне сарака.

    – У що ти хочеш його вбрати, чоловіче? У кожуха чи у ватяний халат?

    – У ватяний. Тільки товстий. Молдованин розв’язав великого клумака й витяг ватяний одяг.

    – А приміряй-но, рабе, – сказав Петро турецькою. Одяг виявився теплим і довгим, до кісточок.

    – Он бачу ще теплі штани, постоли й шапку. Витягай і їх. Петро зажадав ще торбу, у яку все поскладав і, не торгуючись, розплатився.

    – Буна димінаци, – відповів на прощання господар, не приховуючи радості від щедрої виручки.

    – Буна димінаци, – відповів на прощання господар, не приховуючи радості від щедрої виручки. На заході за базаром виднілися великі загони для худоби – овець, коней, корів. Господарі тварин стояли біля татарських кибиток, голосно сповіщали про свій товар. Біля однієї такої лавки Петро купив в’яленої баранини й коржів. Коли вони опинилися на дорозі, звідки до того прийшли, Петро сказав:

    – Чимчикуй, братику, до гаю, що попереду на березі лиману. Пообідай, перевдягнися. І забудь, що ти раб. Постоли й шапка робитимуть тебе схожим на молдованина. Халат виказуватиме в тобі турка. То нічого, що в тебе сині очі й русяве волосся. Поміж того племені таких немало. До тебе ставитимуться з недовірою і ті, і ті. Що нам і треба. Блукатимеш по базару, містом, до всього придивлятимешся. Надто до молдавських купців. Можливо, доведеться пристати до якоїсь із їхніх валок.

    До заїжджого двору, де дівчата, не наближайся, а спостерігай від мечеті. Звідти його добре видно. У фортеці я буду до присмерку. Перестрінеш мене. Якщо ж не з’явлюся, а натомість приїдуть яничари – тікай... Ага, мало не забув. Наталка все знає. Сава обурився:

    – А чого ж ти мені забороняв відкривати лице!

    – Приблудо, поведінка людини тільки тоді природна, коли вона підкоряється порухам її душі. Яка з твоєї Меланії буде дружина турка, якщо сонцем в її очах будеш ти – раб того турка? Навіть неспостережливий помітить неладне.

    Високі башти вже кидали тінь на рів з водою, що оперізував фортецю, коли Потурнак, пройшовши перекидним мостом, опинився під склепінням брами. Він завважив на кам’яній плиті над входом викарбуван і слов’янські слова, але не спинився, щоб прочитати; з нього не зводили очей четверо бородатих вартових. Вони заступили дорогу.

    – Хто ти й чому прийшов перед заходом сонця? – запитав один з них на суміші турецької й сербської мов. – О цій порі з фортеці вже виходять.

    – Я прийшов до мечеті, де віддають шану Аллахові найдостойніші з підданих султана Амурата, хай він вічно панує над світом, о вартові. Мене запросив імам на вечірню молитву.

    Було видно, що на військових справила враження стамбульська велемовність із ледь вловимою арабською вимовою. Арабів хоч і не дуже шанували, проте люди Корану спілкувалися між собою арабською.

    – То це ти той ходжи, за яким посилали наших людей? – мовив інший вартовий. У його турецькій проскакували болгарські слова.

    – Так. До мене приїздили діти султана... Петро, якому доводилося приводити каравани до міст-фортець, знав суворі правила пропуску й очікував, що від нього зажадають ще якогось підтвердження. Але військові, на головах яких замість чалм були місюрки з кольчугами, що спадали на плечі, тільки пильно оглянули вбрання стамбульського вельмож і, на мить затримали погляд на дорогому стилеті, руків’я якого стирчало з-за паса, і сказали:

    – Імама ти знайдеш у другому дворі. Вийшовши з-під склепіння башти, Петро подумав, що тепер він у пастці. Якщо чимось себе викаже, утікати буде нікуди. Першим двором було невелике містечко з будинками під рудою черепицею та базаром, який уже спорожнів. Не було потреби питати у поодиноких мешканців, де знаходиться другий двір. З містечка було тільки два виходи – назад, за межі фортец і, і – у браму у височезній вежі між двома також високими мурами, з-над яких виднівся мінарет і частина бані-даху мечеті.

    Ця вежа мала також великі ковані ворота, але сторожі там не було. Проминувши браму, Потурнак відчув себе у подвійній пастці.

    Другий двір, посеред якого стояла мечеть, був на вищий частині пагорба, ніж перший. Його також оточували височезні мури й вежі – прямокутні й круглі, за якими ховався ще вище на пагорбі третій двір. То була остання лінія оборони. У другомі дворі розміщувалися яничарські житла, комори з припасами та конюшні.

    “А онде й імам”, – майнуло в голові у Петра. Біля входу в мечеть, в оточенні гурту яничарів, виділявся середнього зросту чоловік у білому довгому вбранні, застібнутому під саму шию, і в капелюсі у формі усіченого конуса. Він щось казав яничарам, але погляд його був спрямований на прибульця, що наближався.

    – Мир, простір і благоденство! – мовив Потурнак, уклонившись.

    – Нехай милість Аллаха ніколи не полишає вас, о правовірні! Відказав імам:

    – Нехай милість його буде й на тобі, достойний. – По миті додав: – Якщо ти той чоловік, про якого повідав капудан Ягджи- Огли.

    – Я той із нікчемних дітей Аллаха, про якого казав мій друг Ягджи-Огли.

    – Він тут оповідав, що тебе почув Аллах... Що якби не твоя

молитва...     – Ягджи... е-е перебільшив, о достойний імаме. Страхіття, що ми пережили, було тільки попередженням вищої сили для всіх нас... Бо якби сталося найгірше, то тоді й вас – мешканців Акермана – було б покарано. Адже ви не дочекалися б провізії, а ось-ось зима.

    – Авжеж, авжеж, – погодився імам. – Чин Аллаха відрізняється від чину людини, навіть найрозумнішої. Людина, караючи винного, часом завдає шкоди невинному, або звеличуючи одного, принижує іншого...

    – Мудрість світиться у твоїх словах, чоловіче, – сказав Петро.

    – Цьому храму, – він кивнув на мечеть, – і вірним його, – подивився на яничарів, – поталанило, що в них такий імам. Казав один із вашої команди, що ти, достойний, хадж здійснив до Мекки... Імам погладив борідку, у якій уже було знати сивину; йому сподобалися слова прибульця.

    – І до Мекки, і до Медіни, і до Кааби... – відказав він чистою арабською. – А навчався я в медресе, що при мечеті Сулейманії.

    У Потурнака мало не вихопилося, що при цій же мечеті навчається його син, та раптом він затнувся. Натомість мовив:

    – Султан Амурат, хай благословить його Аллах, знає, кому довіряти стяг Пророка. Кому і де...

    Очі яничарів, з яких спершу визирали дикі звірі, стали спок ійнішими. Тепла розмова двох людей Корану тішила їхні заскорузл і, звиклі до насильства душі. Раптом імам подивився на небо, тоді на мури й башти третього двору, тіні від яких уже накрили ввесь другий двір, мовив:

    – Час намазу, правовірні, – і кивнувши Потурнакові на двері храму, сам попрямував до мінарету. Невдовзі пролунав його гучний заклик до молитви, який почули і мешканці фортеці, і мешканці позафортечного міста.

    ...Холодне приміщення мечеті скоро нагрілося від присутност і сотні людей, які рівними рядами стояли навколішках, відбиваючи поклони. Імам, щойно закінчивши молитву за султана Амурата, раптом сказав:

    – Будьте твердими при виконанні його наказів, так само, як і він є надійним виконавцем волі Аллаха. Тільки тоді ви зможете пройти мостом Сиратом у рай. А міст той, нагадую вам, тонкий як волосина і гострий як меч. Праведник його пройде. Грішник же впаде в пекло, що під ним, у геєну вогненну...




Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.

 
Ukraine