Білеє поле, чорне насіння (Уривки з повісті "Степова колиска")
Головна сторінка
Зміст - № 1 (15) '06
Зміст - № 4 (14) '05
Зміст - № 3 (13) '05
Про нас
Передплата
Наші координати
Обмін посиланнями
www.ukrlegenda.org
Українські легенди



Українська література

Люстерко



Тамара Доброгорська Тамара Доброгорська

Читати навчилася ще до школи. Відтоді й уже назавжди – з книгою. Мабуть, усе це й привело мене на філологічний факультет Дніпропетровського університету. А потім – учительська праця. Не так давно почався і власний пошук у рідному слові.


Білеє поле, чорне насіння

(Уривки з повісті “Степова колиска”)

ШКОЛА

І ось, нарешті, ми в школі! То нічого, що наш клас – це невелика кімната в хаті, а напроти – така ж кімната, де навчається другий клас. Нічого, що ми сидимо за двома довгими столами на довгих ослонах. Я – у школі! Мені відразу сподобалася наша вчителька Ганна Микитівна – молода, блакитноока і дуже рухлива. Зрозуміло пояснювала, часто показувала потрібне рухами. Наприклад, коли знайомила з літерою “Ф”, то вправно ставила руки в боки і казала, що ця літера схожа на людину, що стоїть ось так – поважно і впевнено. І всі одразу запам’ятовували таку серйозну літеру...
На першому ж уроці читання вчителька поцікавилася, чи вміє хто читати. Крім нас з Марійкою, ще двоє піднесли руки. Тоді Ганна Микитівна запропонувала прочитати щось з букваря. Мені випала сторінка з буквою “Ж”. У класі – тиша, а я – чітко:
– Летів жук. Ж-ж-ж...
Учителька хвалить, що читаю швидко й виразно.
Через деякий час виявилися ті, хто відставав у читанні. Ганна Микитівна дала мені доручення: допомогати Славкові, що жив на нашій вулиці. У перший же день говорю йому:
– Приходь до нас. Будемо читати...
Він мовчки дивиться на мене.
– Прийдеш? – прагну наслідувати суворий голос Ганни Микитівни.
– Прийду...
То був перший і останній його прихід до мене. Перед уроками втокмачу йому, щоб читав, бо інакше скажу вчительці.
Читав. А через деякий час його похвалила вчителька, потім, глянувши на мене, сказала:
– Добре, що й Тетянка допомагала Славкові.
Від її слів я запишалася й почувалася майже вчителькою.
Йдемо зі школи.
– Марійко, – починаю здалека, – а ти ким будеш?
– Не знаю ще... А ти?
– Я – Ганною Микитівною, учителькою! – відповідаю.
– Так ще ж треба вирости... Та ще вчитися... Ні, я вчителькою не хочу...
– А я буду! Сьогодні й почну!
– Де? – дивується вона.
– А дома. Буду вчити читати Любу й Катрусю!
– Учи, коли тобі хочеться... А уроки? Он скільки писати, а ще ж і арифметика...
– Устигну, – кажу, – а дівчат треба вчити.



УЧИТЕЛЬКА

Люба й Катруся охоче згодилися вчитися читати. І почалося моє “вчителювання”. На першому уроці говорю їм суворо:
– Учительку треба слухати й сидіти тихо. Без дозволу з класу не виходити.
Вони мовчки кивають. Наш клас – під хатою, на призьбі.
Учу їх щоденно, тільки “уроки” короткі, бо стомлюються й вони, і я. Уже прочитані перші сторінки букваря... Дійшли до букви “Ж”, і Люба читає:
– 3...У...К... Зук.
– Який “зук”? – підвищую голос. – Треба: “Жук”!
Дівчинка повторює – “зук”, я серджуся й кажу, що вона не хоче говорити правильно. У відповідь знову – “зук”. Не знаю, як те вийшло, але моя рука б’є Любу по коліну, і я кричу: –
Жук! Жук!
А вона реве вголос. Із садка на цей галас виглядає бабуся Ярина, сусідка:
– А що там? Чого Люба плаче?
– Вона не хоче правильно читати! – кричу я.
Бабуся підходить. Дивлячись на мене, питає:
– А вас у школі вчителька б’є?
– Ні... Не б’є...
Мені стає соромно, а бабуся продовжує:
– Так і ти ж не бий своїх учнів. А подумай, хіба ж вона не хоче правильно сказати? Люба просто ще не вміє вимовляти всі слова правильно. Мабуть, і Катруся ще не все правильно вимовляє... Так що не сердься, “учителько”...
Я зрозуміла. Коли дійшли до букви “Р”, яку не вимовляли обидві мої учениці, я їх уже не сварила. А незабаром вони вже гарно читали.

 

БІБЛІОТЕКА

Якось Ганна Микитівна розповіла нам, що в школі є бібліотека, де книжки дають додому читати. Після уроків туди можна піти за книжкою.
– Марійко, – пропоную, – ходімо до бліотеки!
– Ходімо, – погоджується вона, – тільки я книжку брати не буду.
Ми йдемо в другий корпус школи – це друга хата, де вчаться старші класи. Побоюємося, чи дадуть книжку... На щастя, у дворі ми побачили Марійчину сестру, Галю.
Вона провела нас до бібліотеки. Несміливо заходимо до невеликої кімнати, де стоять полиці з книгами. За столом сидить дівчина, віком, мабуть, така, як Галя. Глянула на нас і питає:
– Ви з якого класу?
– З... першого, – відповідаю.
– Ого, уже й книжки читати. Ви ж іще й букваря не пройшли, – наче сердиться вона.
Тамара ДоброгорськаПотім записує мене й питає, що я хочу читати.
– Книжку, – видихаю тихо.
Вона зникає за полицею і виносить невелику, але досить товстеньку книжку.
– Читай, – подає мені. У мене серце закалатало – мені дали книжку!
Виходимо на вулицю, і тут я читаю назву – “Рудин”...
Підводжу очі на Марійку:
– Що це за “Рудин”?
Вона стенає плечима:
– Не знаю... Прочитаєш, то взнаєш...
Але прочитати мені ту книжку не судилося... З’ясувалося, що книгу я читати не можу. Вона надрукована літерами, які я знаю, а слова складаються незнайомі... і малюнків немає, тільки один портрет бородатого дядечка... Увечері жаліюся мамі, що не можу читати цю книжку. Вона бере її в руки:
– “Рудін”... Тургенєв... Російською мовою... Ото ж ти й не можеш читати. А де ти її взяла?
– У ... бліотеці...
– Треба говорити “у бібліотеці”, – поправляє мама, – віднеси завтра книжку й попроси казки. І щоб були українською мовою...
Наступного дня в бібліотеці дівчини не було, замість неї біля однієї з полиць стояла солідна тітонька.
– Тіточко, – звертаюся до неї, – я цієї книжки читати не можу, – і кладу книжку на стіл.
– Мене звати Катерина Іванівна. А ти хто? І хто тобі дав цю книжку?
– Я з першого класу... Тетянка... Коваленко... Учора тут дівчина дала мені цю книжку.
Катерина Іванівна усміхнулася й похитала головою:
– Цю книжку тобі читати рано... А як ти читаєш?
І дає мені розгорнуту книжечку. Я швидко читаю кілька рядків.
– Молодець, – хвалить бібліотекарка. А що ж ти хочеш почитати?
– Казки! Тільки українською, – уже сміливіше кажу я.
– Зараз пошукаю. – Катерина Іванівна підступає до однієї з полиць, водить рукою по спинках книг і дістає тонку велику книжку.
– Ось тобі казки, – усміхається, – і українською. Прочитаєш за десять днів?
– Я й за два прочитаю, – відповідаю поспішно.
– Не поспішай. Книжку можна тримати десять днів.
Я дякую і, почуваючись щасливою, виходжу з бібліотеки.
Дорогою поглядаю на книжку. Папір грубуватий, сірий, але ж є малюнки, правда, не кольорові. І перша казка – “Котигорошко”!
Тепер у класі на призьбі я читаю вголос казки, а Люба і Катруся слухають. Часто приєднується й Марійка. За десять днів книжку прочитали разів три й хотілося читати ще. Як гарно, що на світі є книжки!

 

КОНТРОЛЬНА З АРИФМЕТИКИ

З арифметикою справи йшли гірше. Рахувати я вміла й непогано з цим могла впоратися. Просто задачі були нецікаві. Треба було складати чи віднімати яблука, груші, зошити чи птахів... Хіба ж і так не ясно, що якщо забрали, то залишається менше, і навпаки, якщо щось додали...
Ось контрольна робота з арифметики. Читаю задачу: “Одна корова дає 25 л молока за день. Друга – на 5 л менше. Скільки літрів молока дають обидві корови за день?” Відразу задумуюсь, чого ж то друга корова дає менше молока... Може, її погано годують, а може, у неї буде телятко. Бо як буде теля, то корова відпочиває і зовсім молока не дає.
“Ні, – вирішую подумки, то в другої корови ледачі хазяї. Я б тій корові березки нарвала, нагодувала б так, що вона на цілих десять літрів дала більше молока. І була б моя корова не гірша, а краща за всіх у череді!” І тут у моїй уяві виникає картина, як би я гнала цю білу корову до череди, як би всі дивувалися, що серед червоних корів з’явилася така біла-біла корова. І звати її Білочка... А телятко в неї буде теж біле-біле...
Голос Ганни Микитівни повертає мене на урок – треба здавати контрольну. А сторінка мого зошита біла, як біла корова...

 

СТОЛЕНЯ

Урок української мови. Такий цікавий – вивчаємо рід іменника. Виявляється, ми давно користуємося цими родами, хоч і не знаємо про них.
– Є рід чоловічий, жіночий та середній. Щоб дізнатися, якого роду іменник, треба до нього додати слова “він”, “вона”, “воно”: батько – він, чоловічий рід, мати – вона, жіночий рід; дитя – воно, середній рід, – пояснює вчителька. – Усім зрозуміло?
– Зрозуміло... – гуде клас.
Аж тут підносить руку Микола, наш відмінник і глибокодум:
– Ганно Микитівно, а середній рід – це дитячий рід?
Очі всіх – на вчительку. Вона трохи розгубилася, а тоді:
– Схоже на те. Бо середній рід – то середина між чоловічим і жіночим родом. І подивіться, назви усіх малих тварин – середнього роду: кошеня, теля, порося...
Вона пропонує нам навести приклади іменників усіх трьох родів, майже всі підносять руки, а я – найвище, бо так хочеться відповісти. Ганна Микитівна всміхається:
– Тетянко, відповідай...
Підхоплююся і поспішно випалюю:
– Стіл, столиха, столеня!
У класі стає тихо, щось не те, а що – ніхто пояснити не може. Учителька говорить, що приклад неправильний і питає:
– Чому?
Усі мовчать.
– Бо утворити слова трьох родів можна тільки від назв живих істот, наприклад: птах, пташка, пташеня. А від назв неживих предметів не можна, хоч і неживі мають рід.
Учні починають викрикувати – “стіл, столиха, столеня” і, дивлячись на мене, сміються. Учителька заспокоює клас, і коли стає тихіше, раптом чується Марійчин голос:
– А в нас є столеня!
Тиша. А потім – сміх... Сміється й Ганна Микитівна, а тоді до Марійки:
– А воно, часом, не пасеться?
– Ні, ми інколи за ним їмо.
– А воно живе?
– Ні-і...
– Ну, що ж, – каже вчителька, ти можеш називати його так на ознаку того, що то маленький столик, але все одно то буде стіл... – Якого роду? – це вже до класу.
– Чо – ло –ві – чо – го! – лунає у відповідь.

 

ЕКСКУРСІЯ

Уперше чую слово “екскурсія”. Так Ганна Микитівна називає нашу подорож через балку на ставок. Дорогою вона ставить нам запитання: як називаються дерева, трави, квіти, бур’яни... Виявляється, що ми знаємо мало.
А від розповіді вчительки все навколо стає цікавішим: кожна рослинка, квіточка, кущик мають свою назву, а наука про рослини називається “ботаніка”.
Сьогодні я вперше наділа черевички, що недавно купила мама. Усе поглядаю на них, бо вони таки подобаються мені: коричневі, м’які, з поясочком через ногу, “фабричні”, як каже мама. Через вузеньку кладочку переходимо балку, і треба ж було, щоб нога посковзнулася, і я по коліно шубовснула в болотяне місиво... Ой-ой-ой, одна йога чиста, у новому черевичкові, а друга... Я ридаю. Ганна Микитівна питає: чи не боляче мені.
Мовчки трясу головою – ні... Усі на мене дивляться, а Славко, стримуючи сміх на своєму веснянкуватому обличчі, каже:
– Вона реве, бо мама її поб’є за нові черевики!
– І нічого не поб’є! Її мати не б’є! То тобі треба дати прочухана, – захищає мене Марійка.
Разом з нею миємо черевичок, ногу. Узуваюсь, незадоволено сопучи, та швидко забуваю про це. Ми вибираємося на розлогий пагорб, а світ ширшає, світлішає, більшає... Село перед нами, як на долоні, кожний видивляється і показує свою хату, хоч хати ховаються в садках... Ми галасуємо, сміємося, починаємо танцювати, а хлопці – качатися по зеленій густій траві. Потім Ганна Микитівна грає з нами “в гусей”, сміється й бігає – у ці хвилини вона мені нагадує Марійчину Галю...
Відпочиваємо, хоча який там відпочинок, коли хлопці штовхаються, бігають наввипередки. А вчителька уважно поглядає навколо і якось несподівано питає:
– А що ви бачите навкруги?
Зчиняється галас:
– Степ!
– Землю!
– Село!
– Небо!
Учителька всміхається, киває головою й запитує:
– А як це все назвати одним словом?
Усі затихають, переглядаються... Микола-відмінник надумав перший:
– Білий світ!
– Можна сказати й так, – згоджується Ганна Микитівна, – але краще буде назвати це одним словом – Батьківщина. Ви чули таке слово?
Чуються голоси, що так, – чули.
– Це слово означає “земля батьків”. Тут жили наші давні-давні батьки – предки. Цим словом називають попередників, перших... Це наші пра-пра-батьки, їх уже давно немає, а дарунок від них є – бо це вони оберігали нашу землю й залишили нам її у спадок... Зовсім недавно закінчилася тяжка війна з німцями.
Наші батьки захищала Батьківщину, багато з них не повернулися... Усе, що ви назвали Батьківщиною, – земля, небо, село – треба ще доповнити словом “народ”. Наші бабусі й дідусі, батьки і ми з вами є народ. Ми – український народ. А є ще багато інших народів – російський, білоруський, грузинський...
Кожен з них має свою Батьківщину. Ще раз погляньте навколо – це наша Батьківщина – Україна. Вона нам дорога й люба, бо це наша рідна земля...
Усі озираються, наче вперше побачили край, де живемо.
Он у зелені біліють хати, махає крилами вітряк... Як же гарно зветься це все – Батьківщина!
Дорога додому легка й весела. Хтось пропонує загадувати загадки. Марійка перекрикує всіх:
– Хода ходить, виса висить! Виса впала – хода з’їла!
Я знаю, що то свиня з’їла грушу, але мовчу. Ніхто не може розгадати, навіть Микола. А Ганна Микитівна розгадала! І пропону є свою:
– Білеє поле, чорне насіння, хто уміє – той і посіє...
– Чорні птиці на білому снігові, – говорить хтось.
– Діти катаються на санках, – бовкав Славко.
– Ні, – сміється вчителька і точнісінько, як ми, питає:
– Здаєтесь?
– Здаємося! – кричимо у відповідь.
– Білеє поле, – починає вона загадково, – то... білий папір, а чорне насіння...
– Букви! – кричимо і сміємося, бо можна сказати, що ми розгадали половину загадки.
– Але не думайте, що якщо знаєте букви, то зумієте гарно засівати їх...
Трошки подумавши, додає:
– Щоб добре знати, треба багато вчитися. Тоді й зможеш багато зробити у своїй справі. От я ще вчуся...
Майже всі зупиняються і незрозуміло дивляться на вчительку...
Хтось видихає:
– Ви?!
– Так, я. Я ж тільки десять класів закінчила, а цього мало...
– Ого, мало! Цілих десять класів!
А Ганна Микитівна продовжує:
– Моє навчання перебила війна... А вам ніщо не буде стояти на перешкоді. Отож, поки що разом будемо збирати насіння, а сіяти буде кожен сам...


Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.