"Свічадо" ("Swichado") - літературний альманах українських авторів.
Головна сторінка
Зміст - № 1 (15) '06
Зміст - № 4 (14) '05
Зміст - № 3 (13) '05
Про нас
Передплата
Наші координати
Обмін посиланнями
www.ukrlegenda.org
Українські легенди



Українська література



















Публіцистика



Наталія Кривенко Наталія Кривенко

Випускниця Дніпропетровського національного університету (2001 рік), член Національної Спілки письменників України. Автор поетичних збірок "Я - розділяю!" та "Ляльки і Колізеї".


З учителем у серці

Кондратенко Світлані Іллівні –
моїй учительці і найкращій подруз
і – з доземними поклоном

Їй тоді було стільки років, скільки мені зараз. Молода вчителька, яка, однак, уже мала педагогічний досвід і - головне - нестримне бажання нести світло, дарувати свою життєдайну енергію спраглим, відкривати безмежний світ рідної мови.

І вона відкривала - не лише глибинні сховища мовних скарбів, але й багато складнішу науку людських взаємин, науку життя. І дарувала радість пізнання, снагу творчості. І несла світло, бо сама сяяла ним - величезною внутрішньою силою і любов'ю, ясне проміння якої зігрівало кожного з нас. Це вже - мистецтво: від самого рання до пізнього вечора відчувати відповідальність за наші душі і навіть уві сні не полишати піклування про нас.

Що зараз діється в системі вітчизняної освіти в цілому? Куди подівся авторитет учителя, наставника, провідника? Невже процес переродження такий неминучий? Ні ж бо, упевнена, серце вчителя залишається так само палким, а помисли - так само чистими, як і в ті часи, коли перед учителем знімали капелюхи і вклонялися до землі. А тільки, на превеликий жаль, не всі ми сьогодні дослухаємося до свого серця. Не всі витримуємо стрімкі зміни у суспільстві, засліплює і виснажує гонитва за матеріальним, скороминущим, мимоволі зміщуються акценти, а відтак нерідко забувається (чи нехтується?) і високе покликання. Та саме за таких обставин якою щасливою видається зустріч із справжнім учителем, чиє ім'я зігріває серце і веде нас земними шляхами!

Уже дванадцять років віддала педагогіці Кондратенко Світлана Іллівна, викладач української мови та літератури педагогічного училища Дніпропетровського національного університету, відмінник освіти України, учитель від Бога. Уже не одне покоління випускників пішло у світ непересічними, гідними людьми.

І жодної різниці між нами, її первістками, і сьогоднішніми студентами - на заняття до Світлани Іллівни йдуть із трепетом. Деякі ледачі ховають очі і вже шкодують про вчорашні зайві дві години розваг замість кропіткої - як належить - роботи над домашнім завданням, бо знають - потурання не буде, зрештою, доведеться виконати ті ж таки завдання, але тоді - чи встигнеш узяти щось нове, може, важливе саме для тебе? Кому сподобається пасти задніх?

А вимоглива і справедлива вчителька не зупиняється, іде вперед і веде за собою дійсно спраглих. Тому більшість приходять до Світлани Іллівни з дорогою душею, вірячи, що їхні успіхи неодмінно будуть відзначені, і відчуваючи, що саме тут, саме зараз, саме ця людина допоможе піднятися на вищу сходинку особистого розвитку і професійної майстерності. Так було тоді, коли вчилися ми, так триває й зараз, триватиме й надалі, тому що нескінченний процес становлення майбутніх учителів, і тому, що є кому вчити їх.

Власне, у моєму житті знайомство зі Світланою Іллівною стало визначальним. Вона, без перебільшення, вивела на світло все найкраще, що чекало в мені на пробудження, відкрила все, що стало смислом мого існування, - мову, поезію, музику, театр і, мабуть, найцінніше - жагу пізнання світу, самопізнання і самовдосконалення. Саме Світлані Іллівні я завдячую тим, що з усіх життєвих негараздів змогла вийти, залишившись людиною, що зараз я щаслива, а мої батьки можуть пишатися своєю дочкою. Тепер ми друзі. І які б неймовірно чудові люди не зустрічалися мені, які б не відбувалися події навколо, які б скарби людської думки і уяви не зворушували моє єство - до всього цього скерувала мене світла мудрість моєї вчительки і старшого друга.

А тоді були лекції, семінари, диктанти, творчі роботи, стоси книг, словників, газет і журналів, море слів і емоцій. Педагог ічна практика. Бібліотеки. Виставки й музеї. І були довгі позааудиторні години підготовки до регіональної олімпіади, де ми врешті-решт посіли перше місце. Заслужена гордість і натхнення підкоряти нові вершини.

Вона не шкодувала ані часу, ні сил, а ми відповідали прагненням до знань і захватом перед неосяжними можливостями цього світу. І, між іншим, не мали й гадки, що всі ті звичайнісінькі вправи з граматики чи синтаксису насправді були випробовуванням власної цілеспрямованості, наполегливості, сили волі.

А ще було літературно-мистецьке об'єднання "Ластівка" з однойменним (власним! друкованим!) альманахом, творчі зустрічі, презентації. То була пора розкриття талантів - чи то в літературі, чи в музиці, чи в образотворчому мистецтві. З часом про нашу "Ластівку" дізналися не лише у Дніпропетровську, але й в інших містах країни, і навіть за кордоном. Ми почувалися героями цієї казки, а її авторка була для нас провідною зіркою.

Линули роки. Ластів'ята розліталися хто куди. За життєвими радощами й турботами рідко знаходиш можливість завітати до рідного гніздечка, привітати свою вчительку. Хоча знаємо, з якою надією сподівається вона на зустрічі, як радіє кожному найменшому нашому успіху, з яким благоговінням отримує листівки від нас. І за нагоди летимо до неї розповісти власні новини і переконатися, що в рідних стінах так само любо й затишно, і що Вчитель, якому колись повірили, продовжує вірити в нас.

Багато викладачів педагогічного училища залишили непомеркнений слід у наших долях. Пам'ятаємо їхню батьківську турботу й підтримку, з теплою усмішкою згадуємо, як і чого нас учили. Кожен зустрічав свого Вчителя, брав від нього найкраще, йшов його слідами, шукаючи ту стежину, яка виведе на свій неповторний шлях. А проте відчуття родинного затишку, яке дало нам училище і яке навряд чи знайдеш десь-інде, продовжу є зігрівати й розраджувати наші серця. І - безперечно - свята любов і турбота Кондратенко Світлани Іллівни.

Чимало її випускників, як і ми свого часу, вступає на філологічні факультети. Але (думаю, погодиться кожен) жоден вищий навчальний заклад не дає таких ґрунтовних знань і не вчить так мислити, як робить це Світлана Іллівна. Для багатьох саме вона стала найкращим університетом, у якому наука невіддільна від життя, а чіткі алгоритми професійності - від свободи творчості.

Посеред великорослого й гомінкого студентства не одразу помітиш невисоку скромну постать учительки. Вона завжди відходить трохи в тінь, ніби даючи можливість без перешкод світитися вогникам душ своїх вихованців. Та насправді все обертається навколо неї, усе йде від неї - запальна молодість, цілі юрмища мрій, нескінченні запитання допитливих і нетерплячих юнаків та дівчат. І варто лише наблизитись, як зачаровуєшся її незгасним оптимізмом, щедрістю на сердечне тепло, доцільністю й глибиною суджень, виваженістю кожної фрази і впливовістю.

Нам буде завжди чого повчитись у Світлани Іллівни, адже вона постійно підвищує професійний рівень, удосконалює і збагачує свої знання. Уроками для неї стає кожен прожитий день, спілкування з колегами і студентами. Це особливий дар - вміння вчитися, коли вже стільки матеріалу ретельно вивчено, стільки іспитів складено, стільки років практики за плечима, і ніхто не сумнівається у твоїй компетентності. Потрібний внутрішній стимул, аби в будь-якому віці внутрішньо залишатися учнем і не цуратися цього. Так росте людська душа. І широковживана приказка про те, що учень повинен піти набагато далі свого вчителя, діє лише тоді, коли тобі пощастило мати такого вчителя, як Світлана Іллівна.

На таких ентузіастах - вірних своїй справі і своїм ідеалам - тримається зараз освіта. Завдяки таким людям у нас, у наших дітей є майбутнє. Чим можна віддячити за найбільше благо - упевненість у завтрашньому дні? Які з можливих подарунків виправдають коштовний дар - віддане нам життя? Які з відомих квітів вияскравлять різнобарв'я світу, яким користуємося тепер сповна? Які - хай найщиріші - поетичні рядки-посвяти передадуть той безкраїй океан чуттів, образів і слів, що дбайливо несе нас у незвідані далі? Чого, власне, прагне учительське серце?

Знаття, що ми живемо, діємо, творимо і так само випромінюємо сяйво людяності й любові, і сіємо розумне, добре, вічне. Наші справи і здобутки - це і є визначальний критерій професійності вчителя. І саме це визначає його місце у нашому житті. Тому й кажу сьогодні впевнено: пощастило студентам Світлани Іллівни, їхнє учнівство позначене благословенними хвилинами спілкування з істинно розумним і вічним, а це рідкісна можливість, яка випадає не кожному.

...Здавалося б, про професію вчителя - одну з найдавніших і найшляхетніших - давно все сказано. Та щоразу знаходиш у серці нові найщиріші слова подяки, яких іще не казав, добираєш навдивовижу гарні квіти, яких іще не дарував, і знову й знову йдеш до своєї вчительки, аби вклонитися низько, аж до землі.

Щасти тобі, Ластівко!


Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.