"Свічадо" ("Swichado") - літературний альманах українських авторів.
Головна сторінка
Зміст - № 1 (15) '06
Зміст - № 4 (14) '05
Зміст - № 3 (13) '05
Про нас
Передплата
Наші координати
Обмін посиланнями
www.ukrlegenda.org
Українські легенди



Українська література












































































Знай свої права!



Роман Іванський Роман Іванський

Юрист нашого проекту продовжує лекторій
«Історія розвитку прав, свобод людини і громадянина»



Права і свободи людини і громадянина

...усі люди створені рівними і наділені
Творцемпевниминевід’ємнимиправами,
до яких належать життя, свобода,
прагненнядощастя.

Декларація незалежності
США 1776 р.

Серед цінностей нематеріального характеру, усвідомлених більшістю людей у відкритих демократичних суспільствах, права і свободи людини вважають найважливішими. В основі цих поглядів лежить ліберально-демократична традиція суспільно-політичної думки, яка розвивається вже майже три століття. “Власність, безпека, свобода – на цьому буду ється суспільний порядок”, – писав представник класичного лібералізму Ф. Лассаль.

Уся філософія прав людини заснована на одній безсумнівній цінності. Ця цінність – гідність людини. Один з основоположник ів концепції прав людини французький просвітитель Ж.-Ж. Руссо вважав, що гідність закладена в самій суті людини: “Відмовитися від своєї свободи – це значить відмовитися від своєї людської гідності, від прав людини, навіть від обов’язків... Така відмова несумісна з людською природою”.
Гідність, з одному боку, є моральною самооцінкою людини свого зв’язку з суспільством, свого значення, права на повагу з боку інших, з боку суспільства, почуття відповідальності. З іншого боку, гідність – це визнання суспільством соціальної цінності, унікальності, неповторності конкретної людини, значимості кожно ї людини як частини людського суспільства. Гідність людини – джерело її прав і свобод. Лише володіння правами і свободами є тією передумовою, яка дає людині можливість саморозкритися, самореалізуватися як особистості. Це веде, у свою чергу, до збагачення, вдосконалення всього людства.

Права, свободи не даруються людині якоюсь публічною владою, а належать їй через те, що вона народилась. У публікації 1987 р. “Права людини: запитання і відповіді” Організація Об’єднаних Націй описує права людини таким чином: “Права людини можуть бути визначені як такі, що притаманні нашій природі і без яких ми не можемо жити як людські істоти. Права людини й основні свободи дають змогу нам повністю розвинути й використати наші людські якості, наш інтелект, наші таланти і нашу свідомість, задовольнити наші духовні та інші потреби. Вони є основними для зростаючої потреби людства в житті, за якою уроджена гідність і корисна діяльність кожної людської істоти дістають повагу і захист”.

За своєю природою права людини мають загальний, універсальний характер. Загальність та універсальність прав і свобод людини має кілька вимірів. По-перше, усі люди мають основні права і свободи. Міжнародні стандарти й законодавство демократичних держав гарантують рівність прав і свобод людини і громадянина незалежно від статі, національності тощо. Подруге, усі права і свободи універсальні з точки зору їх змісту. Право на життя, рівність усіх перед законом, право вільного пересування, право на громадянство, право на свободу переконань тощо – це загальні права і свободи всіх людей незалежно від суспільного ладу, політичного режиму, форми державного ладу і форми правління, міжнародного статусу країни, до якої належить людина. По-третє, загальність прав і свобод людини виражається в територіальному аспекті. Усюди, де б не перебувала людина, куди б вона не перемістилася, – у будь-якому місці вона має основні природні права і свободи незалежно від того, є ця територія незалежною, самоврядною чи обмеженою у своїй суверенності. По-четверте, проблема прав людини – загальна проблема. Визнання загальності, універсальності прав і свобод людини знайшло своє відображення в Документі Московсько ї наради з людського виміру ОБСЄ (1991 р.). Держави-учасниці підкреслили, що питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, мають міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і свобод становить одну з основ міжнародного порядку.

Аналізуючи природу прав людини, слід підкреслити, що стан свободи, притаманний від народження кожній людині, реалізується через суб’єктивні права, які вказують напрями і форми використання свободи. Ці права теж мають природноправовий характер, а тому непорушні і невідчужувані. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони закріплю є права і свободи людини, і тоді вони стають мірою можливого, тобто знаходять межі дозволеного. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов для запровадження їх у життя становлять довгий ланцюг правових актів і дій, який започатковує Конституція.

За своєю природою конституційні права і свободи – це не всі права і свободи, якими володіє людина, а тільки основні, чи фундаментальні. Майже всі демократичні конституції при найповнішому переліку прав і свобод у підсумку визнають, що цей перелік не є вичерпним, тобто що за людиною і громадянином залишаються й інші права та свободи. У Конституції України (ст. 22) сказано, що права та свободи людини і громадянина, закріплені в ній, не є вичерпними. При прийнятті нових закон ів чи внесенні змін до чинних можуть встановлюватися нові права. Такі права і свободи неконституційного рівня закріплюються всіма галузями національної системи права.

При розгляді природи прав і свобод людини та громадянина слід мати на увазі відмінності між поняттями “права людини” і “права громадянина”. Ці дві категорії згадуються в одній “зв’язці”, але їх зміст не тотожний. Права людини є першочерговими, вони притаманні всім людям від народження незалежно від того, чи є вони громадянами держави, у якій живуть, чи ні, а права громадянина включають у себе ті права, які закріплюються за особою тільки через те, що вона належить до певної держави (має громадянство).

Таким чином, кожний громадянин тієї чи іншої держави має не лише весь комплекс прав, які зараховуються до загальновизнаних прав людини, а й усі права громадянина, що визнаються в цій державі. Тому правомірний термін “громадянські права і свободи”, який синтезує обидві групи прав і свобод.

Права громадянина – своєрідні обмежені рівності між людьми, оскільки їх позбавляються особи, які проживають у країні, але не мають громадянства. Ці права, як правило, припускають можливість участі в державних справах, у виборах, допуску у країні до державної служби. А особи, які не мають громадянства, цих прав у певній державі не мають. Така дискримінація, що допускається міжнародним товариством, пояснюється правом ірним бажанням кожної держави надати вказані права тільки особам, які надійно пов’язані з долею країни і повною мірою виконують конституційні обов’язки. Це не означає, що особи без громадянства не мають ніяких обов’язків (наприклад, вони повинні дотримуватися Конституції, сплачувати податки тощо).

Правовий статус особистості включає всю сукупність прав, свобод, законних інтересів і обов’язків людини і громадянина, передбачених у принципах і нормах чинного законодавства. Водночас конституційне законодавство містить основні права, свободи й обов’язки, які є провідним елементом конституційного статусу особистості.

Особисті права і свободи, які називаються також громадянськими, становлять першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість з них має абсолютний характер, тобто є не тільки невід’ємними, але й такими, що не підлягають обмеженню. Звідси підвищений рівень гарантій і охорони цих прав і свобод.

Право на життя (ст. 27). Це право Конституція України і майже всі конституції світу проголошують як невід’ємне право людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. У багатьох країнах, особливо тих, які перебувають під впливом католицької церкви, право на життя розгляда ється як основа для заборони абортів, а в окремих країнах (наприклад, Словаччині) у конституціях є норма про охорону життя людини ще до її народження. Право на життя, передусім, передбачає проведення державою миролюбної політики, яка виключає війни й конфлікти. У мирних умовах гарантії цього права не зводяться до заборони вбивства – це, безумовно, закріплюється Кримінальними кодексами кожної держави. Держава зобов’язана організувати ефективну боротьбу зі злочинністю, особливо з терористичними актами. Гарантіями права на життя служать системи охорони здоров’я, вчасного запобігання дитячої смертності; охорони від нещасних випадків на виробництв і; профілактики дорожньо-транспортних випадків, пожежної безпеки тощо. Особливе значення має також питання смертної кари.

Гідність особистості (ст. 28). Ця якість людини рівнозначна праву на повагу й обов’язку поважати інших. Вона досягається розвитком особистості, яка усвідомлює свою свободу, рівність і захищеність. Гідність конкретизується в правах людини, захист яких є призначенням держави. Тому можна говорити, що в найбільш загальній формі мета держави полягає в охороні людської гідності. Таким чином, коли кажуть, що “держава повинна служити народу”, то це, насамперед, означає, що держава повинна забезпечити захист гідності кожної людини. Не випадково багато конституцій світу закріплюють принцип гідності людини в одній “зв’язці” з національним суверенітетом і основними зобов’язаннями держави (Німеччина, Греція, Португалія тощо). Гідність, якщо вона належним чином захищена, – це опора демократії і правової державності. Конституція України захищає гідність особистості, встановлюючи абсолютний принцип: “Ніщо не може бути основою для її приниження”. У самому тексті ст. 28 цей принцип розкривається через заборону піддавати особу катуванню, насиллю, іншому жорстокому або такому, що принижує людську гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим або іншим дослідам. Турботою про гідність людини пронизано багато норм кримінального права і процесу. Так, у Кримінальному кодексі України передбачено такі складові злочину, як наклеп і образа. Кримінальнопроцесуальний кодекс вимагає від слідчого при проведенні обшуку вживати заходів, щоб не були оприлюднені виявлені обставини інтимного життя людини, а особистий обшук повинен проводитися лише особою однієї статі з обшукуваним і в присутності понятих тієї статі. Правом на гідне ставлення користуються не тільки обвинувачені, а й засуджені, які відбувають покарання в місцях ув’язнення. Таких норм багато, вони існують і в інших галузях національного права, відображаючи конкретну реалізацію конституційного принципу охорони гідності людини. Особливо важливими є цивільно-правові гарантії, закріпленні в Цивільному кодексі України. Тут життя, здоров’я, гідність, особиста недоторканність, честь, добре ім’я та інші конституційні особисті права і свободи кваліфікуються як нематеріальні блага.

Право на особисте і сімейне життя (приватне життя). Особисте й сімейне життя становлять ті сторони життя людини, які вона через свою свободу не бажає робити надбанням інших. Це своєрідний суверенітет, який означає недоторканність її “середовища проживання”. Припускають, що таємниця в цьому випадку зовсім не прикриває якусь антисуспільну або протиправну діяльність. Вона відображає природне прагнення кожної людини мати свій світ інтимних і ділових інтересів, схований від чужих очей. Інститут недоторканності особистого й сімейного життя включає багато різноманітних гарантій, які розглядаються в різних статтях Конституції, зокрема в 31–32.

Свобода думки і слова (ст. 34 Конституції). Думка – невід’ємна властивість людини, основа її дій і вчинків: “Я думаю, отже, я існую” (Декарт). Думка завжди вільна, це її іманентний стан. У цьому аспекті законодавчо закріплювати свободу думки не потрібно. Позбавлення свободи думки – потаємна мета всіх тиран ів, але ця мета в кінцевому результаті нездійсненна. Можна примусити людину говорити не те, що вона думає, але примусити її думати або не думати за вказівкою неможливо. Нерозуміння цієї простої істини – основна причина краху всіх тоталітарних режимів. Інша справа – свобода слова. У слові вкладено джерело творення. Біблія стверджує, що Слово було в основі Божественно ї світобудови. Свобода слова має спільну долю з демократією: коли знищують одну, то закінчується й інша. Усі демократичні конституції світу закріплюють цю свободу, вбачаючи в ній основу для свободи друку, опозиції, критики, інакодумства і прав меншин. Зміст свободи слова достатньо широкий. Це не тільки право говорити все, що заманеться, але й сума переконань, думок, ідей, виражених як усно, так і письмово, у творах образотворчого мистецтва, наукових дослідженнях, художній літературі. Конституція України гарантує свободу думки і слова. Права людини в сучасному світі – могутній шар загальнолюдсько ї культури. Без його освоєння неможливо оцінити всю систему складних політичних, соціальних, економічних та інших відносин. Розуміння природженого характеру прав і свобод, що належать людині, дозволяє їй їх відстоювати.


Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.