"Свічадо" ("Swichado") - літературний альманах українських авторів.
Головна сторінка
Зміст - № 1 (15) '06
Зміст - № 4 (14) '05
Зміст - № 3 (13) '05
Про нас
Передплата
Наші координати
Обмін посиланнями
www.ukrlegenda.org
Українські легенди



Українська література




























































































Переклади



Френсіс Скотт ФіцджеральдФренсіс Скотт Фіцджеральд (США)


Перша кров

Переклад з англійської Олексія Барієва

Повість

I

Я пам’ятаю, як ви приходили до мене в розпачі, коли Джозефіні було близько трьох років! – вигукнула місіс Брей. – Джордж не тямив себе від люті, бо не міг вирішити, що робити, і, бувало, ляскав малу.
– Пам’ятаю, – підтвердила мати Джозефіни.
– А ось і Джозефіна.
Це була, справді, вона. Дівчина глянула на місіс Брей і посміхнулась, в очах останньої з’явилася ледь помітна суворість.
Джозефіна продовжувала посміхатись.
– Скільки тобі років, Джозефіно?
– Рівно шістнадцять.
– О, я сказала б, що ти старша.
При першій же нагоді Джозефіна спитала у місіс Перрі:
– Можна я сьогодні піду в кіно з Ліліан?
– Ні, люба, тобі треба вчити уроки.
Її мати повернулась до місіс Брей, наче питання вичерпане, але:
– Триклята дурепо! – крикнула Джозефіна.
Місіс Брей швидко заговорила, намагаючись врятувати становище, однак, місіс Перрі не могла втриматися від лайки.
– Як ти назвала матір, Джозефіно?
– Не розумію, чому я не можу піти в кіно з Ліліан.
– Тому що ти повинна вчитися, а ти щоденно куди-небудь зникаєш, і твій батько хоче покласти цьому край.
– Можна з глузду з’їхати! – промовила Джозефіна й додала палко: – Мені здається, що батько незабаром збожеволіє. Наступного разу він почне рвати на собі волосся і вважатиме себе Наполеоном або ще кимось.
– Ні, – жваво втрутилася місіс Брей, тоді як місіс Перрі запашіла рум’янцем:
– Напевно, вона має рацію. Можливо, Джордж дійсно божевільний. Я навіть переконана, що мій чоловік божевільний.
Але це через війну.
Насправді вона була незадоволена: жінка вважала, що дівчисько варто відшмагати.
Вони почали говорити про Ентоні Харкера, однолітка старшої сестри Джозефіни.
– Він божественний, – докинула Джозефіна спокійніше, бо, незважаючи на згадане вище, не була брутальною; а лише зрідка базікала надто багато, інколи однак терпець її уривався, і вона лаялась, коли люди виявлялися нерозумними. – Він цілком...
– Ентоні дуже популярний. Але особисто я не бачу в ньому нічого надзвичайного. Здається, він досить легковажний.
– О ні, мамо, – заперечила Джозефіна. – Він далекий від цього. Усі говорять, що він сильної вдачі – чого не скажеш про більшість з цих дурнів. Будь-яка дівчина була б рада піклуватися про нього. Я не вагаючись вийшла б за Ентоні.
Раніше вона ніколи не думала над цим, фактично, ця фраза була вигадана, щоб висловити її почуття до Треві де Коппе.
Коли трохи згодом подали чай, дівчина вибачилась і пішла до своєї кімнати.
Будинок був новий, проте Перрі не відчували себе новосельцями.
Вони належали до чиказького товариства, були добре вихованими, мали високі прибутки, і в 1914 році справи складалися вдало. Але Джозефіна мимоволі виявилася піонером покоління, якому судилося “відбитися від рук”.
Збираючись піти до Ліліан, вона вдягалась у своїй кімнаті, думаючи про Треві де Коппе і про те, як учора ввечері їхала додому після танців у Девідсонів. Поверх смокінга Треві носив простору блакитну накидку з відлогою, одержану у спадок від старомодного дядечка. Він був високий і худорлявий, витончений танцюрист, її ровесниці часто описували його очі як “дуже темні” – дорослому ж здавалося, що в нього синці під очима і що, напевно, вони поновлюються щоночі: перше, що ви помітите на його обличчі, – це фіолетові, бурі чи темно-червоні очниці, і, якби не білі зуби, – це було б і останнім. Як і Джозефіна, він був сучасним. Тоді в Чикаго з’являлось багато нового, але, щоб зміст цієї розповіді не викликав розбіжностей, варто б зауважити: Джозефіна була найсучаснішою за всіх.
Одягнувшись, вона збігла сходами, тихо відчинила бічні двері і вийшла на вулицю. Стояв жовтень, і різкий бриз гнав її під безлистими деревами, повз будинки з холодними закутками.
Від цього часу до квітня Чикаго стає кімнатним містом, де вийти за двері – ніби потрапити в інший світ, бо холод озера геть інший, ніж справжній північний холод, – він служить лише для того, щоб підкреслити події, що відбуваються всередині. На вулиці немає музики чи освідчень у коханні, і багатство, що проїжджає в лімузинах, швидше дратує, ніж чарує тих, хто стоїть на тротуарі. А в будинках глибока, тепла тиша або ж хвилюючий, радісний гамір, наче всередині відбуваються такі дивні події, як, наприклал, нові танці. Ось частина того, що люди мають на увазі, коли говорять, що люблять Чикаго.
Джозефіна збиралася зустрітися з подругою Ліліан Хеммелл, однак у задум дівчат не входило відвідування кінотеатру.
Ні, дівчата разом з Треві де Коппе та Говардом Пейджем збиралися вирушити машиною у довгу подорож, протягом якої вони цілувалися б досхочу. Їхня четвірка планувала це ще минулої суботи, та зашкодили обставини.
Треві й Говард були вже на місці – не могли всидіти і наче символи дії підганяли дівчат у майбутнє. Треві був у пальті з хутряним коміром і мав при собі тростину із золотавою голівкою; руку Джозефіни він поцілував грайливо і водночас серйозно, а вона сказала: “Привіт, Треві!” з палкою прихильністю політика, що вітає очікуване рішення. Однак ще протягом хвилини-двох дівчата осторонь обмінювалися новинами.
– Я бачила його, – прошепотіла Ліліан, – щойно.
– Справді бачила?
Їхні очі спалахували і згасали водночас.
– Хіба він не божественний? – промовила Джозефіна.
Вони говорили про містера Ентоні Харкера, якому було двадцять два роки і який не помічав їхнього існування, за винятком того разу, коли випадково познайомився в будинку Перрі із Джозефіною як з молодшою сестрою Констанції.
– У нього красивий ніс! – вигукнула Ліліан, раптом засміявшись. – Це... – вона зобразила його пальцем у повітрі, і вони обидві розсміялися. Проте обличчя Джозефіни стало спокійним, коли вона помітила в темряві чорні очі Треві, такі виразні, наче щойно з’явилися.
– Нумо! – напружено промовив він.
Четверо молодих людей вийшли, подолали п’ятдесят футів під сильним вітром і сіли в машину Пейджа. Усі вони були вельми самовпевнені і точно знали, чого хотіли. Обидві дівчини відверто не слухалися батьків, однак відчували через це не більше провини, ніж солдат, що тікає з в’язниці у ворожому таборі. На задньому сидінні Джозефіна і Треві дивилися один на одного, вона застогнала, коли його очі пойнялися мороком.
– Послухай-но, – сказав він. Його рука затремтіла. – Сьогодні – до п’ятої ранку. Дівчата з вар’єте.
– О Треві! – мимоволі вигукнула Джозефіна, та цього повідомлення виявилось недостатньо, щоб викликати в ній трепет.
Вона взяла його за руку, бажаючи знати, що відбувається з нею. Було зовсім темно, і він зненацька нахилився до неї, але дівчина так само несподівано відвернулася. Роздратований, Треві похитав головою і відкинувся в куток салону. Він дбав, щоб не розкрився секрет його синців під очима – секрет, який примушував її тягтися до нього. Дівчина бачила, як його очі заповнює морок, поширюючись униз до вилиць і вгору до брів, проте вона не змогла зосередитись на ньому. Романтична таємниця світу бентежила її в особі іншої людини.
Треві десять хвилин чекав її капітуляції; тоді спробував знову, але тільки тепер вона чітко роздивилась його. Цього було достатньо. Уявою Джозефіни та її бажанням легко користувались до певного моменту, однак після цього гранична імпульсивн ість захищала її. Тепер вона раптом знайшла щось реальне проти Треві, і в голосі дівчини забринів легкий смуток.
– Я чула, що ти робив минулої ночі. Дуже добре чула.
– У чому річ?
– Ти говорив Едові Бементу, що довго був удома, тому що збирався відвезти мене своєю машиною.
– Хто тобі сказав? – запитав він винувато, але не надав її
словам особливого значення.
– Ед Бемент, і він зізнався, що ледве стримався, щоб не вдарити тебе в обличчя, коли ти сказав це.
Треві вкотре відсунувся в куток сидіння. Він сприйняв це як причину її охолодження, почасти так воно й було. З точки зору теорії доктора Юнга, незліченні чоловічі голоси сперечаються у підсвідомості жінки і навіть говорять її губами, у такому випадку відсутній Ед Бемент, певно, говорив через Джозефіну.
– Я вирішила більше не цілувати хлопців, бо нічого не залишиться людині, яку я справді кохаю.
– Лайно! – не втримався Треві.
– Це правда. Надто багато пліток розповсюджувалося про мене по всьому Чикаго. Безперечно, чоловік не поважає дівчину, яку можна поцілувати, коли заманеться, а я хочу, щоб мене поважав чоловік, за якого я коли-небудь зберуся вийти заміж.

Ед Бемент був би приголомшений, дізнавшись про міру свого впливу на неї того дня.
Ідучи від місця, де хлопці передбачливо висадили її, до свого будинку, Джозефіна відчувала ту приємну полегкість, що приходить після закінчення роботи. Тепер вона буде завжди поводитися пристойно, менше зустрічатиметься з хлопцями, як вимагають її батьки, спробує стати тим, що у школі міс Бенбауер називали Ідеальною Дівчиною Бенбауера. Тоді наступного року вона могла б бути Ідеальною Дівчиною Бріерлі. Але перші зірки згасли над Лейк-Шор-драйв, і всі околиці відчули, як Чикаго обертається навколо своєї орбіти зі швидкістю сто миль на годину, і Джозефіна зрозуміла, що відчуває таку потребу лише заради заспокоєння своєї душі. Насправді вона не прагнула до досконалості. Таке прагнення жило в її дідусеві, усвідомлення цього передалося її батькам, але Джозефіна прийняла самовдоволений світ, у якому вона народилася. Це виявилося легко в Чикаго, котрий, на відміну від Нью-Йорка, був містом-державою, де стародавні родини сформували касту – інтелект представляли професори університетів, але наслідків було мало, хіба що багатим Перрі доводилося бути ввічливими з півдюжиною сімей ще багатшою і впливовішою від них самих. Джозефіна любила танцювати, однак на полі жіночої слави – паркеті анцювального залу можна було послизнутися з партнером.
Підійшовши до залізної брами свого будинку, дівчина поба чила на верхніх східцях сестру з молодим чоловіком, що збирався піти, потім парадні двері зачинились, і юнак спустився на тротуар. Вона здогадалася, хто це.
Він був занурений у свої думки, але Джозефіну впізнав відразу, щойно порівнявся з неї.
– Привіт! – промовив він.
Джозефіна повернулась до нього, підвела голову, щоб хутряний комір не заважав роздивитись її обличчя при світлі вули чного ліхтаря, і посміхнулася.
– Привіт, – стримано відповіла вона.
Вони розійшлися. Дівчина втягла голову, наче черепаха.
“Ну, так чи так, тепер він знає, як я виглядаю”, – схвильовано подумала вона, заходячи до будинку.

II

Scott Fitzgerald - StoriesЧерез кілька днів Констанція Перрі сказала матері серйозним тоном:
– Джозефіна дуже зарозуміла, і я думаю, що вона справді трохи божевільна.
– Вона дуже зарозуміла, – погодилась місіс Перрі. – Ми з батьком порадились і вирішили, що після першого січня їй слід поїхати до школи на Сході. Але ти не кажи про це ані слова, доки ми не з’ясуємо все докладніше.
– О Боже, мамо, це ще не скоро! Вона і цей жахливий Треві де Коппе минулого тижня прийшли до кафе готелю “Блекстоун”, у мене аж мурашки поза спиною побігли. Вони виглядали точнісінько, як два маніяка – Треві блазнював, а Джозефіна корчилась, немов у неї хвороба святого Віта. Чесно...
– Що ти почала говорити про Ентоні Харкера? – перебила її місіс Перрі.
– Що вона розум втратила через нього, а він годиться їй в дідусі.
– Не зовсім.
– Мамо, йому двадцять два роки, а їй шістнадцять. Джо та Ліліан щоразу проходять повз нього, хихикають і вирячують очі...
– Ходи-но сюди, Джозефіно, – покликала місіс Перрі.
Джозефіна повільно увійшла до кімнати і притулилася спиною до відчинених дверей, спокійно розгойдуючи їх.
– Що, мамо?
– Люба, ти ж не хочеш, щоб з тебе сміялися, чи не так?
Джозефіна похмуро повернулася до сестри.
– Хто сміється наді мною? Хоча я здогадуюсь. Ти єдина, хто сміється.
– Ти настільки зарозуміла, що навіть не помічаєш цього.
Коли того дня ви із Треві де Коппе прийшли до готелю “Блекстоун”, я захвилювалась. За нашим і за іншими столиками всі сміялись – ті, хто не був обурений.
– Думаю, вони були швидше шоковані, – задоволено зазначила Джозефіна.
– Ти матимеш чудову репутацію, коли настане час дебютувати у світі.
– О, закрий пельку! – крикнула Джозефіна.
На якусь мить запала тиша. Потім місіс Перрі тихо вимовила:
– Я мушу розповісти про це батькові, щойно він повернеться додому.

. . . . . . .

Перекладено за виданням: F. Scott Fitzgerald. Stories.
М.: Прогрес, 1976.
22.03.1991


Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.