Віктор Савченко - Золото і кров Сінопа
Головна сторінка
Зміст - № 1 (15) '06
Зміст - № 4 (14) '05
Зміст - № 3 (13) '05
Про нас
Передплата
Наші координати
Обмін посиланнями
www.ukrlegenda.org
Українські легенди





Українська література








































































































Стежками сучасної прози



Віктор СавченкоВіктор Савченко


Золото і кров Сінопа

(Продовження. Початок у “Свічаді” № 1/2’2005)

Утікачі

В одному з приморських селищ Потурнак продав білого верблюда і купив для Сави мула. Тепер він видавав себе за мешканця Трапзона, котрий прибув сюди в супровод і свого раба, щоб купити оселю з угіддями, на яких він би міг розводити овець. Тут уже знали, що козаки пограбували Сіноп і люду багато вигубили. Місцеві цілодобово несли на березі вахту, а їхні родичі тримали клунки зібраними, щоб у разі небезпеки рятуватися втечею. Подалі в гори погнали отари пастухи з довколишніх поселень. Доти в гавані вони чатували на торговців.
– Наробили шелесту на всю Туреччину, – сказав Петро. – Про нас тут легенди складають. Знаєш, Саво, як мусульмани джина уявляють? З оселедцем, як у козака.
– Що таке – джин?
– Ну, дух. У них вважають, що крім людей, існують ще й духи – джини і джинії.
– Це чорти?
– Ні. Джини, так само, як і люди, божі створіння, тільки безтілесні і наділені надзвичайними властивостями. Поміж них є добрі й лихі. А чорт тут іблісом зветься. Чи шайтаном.
– І ти віриш у все те, Петре?
– Авжеж. Світ, де живуть духи, існує. Люди також істоти наполовину тілесні, наполовину духовні і перебувають у тому – духовному – світі третину життя. Коли сплять.
Настав вечір сьомого дня мандрів. Дорога, якою вони їхали, то піднімалася на пагорб, і було видно безкраю морську далечінь, що стелилася біля самого берега – і тоді чувся шум прибою.
– Петре, а як ти звідси втік? – озвався Сава.
– Утік? Я не назвав би це втечею... Одного разу прийшов я з караваном до Царграда. До речі, цією ж дорогою. І наміру покидати Туреччину не мав. Зухру дуже любив. Вона й тепер – єдина душа в усьому світі... – Потурнак помовчав, тоді продовжував:
– Але в Галаті на базарі побачив, як із судна зігнали гурт наших людей на продаж. Перевернулося в мені щось. Замість того, щоб розв’язувати верблюдів, я домовився з капітаном судна, яке йшло на Констанцу. Повантажив свій караван і взяв курс на Румунію. Навряд чи хто зміг би розпізнати в розкішно одягненому молодому гендляреві при двох рабах-неграх козака.
Зійшовши на берег у Констанці, я погнав караван на схід. Поміж румунів та молдаван також видавав себе за турецького негоціанта. Дійшов до Яс. Спродався, поділився виручкою з неграми і відпустив їх на всі чотири сторони. Як склалася їхня доля – не знаю. Ну, а з Яс, уже в одязі посполитого, пристав до купецької валки, що рухалася з крамом на Брацлав.
– Петре, попереду якийсь вогник, – озвався Сава.
Потурнак довго вдивлявся в ніч, а тоді мовив:
– Схоже, мечеть. У мінареті з темрявою ставлять лампу, і вона служить маяком для мандрівників. Це вже передмістя Стамбула.
А сам Стамбул знаходиться по той бік Босфору, на берегах бухти Золотий Ріг(1). Завтра вдосвіта підемо на пором.
Вогник, до якого вони наближались, ставав дедалі яскравішим, і незабаром у мороці вже можна було розгледіти обриси мінарету та мечеті.
Мечеть мала просторий двір. Під колонами, що підтримували дах, уздовж внутрішніх стін двору, на килимках спали подорожани, тут-таки були прив’язані мули, віслюки та верблюди.
Дехто з людей, розбурканих нічними гостями, попідхоплювався і вже пропонував прибульцям коржі, в’ялену баранину, пахлаву, а водоноси – воду. Нагледівши вільне місце, утікачі погнати тварин туди. А там Потурнак, прив’язавши до конов’яз і верблюда й мула та постеливши килимки для себе й Сави, подався до храму помолитись Аллахові.
Вони рухались у гомінкій юрбі. Петро був зодягнений у плащ з тонкої вовни, на голові мав білу чалму, на ногах – пістряві червоні черевики із загнутими носаками. Сава плентався позаду, несучи чималий клунок. Як і належить рабові, він терпляче зносив презирливу штовханину мусульман, боязко озирався довкіл і тулився до свого господаря.
Покручені вулиці були забиті галасливою юрбою, у якій то вирізниться розшитий золотом плащ та білий тюрбан яничара, то промигтить ковпак вертлявого дервіша, то блисне білими зубами негр, а над усім тим пливли тарелі з пірамідами фруктів, овочів, ласощів, що їх вуличні торговці носять на головах.
У тому багатогомінні Савине вухо все частіше вловлювало знайомі слова.
– Друже, якою мовою тут говорять? – поцікавився він пошепки.
– На нашу схожа.
– То слов’яни – боснійці, серби, чорногорці. Тут цією говіркою пів-Стамбула спілкується. Особливо в яничарських ортах...
Сонце, попри осінню пору, кидало яскраві снопи променів на бані мінаретів, на зелене море серальських садів, на черепичні дахи мусульманського міста.
– Що таке яничарські орти? – знову озвався Сава. – Це що, їхні курені?
– Хе-хе... Це – великий котел, з якого їдять яничари.
Скільки котлів, стільки й орт. Орт – не просто посуд. Це символ.
Його, начищений до блиску, носять на різних урочистих військових церемоніях. Позбутися котла – набагато ганебніше, ніж утратити прапор. Тоді перестає існувати й орта.
Уже два дні Сава й Петро виходили в гавань, але кривий гендляр все ще не з’являвся. Кілька днів тому Стамбулом поповзла чутка, що козаки напали на Сіноп і наробили там нечуваної шкоди.
Сінопські мешканці, які на той час перебували в Царграді, металися містом, розпитували про напад. Поширювалися байки, що козаки з’явилися з-під води. Між купців почалася паніка, багато хто, навіть не розпродавши крам, поспішив з Царграду. Та з часом паніка вщухла, і столиця Османської імперії знову зажила життям містагендляра.
На її рабатах, як і раніше, можна було купити і гарну дівчину, і арабського скакуна, і дамаську шаблю, і горіхову халву.
Стамбулом завжди вешталося безліч собак. Часом вони люто гризлись, незважаючи на людей. Кволіших із своїх родичів загризали і тут же поїдали.
– Петре, навіщо стільки собак?! – здивувався Сава.
– Е, братику, тут собаки приносять користь. Вони постійно голодні, тому пожирають усе. Бачиш, скільки кісток валяється?
Їх обгризано й облизано дощенту. Собаки знищують відходи, для прибирання яких потрібна ціла армія сміттярів.
Берег бухти Золотий Ріг був загачений безліччю тюків, лантухів, клунків. Тут лежали або стояли коні, віслюки, верблюди.
На піску валялися шматки сіна, недоїдки динь, кізяк. Негоціанти всього світу домовлялися про перевезення краму до Аравії, Ірану, Єгипту, Криму та інших місць. Віддалік на хвилях гойдалася безліч суден – і чотирищоглові галери з трьома рядами весел і десятками гармат на борту, і сандали негоціантів, і невеликі рибальські фелюги.
Сава з Потурнаком проштовхувались крізь строкату мішанину людей, тварин, тюків до одного з причалів.
– Бачиш судно? – показав Петро на караку. – То корабель давнього друга мого господаря. Зухра казала, що Ібн Джафар на ньому дівчат повіз. Напевно, вони ще на борту. Їх там рум’янять, зачісують, одягають у шовк. Базар тільки-но починається.
Тож ходімо туди, де продають живий товар.
– Петре, але ж твій колишній господар упізнає тебе, – занепокоєно озвався Сава.
– Не хвилюйся. Щось вигадаємо.
На них були білі плащі з тонкої верблюжої вовни. Обличчя, запнуті до очей, свідчили, що ці двоє – мешканці пекучої Аравії. Якби Савине обличчя було відкритим, то мусульмани помітили б на ньому і тривогу, і настороженість, і радість. На невільничому базарі поміж негрів та білявих чоловіків стояли тільки дві дівчини. Одна з них – Меланія. Сава давно вже вгледів її. Довкіл штовхалися азіати, які пожадливо обмацували дівчат хтивими поглядами. Якийсь навіть наважився торкнутися Меланіїного плеча, але хазяїн уперіщив нахабу гарапником. У гурті зареготали, а зухвалець відступив подалі.
Розштовхуючи й обсипаючи натовп добірною арабською лайкою, Потурнак, а слідом і Приблуда, нарешті пробилися ліктями до живого краму. На зухвалість Петра відповідали шанобливими
поглядами. Бо коли так люто лається, то, мабуть, людина при грошах і при владі. Шейх або ще хтось, а десь поряд мусять бути й охоронці.

– Скільки достойний просить за ці дві торби з кістками? – прохарчав Петро так, що навіть Сава не впізнав його голосу.
Гендляр натягнув на вид улесливу посмішку. Відповідати не поспішав. Він пришкандибував біля дівчат, підозріливо глипаю чи на юрбу.
– А якими грошима шановний шейх буде платити?
– Дукатами, – відказав Петро.
– Срібними чи золотими?
– Золотими.
– Хай так... – сказав володар живого товару. – Тоді тисячу дукатів за кожну з цих торб з кістками.

. . . . . . .


1) Золотий Ріг – бухта в південно-західній частині протоки Босфор, біля виходу в Мармурове море. На обох берегах Золотого Рогу розміщена європейська частина Стамбула.


Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.