Дмитро Яворницький (Dmytro Yavornytsky) Русалчине озеро - "Свічадо"
Головна сторінка
Зміст - № 1 (15) '06
Зміст - № 4 (14) '05
Зміст - № 3 (13) '05
Про нас
Передплата
Наші координати
Обмін посиланнями
www.ukrlegenda.org
Українські легенди



Українська література

Спадщина



Дмитро ЯворницькийДмитро Яворницький

Учений зі світовим ім’ям, історик, археолог, фольклорист, письменник. На жаль, художня спадщина прозаїка широкому загалу українців майже не відома. Тому пропонуємо читачам оповідання вченого.

Русалчине озеро

(Із записної книжки старого мисливця П. К. Д-ча)

Люблю я старий і рідний Дніпро! Люблю я й плавні Дніпрові з їх озерами, очеретами, лозами, старимипрестарими дубами, кучерявими шовковицями, товстими, дупластими вербами та високими, корячкуватими осокорами! І чудов і ж ті плавні! Особливо та частина їх, що колись-то, ще за щасливих часів Запорожжя, звалась Батьком Великим Лугом.

Чого, чого тільки у тому Великому Лузі і немає? Там і звір, і птаство, і риба, і раки, і ожина, і водяний горіх, і усяка ягода – усього і не перелічиш, що в ньому є.

Усім тим користується чоловік тепер, як користувався він колись-то з давніх часів, за славних запорожців; як користувавсь ще й раніш, у давню давнину, коли тільки що уперше ступив ногою коло Дніпра-Славути. Хоча тепер Дніпро і не дає чоловікові того великого багатства, яке колись-то він йому давав, бо цілі поріддя і звіру, і птаства, і риби або геть спрянули, або ж зовсім у ньому перевелись, а проте все ж таки старий дід і тепер не ховає ні од кого свого добра і щиро поділяється ним з чоловіком.

Люблю я старий і рідний Дніпро і вважаю за свій обов’язок в зайві часи піти до діда, привітати його, уклонитись йому до землі, поблукати з рушницею по його широких та розкішних плавнях, залізти в який-небудь найдалекий і найгустіший куток тих плавнів, перелетіти думкою в ті далекі і славні часи, коли тутечки ще запорожці здобувались і рибою, і птаством, і звіром.

Тоді в думках моїх несамохіть виникають одна по одній картини життя цих славних і вікопомних лицарів-героїв з їх великими і незабутніми войовниками – Байдою, Сагайдачним, Сірком та іншими. Переживши в думках укупі з запорожцями усі їх радощ і і все їх горе, сподіявши укупі з ними ж усі їх походи на Чорне море, на Крим та на Туреччину і до всього того добре виблукавшись і добре натомившись, я йду надвечір шукати собі на ніч притулку і після довгого розвідку нарешті знаходжу його.

Ось у глибині плавнів бачу старий, могутній і велетенський дуб; за дубом бачу велике озеро; по край озера просторий куріньрибальню, а коло куреня-рибальні бачу й діда-рибалку, що сидить без шапки і без чобіт на одрубку дерева і чинить свій довгий-предовгий невід, розторгавши його по густій траві коло себе. Рибалка, хоча й сивий на погляд, але ще кріпенний дід: волосся йому на голові густе, біле, підстрижене під макітерку; борода чи виголена, чи так підчикрижена, на верхній губі покинуті довгі, сиві і густі вуса, з-під сивих, накордубачаних брів дивляться велик і, темні, але добрі і ласкаві очі, одежа на дідові – біла, домоткана сорочка і білі ж, домоткані, надміру широкі штани.

– Боже вам поможи, діду!
– Спасибі, пане! Сідайте, – за гостя будете! Десь, мабуть, уже давненько чвалаєте по плавнях?
– Ще зранку, діду.
– А оце б то на нічліг?
– Не що ж.
– Охота, кажуть, гірше неволі.
– А то вже так.
– Як що не погребуєте, то прошу до куреня. У мене тутечки уже й рибка свіженька готова, можна б так що й вечеряти, та тільки щось моїх хлопців й досі немає, уже пора б їм таки й повернутись з плеса... Сідайте, пане! Вибачайте тільки, що у мене сідало просте, непанське.

Дід посунув мені одрубок дерева, а сам сів прямо на землі, одну ногу витягнувши рівно вперед, а другу зігнувши в коліні і обхопивши коліно обома руками.

Ні дід мене, ні я діда до того часу ніде не бачили, а проте сторонній чоловік, де б він не трапився простому селянинуукра їнцю, завжди дорогий для нього гість.

Я сів на оцупок, і у нас з дідом розпочалась розмова.
Почали спершу з озера та з рибальства, далі перейшли на орендну плату, на плавні, на ліс, на сім’ю і таке інше.

Із бесіди дізнаю, що у діда три дорослих сини, що він усіх їх держить коло себе і не виділяє на бік, бо бачить у виділах певну і вірну погибель для кожної сім’ї, що працюють вони всі вкупі і згідно, і лагідно; кожної весни перебираються з села на озеро в кінці травня місяця або ж з початку червня, коли тільки плавні вийдуть з-під паводі, живуть коло озера до морозів, і тільки з морозами кидають своє рибальство і знов вертаються до села.

– Воно, бачте, можна було б тягти невід і зимою, крізь ополонки, так це не варт і печеної цибулі: одно те, що тоді дуже трудно мати стосунки з селом, а друге – зимою дуже багато нечисті в плавнях.
– Якої то, діду, нечисті?
– Звіру, або, сказати, вовка. То сама погана нечисть, через неї і небезпечно зимної доби в плавнях. Є тут багато й іншої нечисті: лісовиків, водяних, вовкулаків, русалок – усіх і не перел ічиш. Ну, та то все така нечисть, що од неї то хрестом, то молитвою та все ж таки можна одбитись, а од звіру ні хрестом, ні кийком не одіб’єшся, рушниця навіть і та не пособляє. Іноді буває уночі, що як обсяде нечисть навкруги курінь, то цілу ніч не дасть тобі вийти і на світ Божий. А що вже як завиють вовки, так аж волосся на голові дубора становиться. Отакечки мій дід з їх, з вовків, і помер... Так ото ж, чуєте, більш через них і перебира ємось ми з плавнів на село зимної доби...
– Так тут, кажете, діду, і русалки є?
– А що ж ви думаєте? І русалки є.
– І ви їх бачили?
– Куди ваше діло? Не тільки бачив, – лукаво осміхнувся дід, – а скажу вам, пане, що через русалку я й на цьому озері сиджу. Русалка замість мене і оренду за озеро панові плате. І само озеро через неї у нас зветься Русалчино. А що не вірите?
– Та що це ви, діду?
– А ось послухайте, то й повірите. На цьому Русалчиному озері я сиджу усього тільки два роки: воно мені було неспроможне, – багато дуже приходилось оренди за нього платити. Я держав на оренді невеличке озеро, Кругляком зветься, ближче до Кінської річки; по сто карбованців було озеро. Два роки тому назад на тому Круглякові я і рибалчив з моїми трьома синами. Зелені свята припали тоді якось-то дуже пізно, і ми тільки тижнів за два перед святами і переїхали із села на озеро. У нас здавна заведено, та і тепер так само поводиться, що ми через усе літо ніколи додому не їздимо, а нам сюди з дому щотижня привозять печеного хліба, сала, солі, картоплі, пшона, борошна.

Ну, звичайно, ми уже такечки і підганяємо, щоб нам вистар чало харчів на цілий тиждень. Але перед самими Зеленими святами ми почали помічати, що у нас неначебто більше, ніж треба, почало виходити хліба. Чуденне діло, міркуємо самі проміж себе, і народу в нас же не прибавилось, а хліба не стає на тиждень. Казав я одним хлібом більше з дому привозити. Знов не стає. Опріч того, і риба, і сало, і картопля – усе, що зоставалось після вечері, почало теж потроху убавлятись. Думка, може, пацюки тягають, а їх тут, у плавнях, до напасті. Почали ми класти хліб і все їстівне на полицю, аж під саму стелю куреня. Але і це не пособляє. А раз якось-то менший син забув на столі цілого окрайця хліба. Теж не стало й окрайця. Чи не приблудна яка собака? Так як же ж собаці улізти у курінь, коли в ньому двері зачинені? І вп’ять же, якби собака, то вона б тут, у курені, усе перебурмувала і посуд поперевертала, а може, б якого і зовсім розбила. А тутечки усе, як слід, по-хазяйськи, – одно тільки, що харчів бракує. Ні, думаю собі, це не теє... Треба справді-таки дізнати, що воно тутечки за штукерія...

Казав я хлопцям знов покласти окраєць хліба на столі, курінь щільно причинити ще й двері зав’язати мотузком.

Хлопці зробили усе, як слід, і після того ми подались геть на влови.

Через кілька годин вертається мій менший хлопець до куреня варити обід. Надходе до куреня і баче, що все в ньому, як було, так і зосталось: двері щільно зачинені і мотузком зав’язан і. Розв’язав він мотузка, уступив у курінь. Коли гульк на стіл, аж хліба нема! Що за лиха личина?..

Ось з перегодом надходимо й ми. Хлопець і доводе нам. Еге, так он воно що? А ти, питаю хлопця, великий окраєць зоставив на столі, як ми виходили із куреня? – Ні, каже, тату, невеликий. Ну, добре: недовго ж те, що краде у нас хліб, житиме отим окрайцем.

Другого дня я знов велів покласти на стіл окраєць хліба, а меншому синові казав узяти в руки доброго кийка і з ним залізти у курені під примостку. Далі ми вийшли із куреня, причинили в ньому двері, зав’язали їх мотузком та з тим і потягли собі, куди треба. Під обід вертаємось назад. Йдемо собі похвально, не поспішаючись. Надходимо до куреня і бачимо, що двері в ньому, як були зав’язані, так і зостались. Оце ж, мабуть, хлопець й досі стереже крадія, міркуємо собі, якщо не заснув часом під примосткою. Уступаємо у курінь, зирк на стіл, аж хліба нема. “Василю! Василю!” – кричу до хлопця. Не обзивається. Я під примостку. Коли дивлюсь, аж мій Василь лежить у самому кутку, скорчивсь у три погибелі та тільки тремтить, як у пропасниц і. Ледве витяг я його на світ Божий. Та й тут не зразу прийшов він у тямки: з півгодини місця не міг знайти і слова мовити. Потім того, як уже трохи очуняв, то розказав нам таке: “Ото, каже, як пішли ви з куреня, ліг я. Ліг і слухаю. Коли це чую, ось двері у курені рип! Я так і насторочивсь та зараз за кийок, щоб ото зразу так і блиснуть його по мармизі. Аж дивлюсь, а воно ускочило у курінь щось таке, що хто його знає і яке: дівчина – не дівчина, жінка – не жінка, дитина – не дитина, а тільки волосся йому скрізь розкидані по плечах, на голові невели чкий вінок із квіток та з латаття, що ото на воді росте, а одежа, одежі тільки того й є, що біла благенька сорочка. Поглянув я на нього: як єсть тобі русалка, про яких балакають люде! Так зразу і опудився. Та ще як згадав, що у нас якраз саме русальні тижні, то тут на мене навалився такий страх, що я швидше в куток, та там і дух притаїв, і кийка з рук випустив... Що вона тут робила, що взяла, як вийшла, як зачинила куреня, – нічогісінько я того і не чув, і не бачив. Та десь би з мене там, у кутку, і дух вийшов, якби ви швидко не наспіли та не витягли мене з-під примостки”.

Слухаю я Василя, і чудно мені якось-то робиться і моторошно. Думаю: недурно ж ото старі люде розповідають про тих русалок. Уже ж з чогось вони, ті балач- ки, та взялись. Та ще ж справді до того і русальні тижні... І ще моторошніш стало мені... А проте, міркую сам собі, треба усе ж таки дізнати діла, що воно за притичина така. Не кидати ж через це озеро!

Після хлопця у курені зоставсь уже я сам. Як зоставсь я в курені, то зараз же знайшов за образом слоєчок з святою водою, яку кожний християнин держить про слу- чай у своїй хаті, зняв з шиї хрестика, узяв його в руку та й поліз з ним під примостку. А про кийок уже й не думаю.

Пройшло з годину, певне, не більш. Коли це чую, двері рип! і вбігає у курінь якраз таке саме, про яке казав і Василь. Ускочило у курінь та одразу до столу... Ну, паночку, казати вам по щирій і справжній правді, і у мене рубаки було заходили так, як ті товкачі у водяному млині. Тут я як закрадусь, як вискочу зп ід примостки та як кинусь до тієї русалки: “Да воскреснет Бог и расточатся врази его”! Та як бризну на неї святою водою! Та мерщій за хреста та на шию русалці: “Свят! Свят! Свят”! А тоді і дивлюсь, як ото таку нечисть та буде бити Господня сила. А вона баче таке, та як шарпнеться одразу вбік та як затруситься! Зблідла, зблідла, і очі їй такі страшні, страшні та широкі зробились. А далі як закричить та як заридає: “Дідусю, голубчику! Не бийте мене! Я не буду ... їжи Богу не буду більше красти у вас хліба”! І що ж ви думаєте? Як накинув я їй ото хреста на шию, вона ухопила його у руки, перехрестилась та й поцілувала. “Дідусю, голуб чику, до віку не буду красти хліба, ось і хреста поцілую”...

Тут тільки я добрав толку, що то була не русалка, а справжня хрещена дитина. “Так ти, – кажу, – не русалка?” “Яка, дідусю, русалка? Що то єсть за русалка? Я їсти хотіла і ото хлібця у вас брала... Дідусю... я... у мене ні татка, ні матінки... я, дідусю...”

Та й заплакала бідна дитина, та так же гірко: сльоза сльозу побиває – отак воно рида. У мене немов аж серце увірвалось у грудях. І таке воно мале, та хире, та безщасне... Посадив я її за стіл, погладив рукою по голівці, поклав перед нею усього, що тільки було в мене у курені, і давай годувати. Коли ось надходять до куреня і сини. Та як же углядять вони русалку, та як дременуть назад! А я за ними: “Хлопці! Хлопці! Стійте! Стійтебо! Це не русалка! Це...” Так куди там? Такого дмухача завдають, що аж п’яти їм улипають у зад! Ледве, ледве спинив. “Та тож, чуєте, – кажу їм, – не русалка, а хрещена дитина!” Хлопці узяли совість, вернулись до куреня, але все ж таки якось-то з острахом подивляються на ту русалку. Аж бачуть, що вона і їсть, і говоре, як і всі люде їдять та говорять, швидко заспокої- лись і тоді уже давай глузувати самі з себе.

Після того вона нам, скільки пам’ятає в такім разі дитина, розказала про себе таку оповідь.

Скільки років те було, певно того не знає, а тільки упомку їй, що вона жила у якомусь-то хуторі, і там були пан та пані, тобто її батько та мати. Пані дуже любила її і звала чогось-то “моя Лялечка”. Раз пана не було дома, а пані лежала хвора. Нянька, що була коло неї, повела її до взліску на прогуляння. Привела до взліску, її пустила бігати, а сама сіла на пеньку, супроти сонечка, та й укинулась у дрімки. Тутечки де не взялись одразу з лісу два чорних чоловіки, та як ухоплять її, та в рота ганчірку, та в ліс! Примчали до якоїсь великої буди, а там ще кілька чоловіків та жінок, ті швидко накинули на неї якогось- то лантуха та на дно буди, під сіно, та тоді швидко навтіка- ча з лісу! Навпослі вона дізнала, що тих людей звали циганами, і що вони часто крали малих дітей і перепродавали їх у другі руки. Коли спинились вони на місці, було уже темно. Тоді вони витягли її із-під сіна і поклали наверху буди. Вона почала плакати та вириватись од них, вони одразу прибили її. І кожен раз навпослі, як тільки вона починала плакати, вони давали їй ляпанц ів, а як тільки стихала, давали хранзолі та сала. Таким побитом потроху та помалу вона заспокоїлась і почала забувати і хутір, і пана, і пані, і свою няньку, зате почала розуміти те, про що балакали проміж себе цигане. Цигане довго держали її під запином, а потім потроху почали давати їй волю, дозволяли виходити до циганчат і гратись з ними. Тутечки од циганчат вона дізнала, що її збираються продати комусь-то.

Якось-то уночі чує вона, що цигане чогось-то дуже стурбувались. Довго вони змагались проміж себе, а потім того уранці другого дня узяли та й продали її якомусь-то старому сліпцеві за поводатиря, а самі швидко й покрились у другу губерню.

З тим сліпцем, якому її продали цигане, ходив укупі і другий старець, тільки він був навспражки видющий, а вдавав істоту, буц імто нічого не баче. Сліпий старець був дуже добрий, він любив її і звав чогось-то Оксаною, старець видющий був злющий і часто давав їй стусанів. Бачила вона власними очима, як він крав малих дітей, калічив їх, заставляв їх прохати на своє каліцтво, усю здоби ч од них тут же одбирав собі, а потім і самих їх перепродував іншим за добрі гроші. Певно, він теж саме зробив би і з нею, якби не сліпий старець, що боронив її од лихого свойого товариша. І боялась же вона того видющого старця страшенно!

Скільки місяців вона ходила за поводатиря з тим сліпим старцем, того теж добре не пам’ятає, а тільки їй трапилось ось що: узяв той сліпий старець якось-то напровесні та й вмер, а її лишив видющому старцеві.

Затремтіла вона вся, сердешна, коли цей видющий старець узяв її за руку і звелів вести його до якогось-то села, що було близько Дніпра і близько великих плавнів.

Але на її щастя йшли вони недовго. День був дуже душний, і той старець, притомившись, сів спочити коло Дніпра. Сів та й задрімав. Тоді баче вона таке, та, недовго думаючи, шурх! та й утекла од нього прямо в плавні. Три дня шалалась вона по плавнях! Навкруги ліс, нікого і нічого не чуть. На четвертий день налучила на рибальський курінь і ото там, коло куреня, у прогнилому дуплі порожньої верби, і знайшла собі притулище. Звичайно од голоду почала тягати з куреня хліб та усяку іншу з’їжку тоді, коли рибалки кидали курінь і йшли на влови. І от що мені дивно, паночку: як воно, отаке мале та не згинуло – нехай Бог милує – у плавнях? Або як його, безщасного, звір не згубив у лісі? Сказано, малих сиріт Господь не покидає, то оце воно саме і є. А їй не більш, як годів вісім було.

От таке-то вона нам про себе розказала. Більш цього ми нічого од неї не дознали.

Прожила з нами Оксана – так ми її і звали – на плавнях до осені, а після того я взяв її з собою і на село.

Перебрався ото на село, а в мене стара сусіда: “Діду, каже, ви б сповістили про свою нахідку станового, а то як би ще не спобігли собі якого лиха через те, що держите у себе чуже дитя”. Я поміркував, поміркував та й послухавсь сусіди: узяв та й повіз дівчинку до станового, аж за двадцять за п’ять верстов од нашого села. Привіз, показав і все йому розказав, що знав про неї. Становий те все вислухав, списав на папері і казав мені, поки що держати дитину у себе, до часу. І як сказав мені отак становий, то неначе він цілого скарба розсипав перед моїми очима. Ото я так зрадів тому. Дуже уже я полюбив теє дитинчатко. Таке воно було ласкаве, та добре, та тихомирне, що його десь би кожен на світі полюбив. Усе було воно коло мене в’ється та щебече, нена- че тобі тая ластівочка: “Дідусю, гарний, любий мій дідусю!”

Такечки ото, чуєте, і зосталась у мене жити Оксанка. Добре. Переталанили ми зиму, дочекали і до великого посту. Якосьто я розшатував по тину свій старий невід, сів коло тину на ослінчику та й картачу невода. Коло мене вештається і дівчинка. Коли це чую, що десь-то по дорозі дзеленчить оддалеки дзвоник. Ось він ближче і ближче, ось уже й коло мойого двору. Підводюсь я з місця, гляну по той бік тину, аж воно їдуть два екіпажі, в одному сидять якийсь то пан та пані, а в другому становий і з ним на передку десятський. “Ось, тут, – каже десятський до станового, – це саме його двір”.

Я надхожу до воріт, а за мною слідком і дівчинка. Коли це пані, що сиділа в екіпажі, гляне на дівчинку, та одразу як закри- чить, та як заколотиться: “Вона ж, вона, моя донечка рідная, Ляле чка моя любая!” Та як кинеться з екіпажа до Оксанки! А та геть од пані та до мене! Ухопилась рученятами за мою руку та немов аж уп’ялась у ню. Пані плаче, дитина кричить з переляку, а я стою, немов дерев’яний, і не знаю, що мені й робити. Та уже спасиб і становий не терявсь. “Ви, – каже він до пані, – заспокойтесь! Ви заспокойтесь! Покиньте плакати! Скажіть краще, чи не знаєте якої-небудь ознаки на тілі вашої дитини”. “Як не знаю? Знаю, що у неї на правій ручці, пониже ліктя, єсть невеличкий рубрик од праса. Та я й без того бачу, що це ж моя і рідна, і крівна дитина”. Та вп’ять до дівчинки, а та бідна до мене. Тоді становий мені: “А подив іться, діду, чи є у неї справді така ознака”. “Є, кажу, пане. Я й раніш цього помічав, та думка така, що то у неї звідтіль, як ото її цигане теє, або як блукала по нетрях лісу та обдряпалась”.

Пані, чуючи те, ще більш у сльози, а пан собі. Ну, ото ж як уже всі виплакались, тоді почали говорити діло. Та що уже, пане, вам про те розповідати? Оксану в мене взяли пан та пані, бо то її були рідні батько та мати, а мені за те, що її зберіг, наняли на три роки оце саме озеро, де я тепер сиджу, і за всі три роки і гроші уперед заплатили, та до того ще й грішми двісті карбованців дали. “Оце вам, дідусю, русалка і озеро, і гроші дає. І буде у вас озеро зватись Русалчино”. Так і сказали. Опріч того, як уже од’їжджали, так пані лишила у мене ще й цидулку і сказала так, що як спадеться лихо яке, то щоб я їй зараз же листа написав, і вона не забариться запомігти мені в моїй [біді]. Цидулка тая й досі лежить у мене в хаті, за божницею, та слава Господеві я не маю і на сей день ніякої нужди: озеро мене і годує, і про чорний день дещо дає.

Дуже плакала бідна дитина, як батько та мати брали її од мене, і, од’їжджаючи, усе кричала мені: “Дідусю мій! Дідусю! Я знов вернусь до вас!” Сказано – дитина...

Навпослі писар станового казав мені, що про Оксану становий пропечатав у газетах, і ото через те батько та мати її і взнали про неї. А живуть вони десь-то в закиївській губерні, туди ото вони і повезли її.

– Так ось бачите, паночку, як за мене заплатила русалка оренду, – скінчив дід свою оповідь і добродушно осміхнувсь до мене.
– Що ж ви, діду, після того і чутки не мали ніякої про Оксану?
– Чому? Ні, становий частенько переказував мені од неї поклін, бо йому писала мати її, а той уже доносив мені. Тільки її звуть уже тепер не Оксаною, а якось-то інакше. Востаннє пані доводила становому, що дівчинка уже добре наловчилась письменства і збирається сама написати своєму дідусеві.
– Ну, а як же тих панів, діду, прозивають?
– Та питайте мене: я й сам не знаю. Там, у цидулці, десь якраз і до речі: я вам скінчив про русалку, а осьдечки йдуть до куреня і мої хлопці. Тепер так що не завадить і повечеряти.

Хлопці, наблизившись до куреня і вбачивши несподівано пана, поздіймали звичайненько шапки і привітались. Усі три були міцні, дорослі і красовиті парняги.

– А що, хлопці, як сьогодні влови?
– Дякуючи Богові, нічого собі, тату: улови добрі, – одповів старший із хлопців, літ двадцяти двох парняга. – Оце саме надвечір риба та так же дрьохала, що... Через те ми так трохи й спізнились.
– Ну слава Богові святому! А ну, Василю, коли ж так, то давай же нам швидше вечеряти, – звернувся дід до найменшого хлопця, – а то мені так їсти, що аж пси за вухом виють.

Василь метнувсь до куреня і швидко виніс звідтіля низенький
стілець, на той стілець поклав спершу хліб, до хліба – ніж та дерев’яну
з цуркою сіллю солонку, далі простого роблива дерев’яні, некрашені ложки, після того притяг казанка з гарячою духовитою юшкою і коло казанка постановив невеличкі дерев’яні ваганки.

– Просимо до хліба-солі, – запрохав дід і, підвівшись з місця, тричі перехрестивсь на схід сонця, потім знов посів на одрубок дерева і почав краяти ножем для вечері хліб.
– А ну-те, хлопці, беріться за роботу, бо казав пан, чарку на горілку дам, – жартував дід, осміхаючись до хлопців.
– Та воно, діду, добре б було, якби малось опріч чарки і те, для чого роблять чарки, щоб хоч трохи душу покропить.
– А певно, що добре, бо без горілки немає, кажуть, і говірки, та де ж її тут узяти, коли в плавнях не то що шинка, а і признака його нема?
– У плавнях, діду, звичайно сама вода та риба, а ось у мене у торбі, і шинка немає, а горілка теє... водиться... І що б то був за мисливець, коли б у мене в торбі та пляшки не було, а в пляшці б мокрухи не водилось?
– Гм! – крякнув дід одразу і якось-то дуже проворно провів рукою по довгих і сивих вусах своїх. – Це немовби свято несподівано випало нам сьогодні. А ну, Василю, неси швидше з куреня чарчину!

Василь не забаривсь.
Принявши до рук чарчину, я сповнив її до самих країв горілкою і сперш усього підніс дідові. Але дід, додержуючи старовинних
звичаїв, одвів чарку рукою до мене. Я запрохав діда удруге. По другому проханню дід уже не одмовлявсь.

– Ну, пошли ж нам, Боже, здоров’я, та з неба дощу, та хліб, та цвіт, та всячину! – Дід узяв чарку в одну руку, другою широко перехрестивсь, потім того нешвидко і якось-то з протягом перекинув її собі в рот, нешвидко проковтнув, злегка покрутив головою, немовби показуючи на міцність горілки.

Після діда випив я, після мене усі три хлопці, по черзі, од старшого до меншого.
Далі усі шпарко узялись за юшку.
І знаєте що, братця? Коли хто з вас коли-небудь і хоч разразом куштував юшку на вільному повітрі, коло озера, серед зеленого лугу, під могутнім і віковічним дубом, то той добре знає, що то воно за чудова штука, ота рибальська юшка! А кому ж цього щастя не траплялось на віку, то той нехай піде до рибалки і покуштує у нього юшки, і тоді запевно повіре, що ніяка юшка, яку варить кухар у великих панів з усякими кухарськими витребеньками, – ніщо є супроти тієї, яку варить рибалка у простому казанку з рибою, водою та цибулею.

– А що, діду, може й по другій?
– І то б не вадило!

Я знов налив і знов приступивсь з частуванням по черзі, дійшов і до найменшого хлопця, Василя. Василь уже був і руку простяг до чарки, коли це дід одразу до мене:

– Йому, пане, більш ні-ні! Нехай у нього лишень вус спершу теє... трохи більш висипеться, а тоді уже і мокатиме його у горілку... Доволі з його і однієї. Бач, який проворний! Уже й натявся, і руку поспішив простягти!

Бідний Василь одсмикнув назад простягнуту до чарки руку і од сорому увесь почервонів, як та калина. Мені дуже жаль було хлопця, але я, свято поважаючи стародавні українські звичаї, не хотів суперечити дідові і собі одсмикнув од Василя свою руку.

Після юшки дід витяг з казанка усю рибу, поклав її у ваганки і густо посолив сірою цуркою сіллю.

Ні, таки справді ніколи, ніколи на віку я не їв такої смачної риби, як та, що зварена була дідом-рибалкою у плавнях Великого Лугу, що покладена була у дерев’яні ваганки і що посолена була сірою цуркою сіллю прямо з пучки діда-рибалки!..

Повечерявши і сказавши дідові на добраніч, я постановив коло куреня насхіль свою подругу, подвійну рушницю, а сам приліг на свіжоскошене, липке та запашне сіно і несамохіть скинув очима навкруги себе.

Стояв тихий благодатний літній вечір, який наводить на душу тихі думи і втихомирює серце.

Стояв тихий благодатний літній вечір, який наводить на душу тихі думи і втихомирює серце. Перед очима в обидва кінці розіслались зелені густі і веселі луки, а повздовж тих лук без кінця простягся Дніпро-Славута, що стиха журчав і стиха плескався в своїх широких берегах, оперезаних густим і непролазним очеретом, немовби живим і барвистим поясом. Очі, утомлен і денним блискучим світом, одпочивали на зелених луках і на чистій бігучій воді. Над зеленими луками і над спокійним Дніпром спустилось чисте, далеке і глибоке небо, поспіль засіяне незчисленною силою зірок. І ті зорі миготіли, грали, переливались, осм іхались одна до одної і, оддаючи ніжним, м’яким та блакитним сяйвом, вливались в мою душу теж чимся ніжним, м’яким і спок ійним. Зблизька, по темній і вогкій низині плавнів, тягнувся свіжий луговий вітрець, злегка ворушив гілки дерев та стеблини ніжної лугової трави і ще легше торкався моїх рук, лоба, лиця, волосся. Ось добігає вітрець той до стоячої насхіль рушниці, ось прокрадається він усередину спершу одного, а потім другого дула її і виводить звідтіля таку чудову і таку чарівничу подвійну мелод ію, неначе то грає не рушниця, а дві, самі ніжні, самі штучні і самі найделікатні жоломії-дудочки, і грають вони, то зливаючись до купи, то розрізняючись окремо одна од другої. Під ту оригінальну і чудову мелодію очі мої потроху та помалу починають злипатись, і сон починає мішатись з натурою. “А що це? Чи не жалібна пісенька тієї бідної русалочки, що ото?.. А що це? Чи не журливий плач тієї безщасної матінки, що?.. А що це? Що? Лети, душе, до тихих і ясних зір, а ти, тіло, спочинь, спочинь мирно і спокійно ось тут, по край озера, серед лугу зеленого, близько дуба столітнього, до другого Божого, тихого і ясного дня...”










Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.