Іван Сокульський

Іван Сокульський (1940–1992) – багатолітній невтомний правозахисник. За найнестерпніших обставин він не переставав бути Поетом – істинним, трепетним, невпокореним.

Кострище осені

Осінь припадає до землі,
слухає свою останню тишу,
на відлітнім літовім крилі –
золотом – листи у вічність пише.
Рідна доля ходить по стежках,
Пам’ятає кожен слід Твій теплий...
Осінь тут, як матерня рука, –
Покладає дім посеред степу.

1978

Чи бачив ти, як плаче камінь?
Ніхто не бачив каменя сльози.
Ніхто не чув, як крик мовчав – віками...
Ніхто не чув високої грози.
Чи бачив ти, як плаче камінь?
Пороги виросли – на ґвалт...
Як волі щит пороги стали!
Шляху нема назад.

1977

Не розлучитися світові з світом.
(Далеч у далечі струни торка...)
Не розлучитися – осені з літом,
Не проминути рокам!
Не розлучитися з ближнім і дальнім.
(Стежок хай безліч, дорога – одна)
словом єдиним, співом хоральним –
не розлучитися нам!

1980

Осінь, осінь – чистий образ Божий!
До небес – дерев іконостас...
Перед серце – щедро та вельможно –
Лаврою оздобною звелась.
Світлий сум. Полишене гніздів’я...
У молитві світ завмер увесь –
сяюча ошатна Візантія
звільна сходить з вівтаря небес.

1980

Ще повен день, та сонце вже на спаді:
“Себе до променя віддать!”
До дна – печаль і туга-даль Вівальді...
По скрізь печаль зростає тиха радість...
Тече – не витіка вода.

Казань, 1983

* * *

Глибоке зітхання... Печально.
Світ на відході стоїть.
Осінь у світі прощальнім!
Осінь у вірші моїм!
Як далеко ти, слово “розлука”!
Я такої не знав ще пори:
Сонцем, блакиттю, звуком –
Осені свічка горить!

* * *

Навскіс небес хмарину вітер гонить.
Печаль – схолола, витекла, німа.
Схилився степ – відкритий, безборонний.
На цілий світ – ні меж, ні брам нема.
Тягучий спів – мов доля, безконечний.
Повільний день не вийде з берегів,
Спадає листя осені на плечі...
Останній промінь звуком здаленів!

* * *

Осені віддих глибокий.
Осені чистий звук –
всіх, що минули, років,
літературно- х у д о ж н і й альманах
29 СВІЧАДО 3(13)’05
всіх, що були, розлук!
Осені борозни тихі.
Осені пам’яті – засів...
Днів позолочених стріхи –
Там, в далечіні степів!

* * *

Кострище осені! Згора останнє літо.
Неначе ладан – лагідний цей дим.
Незнаний день вже випроставсь над світом.
– Що далі – буде? Йти – куди?
Кострище осені! Покрита злотом тиша.
Тече печаль, відходить далеч літ...
– Що маєш – тут, що в літі – там – залишив? –
мурличе день, неначе сонний кіт.

* * *

Прощання світу! Відлітає осінь.
Минає листя, завмира трава...
І тільки сум сумує й досі,
і ждуть вінця свого слова.
Печальне сонце. Далеч незабута.
– Кринице днів, глибока і сумна!..
І свідчить осінь – тишею і смутком:
нема розлуки, де немає дна.

* * *

Епічний день – між мурами і сонцем.
Спинився час... Куди йому іти?..
Спинився світ: довічно буде осінь!
Незрушний сум – без цілі і мети.
Змирись і будь! На всьому – позолота.
Відхід небес. Задуманість дерев.
Предвічний спогад йде навпроти!..
І пам’ять – є, і кров не мре.