Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Thu, 20 Jul 2017, 16:03
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиБенкет хижаків

Між Малою Катеринівкою і Царицинкутом, де оце рибгоспівські ставки, росли колись на левадах понад Кінською кучеряві верби, дикі груші та крислаті осокори. Краса була несказанна! Старі люди переказують, що саме тут відпочивала зі своїм почтом цариця Катерина, коли подорожувала в Крим через Запорожжя.

Зупинився царський караван ополудні, щоб літню спеку в затінку перебути, але Катерині ці місця так сподобалися, що вона вирішила тут заночувати. Слугам було наказано готувати всякі наїдки й напої. Цариця збиралася бенкетувати.

Скоро й обід був готовий. Катерині подали золочений дзиґлик, а князі, графи та генерали порозсідалися довкола широкої застьоли прямо на траві, і почався бенкет... Пили-пили, їли-їли пани — аж повпрівали. А як ударив їм хміль у голови, як розв’язалися у них язики, то почали вони до цариці приставати з проханням:

— Віддай нам, матушка, оці степи благодатні!.. Віддай, розділи поміж своїми слугами вірними... А ми вже тобі віддячимо — зведем зі світу розбишак непокірних, отих запорожців триклятих, що знаджують кріпаків наших і на бунт їх підбивають...

Катерина теж була вже напідпитку. Почула вона благання вельмож, засміялася, та й каже:

— Гаразд, гаразд, панове... Подарую вам оці землі благодатні, тільки, щоб не було кому образи, то зробимо ось що. Хто з вас у який бік обличчям тепер звернений, той нехай туди й скаче на своєму коні. Скільки степу оббіжить до заходу сонця, ото все і його!..

Пораділи вельможі, посхоплювалися і давай коней своїх сідлати. А як осідлали, то притьмом і розбіглися в усі боки, як руді миші. П’яненька ж цариця сміялася-сміялася з них, а тоді впала в траву та й заснула...

Найхитрішим серед панів був Потьомкін, то він найперший і вихопився з гурту та й подався чимдуж на схід уздовж Кінської. Заскочив у Кінсьководівку 1 і кричить на все п’яне горло:

— Це моє! Це моє!

Почули той крик дивного вершника люди, перехрестилися і думають:

— Що воно за оказія?! — Не знали, бач, що то їхня біда кричить.

А Потьомкін тим часом погнав далі коня. Біг-біг — не видно ніде й хатини! Коли це гульк — невеличка слобода! Забіг князь у неї і знов не своїм голосом крикнув:

— Це моє! Це моє! — А тоді розвернувся, щоб по безлюддю час не гаяти, і помчав назад, правим берегом Кінської. Схитрував, одним словом. Ось тому, кажуть, і село те, куди добіг Потьомкін, назвали пізніше Хитрівкою (тепер південна частина селища Комишувахи — В. Ч.).

Вернувся панюга в Кінсьководівку, а звідси повернув на Кримський шлях. Загарбав Кушугумівку, Краснокутівку 2, усі поля, луги й пасовиська навколишні і, захеканий, ледь-ледь устиг до заходу сонця в царський табір добратися.

А на південь, понад Великим Лугом, подався був граф Попов.

Цей ненажера захопив усі степи янчекрацькі, карачекрацькі і бурчацькі. Може б, ще й більше нагарбав, якби біля Лисої гори не сталася йому пригода. Не витримав божевільного чвалу його притомлений кінь, повалився на землю та й пропав... Розгубився пан, ледь не плаче... Коли це дивиться — перед ним нечистий з цапиною борідкою вродився. Стоїть і посміхається. Кажуть, на Лисій горі чортів водилося тоді багато...

— Не переживайте, ваша ясновельможність,— каже біс.— Я вам скакуна заміню, тільки віддайте мені за цю послугу свою душу.

— Добре! Добре! — зрадів Попов.— Неси мене швидше, бо вже скоро сонце зайде. Не встигну на вечерю до цариці...

— Встигнете! — не то закричав, не то заіржав чортяка, а тоді раз — обернувся на жеребця і помчав графа до Скелянської балки. Оббіг Скельку і Маячку 3 та чимдуж — у плавні! Плавнями, плавнями, повз Кучугури — і виніс пана до Підстепної, себто до нашого села. Прийняв знову свій образ та й каже:

— Злізайте, ваша ясновельможність. Далі я вас не повезу, бо в таборі піп є... Доберетеся пішки, тут недалечко. Бувайте здорові та в гості до мене навідуйтесь.

Сказавши це, біс мов крізь землю провалився, а Попов очеретами потяг до табору... Відтоді, кажуть, цей пан і всі його нащадки з нечистою силою зналися. Був із їхнього Василівського замку таємний підземний хід аж на Лису гору, по якому вони до чортів та відьом у гості ходили...

На північ же, понад річкою Кушугумом, помчав Розумовський. Цей коня загнав ще швидше, ніж Попов, бо пробирався до Дніпра болотистими балабинськими плавнями. А як спішився, побрів Закітним до Мірошника 4. Виліз рачки на гряду весь у куширях та багнюці і давай кликати рибалок:

— Гей! Харпаки сякі-такі, перевезіть мене на правий берег!

— А що ти таке? — питаються діди-запорожці.

— Я — ваш гетьман, сучі діти! Подавайте човна мерщій!..

— Ха-ха-ха!..— засміялися рибалки, аж луна Хортицею покотилася.— Може, ти й гетьман, тільки не нам, а отим, що в болоті, з якого ти виліз!.. Ану, хлопці, відлупцюймо веслами нечистого!..

Із тюканням і свистом діди почали наближатися до отетерілого Розумовського. Перелякався пан на смерть та мерщій назад, у хащі! Довго блукав плавнями і лише пізно ввечері дістався до Катерининого стійбища, Мокрий, вибарложений, одяг на ньому подерся і висить пацьорками, на голові баговиння... Як угледіли його князі, графи та генерали, так ураз за животи і схопилися, а з ними й цариця покотилася зо сміху. Неборака ж — бух Катерині в ноги та й просить слізно:

— Помилуй, матушка! Не встиг до заходу сонця... Коня загубив, плавнями блудив... То ти мені вже хоч отой куточок, що нижче Хортиці на правому березі Дніпра, подаруй! Я на нього з цього боку дивився... Пожалій, змилуйся...

— Гаразд,— каже крізь сміх Катерина.— Дарую тобі той куточок... А тепер іди до річки та хоч обмийся.

Так ото під п’яний регіт і дісталася гетьманові-невдасі та земля за Дніпром, де згодом виникло назване його іменем село Розумівка.

Поживилася того дня і дрібніша панота. А потішена цариця добряче виспалась, прокинулась на другий день пізненько, позіхнула та й каже:

— Ох і покутила (себто побенкетувала) ж я вчора... Як оця слобода, що на горі, зветься?

— Підстепна, ваша імператорська величність! — відповідають слуги.

— То хай же вона віднині Царицинкутом називається. Ось тому, кажуть, наше село і зветься Царицинкутом. Але дехто із старих людей ще й досі називає його по-старому Підстепною...

Порозхапували запорозьке добро катерининські вельможі, мов ті хижаки. Порозхапували і завели повсюди кріпацтво. Страшно бідували люди в панській неволі. Розказують діди, що про ту неволю й пісню кимось складено. Було як зберуться злидарі до корчми, як заллють своє горе оковитою, то й затягнуть, плачучи, сумної-сумної:

Катерино, вража бабо,
Що ж ти наробила?
Степ широкий, край веселий
Та й занапастила...

Довго в нашому краї з п’яної царициної ласки пани жирували. Але відлилися їм бідняцькі сльози. Прийшла революція 1917 року — і пропали ті кровопивці-хижаки навіки!

- - - - - - -

1 - Кінсьководівка - тепер с. Григорівка Запорізького р-ну Запорізької обл.

2 - Краснокутівка - стара назва смт. Мала Катеринівка Запорізького р-ну Запорізької обл.

3 - Маячка — село Василівського р-ну Запорізької обл.

4 - 3акітне, Мірошник — озеро і протока у колишньому Великому Лузі, напроти селища Кушугума.


Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Отак і назвали. Як запорожці давали географічні назви.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org