Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Mon, 25 Sep 2017, 03:44
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиПодвиги й характерство Семена Палія

Семен Палій — це той, що звільнив Гетьманщину від ляхів. Він був спершу не Палій, а Семен Попільник. Ледащо було! Так у дурнях собі й жив. Усе в попелі валявся, від того й прозвання одержав: Попільник.

Отак він лежить між запорожцями та й лежить, нічого не робить, а вони все то турка розганяють, то поїдуть Польщу розоряти. Наберуть по дванадцять коней — та й ходу. Дістануть собі грошей, сукон, усякої всячини, приїдуть додому та й почнуть дуванити 1 між товариством. Дійде черга й до Семена.

— За що йому давати? Він тільки валяється в попелі, а робити нічого не робить. Так нащо ж йому давати?

— Е, ні,— каже кошовий,— не обходьте, панове, і його. Будуть і з нього люди.

Ну, от дадуть і йому що-небудь. А він знову розгорне попіл під куренем, — а курені в них великі, чоловік на шістдесят,— та там і лежить...

От раз кошовий з козаками і відлучились кудись. А Семен лежав-лежав — надоїло. Далі взяв рушницю та й потяг до річки качок бити. Дійшов до річки, аж дивиться — у березі скеля, велика скеля. Сів він на тій скелі та й сумує, що немає чого їсти. Коли це так хмарка за хмаркою виступає, став дощик бризкати. Де не взялись і качки. Одна по одній, одна по одній та як налетіли — хмара хмарою! Прицілився Семен, вистрілив, а тут його щось штовх під руку. Він і промахнувся!

— Ех, матері твоїй ковінька! Сидить, знову журиться.

— Що ж воно мене штовхнуло?..

Подивився кругом — нема нікого. Тоді взяв прикрив рушницю штаньми, щоб дощ не замочив, ліг боком на скелі та й дрімає. Дрімає собі та й дрімає. Коли це розплющив очі, гульк — аж по тім боці річки лежить щось голе догори черевом та й гріється проти сонця. Що воно таке? Очі блищать, кігті — як у собаки, тіло червоне, мотузкою пузо підперезане, хвостиком вертить та ще й повітря псує.

— Ах, ти, єретична душа! Як же ти смієш перед запорожцем хвостом вертіти та ще й повітря псувати?! Постій же, я тебе поверчу!

Коли ось вискочило воно із води, стало задом проти Семена та хвостом верть! А Семен його буц із рушниці! Та й убив. Убив і всіх качок розігнав... Що ж тепер робити? Потяг до куреня. Іде до куреня, аж Господь послав йому назустріч Ангела.

— Здоров, Семене!

— Здоров, божий чоловіче! Що ти є таке?

— Я Ангел із неба!

— Ангел?

— Ангел.

Семен зняв шапку.

— Що ж тобі треба, Божий Ангеле?

— Не мені треба, а що тобі треба від Бога за те, що ти переміг лукавого?

— Хіба то лукавий?

— Лукавий. Ти його переміг, то Господь і послав мене до тебе, щоб я дав тобі, чого ти забажаєш у Господа.

— Тьху! Мені не те, що воно лукавий, а те, що як воно сміє передо мною хвостом вертіти та ще й повітря псувати!.. Одначе постій же. Що б його попрохати?.. Як би його гарно видумати? А!.. От що! Хочу я небагато від Бога: щоб скільки я об’їхав, стільки й переміг та щоб стільки я жив, скільки живе місяць; місяць старий — і я старий, місяць молодий — і я молодий!

Полетів Ангел до Бога.

— От так і так. Того-то й того хоче Семен.

— Ну, що ж, — каже Бог. — Хай буде йому так, як він хоче.

А Семену вже й гадки нема: шкобиртає собі до куреня. Одне тільки горе: їсти хочеться. Ходив-ходив круг куреня, найшов гнилу рибину, давай вогонь розводити. Розводив-розводив та й запалив курінь. Коли це приїжджають із добичі запорожці.

— Хто це курінь спалив?

— Семен Попільник.

Давай вони його лаяти. Лають та приказують:

— Палій ти, сякий та такий сину!

Ото й став із Попільника Палій, Семен Палій.

Пройшло скільки там часу, збираються знову в Польщу запорожці. Обрали собі ватажка, ловлять коней. А Палій лежав-лежав та й каже:

— Дайте ж і мені коня. Може, і я поїду...

— Куди тобі, сякий та такий сину, їхати?

— Та нехай їде,— каже кошовий.— Може, й він здасться.

— Ну, коли хочеш,— кажуть козаки, — то піймай собі там де-небудь на степу коня та й їдь.

Пішов Семен, піймав найкращого лошака та й веде до куреня.

А запорожці аж ахнули:

— Дивись, якого лошака піймав!

— Дайте ж мені й збрую, сідло та вуздечку.

— Бери, бери, хлопче, яку облюбуєш. Ото й зібрались.

— Ну, панове, вас дванадцять, а я буду тринадцятий,— каже Семен.

Посідали верхи, в кожного по два коня. Сів і Палій на свого лошака. Сів — не струснувся, не здвигнувся. Аж усі диву дались!

— Ми скільки,— кажуть, — муштруємо своїх коней, та й то так не поїдемо, а він одразу сів та й поїхав.

Поїхали, подрали Польщу, набрали добра — чого там бажали: грошей, сукон, зайців, лисиць та й їдуть. Коли це за ними погоня: схопилось чоловік сорок ляхів. Ось-ось доженуть!

— А що, панове, погано нам прийдеться... Доженуть іродові ляхи, голови познімають... Що ж тут казати? Порадь, батьку-отамане!

— Ех, панове-молодці! І порадив би, так сам не знаю, що робити.

— А я знаю що, — обізвався тоді Палій. — Уставайте ви з коней та беріть їх під бороди і стійте, не ворушіться. А я буду сидіти верхи. Я відведу очі ляхам.

Повставали вони з коней, держать їх під бороди, а Палій сидить верхи. Коли це добігають ляхи. Дивляться — аж поперед них наче якийсь кущ.

— Що це воно стоїть? — питають.

— Та це кущ терену, а на ньому сорока чи гава... Наче гава...

Подивились та й поїхали назад. Тоді ватажок у ноги Палію:

— Братику,— каже,— рідний, якби не ти, то ми б усі пропали.

Приїхали до Січі, розказали кошовому про свою оказію, а кошовий вислухав та й каже:

— Молодець, Семен! Не дав ти запакувати душі козацькі ляхам. Будь же ти з цього часу полковником!.

І став Семен Палій полковником...

От і живе собі Палій на Запорожжі. Аж ось іде цар Петро шляхом Запорозьким. Коли назустріч — куми.

— Що ви несете? — питає цар.

— Хлопчика!

— А який сьогодні день?

— Сьогодні день Мазепи.

— Ну, везіть до попа. Хай він дасть хлопцеві ймення Мазепа.

Повезли до попа, піп і прозвав хлопця Мазепою. І став той Мазепа великим чоловіком у Гетьманщині, більшим, ніж Палій на Запорожжі. Тільки Семен Палій був сильніший за Мазепу та й розумніший трохи.

Почув Мазепа, що Семен Палій розумний чоловік, та й давай його закликати до себе у гості:

— Приїдь-таки та приїдь. Погуляємо з тобою!

А він і приїхав. От і давай Мазепа брататися з Палієм.

— Давай,— каже,— поміняємося каблучками. Ти мою візьми собі, а я твою візьму собі.

— Ну що ж... І поміняймося!

І помінялись вони. Тоді давай Мазепа напувати Палія. Напував-напував і впоїв його добре, а тоді взяв та й замурував у стовп у Полтаві.

— Ну, тепер він у моїх руках. Боявся я його дуже, а тепер аж ні капельки не боюся,— каже Мазепа. Та й давай прохати царя Петра (а Мазепа був у царя у великій славі!):

— Стреби мені оцього чоловіка, бо я його ненавиджу: він шкідливий для царства.

— Стреблю,— каже цар,— якщо він шкідливий для мого царства.

— Стреби, неодмінно стреби та пришли мені каблучку, що в нього на руці. Тоді я повірю, що він загинув.

— Добре, стреблю.

От вивели Палія із стовпа, щоб скарати.

— Ой царю, не стребляй ти мене, бо я тобі колись здамся! Я буду тобі у великій пригоді!

— Як же мені зробити? Я ж уже пообіцяв Мазепі...

— А ось як. Зведи мене з цих місць, а, замість мене, скарай мого двійника, каблучку ж мою відішли Мазепі.

— Ну, хай буде так. Подивимось, що з того вийде.

Ото знайшли двійника, скарали, Палія сховали, а його каблучку відіслали Мазепі. Подивився Мазепа на каблучку та й каже:

— Моя! Дійсно моя. Тепер я бачу, що Палія вже на світі немає. От тепер я й за царя візьмусь.

Зараз домовився він із шведом та з ляхом і почав проти царя війну. Замислився цар. Коли хтось і натякни йому:

— От якби тепер Семен Палій був, то той міг би проти Мазепи озброїтись.

Цар знову згадав про Палія, послав за ним по всій державі, щоб його знайти. Діб за шість чи за сім знайшли його. Привели, кинулись до нього, а він увесь заріс, вошей на ньому — страх дивитись!

— Дайте мені спочити! — каже Палій.

Дали йому спочить, потім привели до царя. А цар і давай йому жалітися, що Мазепа устає проти нього війною. Палій вислухав те й каже:

— Цій біді, царю, ще можна запомогти. Проси, царю, Мазепу на дві доби зачекати з війною. Тоді й починай.

Послухався цар. А Палій сів на коня та й давай об’їжджати вночі війська Мазепи. Як об’їхав кругом, так і засмутив Мазепину рать. А Мазепа й негадки: жде двох діб. Ждав-ждав, давай по чарці пити, щоб то, бач, уже виїжджати та починати війну. А Семен Палій, не діждавшись сигнального пострілу з гармати, і вистрілив із своєї рушниці. Та якраз у чарку Мазепі так і влучив. Куля тільки джи!.. А чарка так і випала з рук.

— Ох, мені лихо! — каже Мазепа.— Хто б то воно такий? Так може стріляти тільки Семен Палій... Але ж його на світі немає... Хлопче, а піди подивися, чи стоїть на могилі що-небудь.

— Стоїть.

— А яке воно є?

— Стоїть, як спис.

— А яка на ньому амуніція? Чи біла?

— Біла!

— А на амуніції що? Не хрест?

— Хрест!

— То Палій! Він як перехрестить, то й амінь; а як об’їде кругом військо, то його й змішає.

І правда: як замішались війська! Давай самі себе нищити. Тоді Мазепу піймали, ноги відрубали, руки відрізали, а самого прив’язали до коня та й вигнали в степ. Після того і закляття положили, щоб ніхто один одного не називав Мазепою.

А Семен Палій живе собі, як місяць: місяць старий — і він старий, місяць молодий — і він молодий.

-------

1 Дуванити — ділити здобич.




Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Славні лицарі.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org