Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Wed, 20 Sep 2017, 01:41
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиЗапорожці у Великому Лузі

Здавна у Великому Лузі жило багато запорожців, а після того як зігнали їх звідси, — лишилися тільки старі діди. Чимало лишилось дідів! Та все багаті й хазяйновиті. Всього було в них уволю: і скотини, і коней, і овець, і бджіл. Вони жили більше понад озерами, на грядах і по кучугурах. Від того тепер озера та урочища й прозвища мають запорозькі.

Як почали ділить землю панам та під слободи, то спершу порізали степ по правий бік Дніпра, а потім і по лівий. На тім, правому, боці, під Лисою горою, жили запорожці: Джерелівський, Кавунник і Посунько. Добре було їм там жити. А як почули, що степ став панський, — взяли й перебрались у Великий Луг. Тут вони й віку дожили.

Деякі запорожці жили більше ста років на світі, й були між ними великі характерники.

Джерелівський сам кував рушниці й умів заговорювати їх. Завзятий мисливець він був і не боявся ні тучі, ні грому. Йому дикий жеребець вухо відкусив, і якби не зліз козак на дерево, то й носа не було б. Капканами ловив усякого звіра. А то раз як налізло десятка півтора вовків у капкани — взяли й затягли їх у Дніпро...

Жили ще запорожці Канцибери. їх було три брати. Силачі були великі! Один із них жив з сімейством, мав велику хату, а біля його кишла було й запорозьке кладовище. Тепер того кишла й кладовища не лишилося й сліду — змив Дніпро.

Грошовиті люди були Канцибери! Було ідуть у шинок, а за ними народ так і хилить. Викотять бочку горілки і давай гулять. Нагуляються, наспіваються уволю, заплатять шинкареві і гайда додому.

Жонатий Канцибера був великий галдовник, загалдував свої гроші — і їх ніхто не візьме.

Ще жив тут запорожець Дем’ян Гужва. В ньому було дванадцять пудів ваги, і був він превеликий силач. Зостарівся дід і перед смертю все, було, плаче.

— Чого ви, діду, плачете? — питають люди. І почне дід розказувати:

— Того я плачу, що душа погибша!.. Я на своєму віку убив і замучив чоловік з півсотні ногайців. Адже ж і вони люди!.. Було, запорозький табун вийде з Лугу в степ, то ногайва і займе. Мене тоді й посилають з товариством шукати. Оце найду табун, одніму, а ногайцям голови познімаю... Погані були звичаї у бусурман, погані й у запорожців. Було, піймають нашого брата і ведуть у терен; розіпнуть козака, поприв’язують руки й ноги до терну та й кинуть на погибель. Лежить він день, лежить два, лежить тиждень, поки віддасть Богу душу. До живого козака, було, й звірюка не підступить!.. Весною, поки дерево голе, глянеш, було, в терен — лежать козацькі маслаки на прив’язі. За це ж і ми не давали бусурманам спуску... Не раз я на своєму віку і гайдамачив! Як згадаю молоді літа, то аж мороз поза шкірою піде: в тій крові, що я пролив, пірнув би з головою і втопився... Кінь у мене був, як змій! Було, як їду шляхом, то всяк дає дорогу. При сідлі в мене був аркан і якірець. Арканом, було, ловлю туряків, а якірцем перевертаю вози... Тоді чумаки добре вшивали вози шкурами, то я, було, смерком розжену коня, кину вірьовку з якірцем на віз, смикну до себе — і пішов віз шкереберть... Полягло багато душ і від мого канчука... Як згадаю це все, то мені й жалко, і страшно, бо прийдеться Богу давать одвіт...

Було, з полудня як почне дід молитися, то молиться всю ніч і всю ніч гірко плаче. Плаче, було, та молиться і в церкві. Як умер дід, на горищі зостався його канчук. Страшно було й глянуть: пужално товсте, як товкач, а на кінці вилита куля. Цим канчуком якби шморгнув раз, то довго б не жив...

Ще жив запорожець Гайдук. Цей був характерник і через своє лукавство мав багато злобителів. Раз поїхав він у слободу, а гайдамачня — до його жінки:

— Давай, сяка-така, гроші! — Мучили, пекли її на сковороді, аж поки сказала. Тоді за гроші і були такі...

Ще жили запорожці: Лебідь, Балабан, Харко і Мусій. Тепер остались їхні озера: Лебедеве, Криве, Балабанове, Харкове і Мусієве. Біля Лисої гори є ще Мусієва забора, де козак ри-балчив і стояв куренем.

Ще жив тут запорозький коваль Мерин. Оце, було, приїде до нього запорожець верхом та й гукає:

— Ану, лишень, підкуй мене, козаче! — Сам сидить на коні, а Мерин нагріє підкову та й підкує коня. Запорожець висипле жменю грошей ковалеві і скаче далі.

Ще жив запорожець Василь Глухий. Старий був дід! Оце набридне сидіти в хаті, то осідлає коня і оббіжить кругом Кушугумівки 1. Приїде до двору, постоїть і знову біжить. Так до трьох разів. Як приїде втретє, жінка візьме коня за поводи й веде в двір. Дід тоді встане і йде в хату, а жінка розсідлає коня і ставить до ясел.

Жили ще запорожці Учорашній — цей чумакував; Сопільник — сірома, біля річки Холуюватої рибалчив; Дзіндзьоха — сірома на річці Кушугумі, і цей рибалчив; Галя — козак,— де тепер урочище Галине. Жив козак Шовковий, і багато їх жило по всьому Великому Лузі. Скрізь озера, гряди й інші урочища по плавнях мають запорозькі прозвища, бо скрізь тут були козацькі осідлища.

Запорожці були такі: куди батько, туди й діти! Оце поставлять мішень і стріляють в одну дірочку. Спуску не давали!.. Вони не боялись ні вогню, ні води. Яка б не була буря, а вони на морі або на Дніпрі — тільки шапки мріють. У нас тепер як пристають до берега, то кажуть: «Підтягни дуба!», а запорожці казали: «Підсуши дуба!»

Тетеря та мед — це козацька їжа була. Тетерю варили з борошна і з пшона. Оце тісто вчинять, щоб прокисло, тоді варять куліш; як тільки пшоно почне розкипати, кидають тісто й доварюють. Як готова тетеря, тоді розводять мед у гарячій воді, кидають туди тетері і їдять, як кутю. Тетерю можна їсти з медом холодну й гарячу. Хліба печеного в запорожців не поводилось.

Козаки ні в чому не крились. Як іде куди, куреня не запирає. Увійдеш в курінь — казан висить, пшона торба, борошно, в’ялена риба, а в іншого й вагани меду стоять. Хочеш — мед їж, хочеш — тетерю вари або куліш. За їжу нічого не скажуть, а брати з куреня не бери: взнають — дадуть київ.

Горілку пили запорожці не чарками, а дерев’яними корячками з двома ручками: одна зроблена коником, а друга кільцем. У них не було моди частуватися, а хто схоче,— наллє коряк з боклага й хилить на здоров’я. У багатих була мода держати горілку в мідних казанах. Оце ввійшов у сіни — казан стоїть з горілкою, а на казані висить корячок. Хто схоче, бере корячок і п’є. До іншого, було, як увіходиш у хату, то трубки не неси — залишай у сінях: в хаті ікони. Люлешників у них більше було, ніж нюхарів, а таких, що не вживали тютюну, і зовсім мало; ЇХ дражнили «святими», бо вони й горілки не пили.

У інших задля зими були теплі хати, задля літа — курені, а інші літо й зиму жили в куренях. Курені були великі. А щоб тепло було, козак наносить листя, сіна; простеле повсть, натягне на себе кожух та й спить. Хоч який мороз — йому байдуже...

У інших, що жили сімействами, були хати; тільки жонатих небагато було. В куренях і хатах у кожного ікони, найбільше Микола або Покрова; а по стінах та стелях рушниці, пістолі, списи й жердки з одежею.

Катерина як розорила Січ, то багато козаків пішло за Дунай у Туреччину, а деякі сіроми зостались. Ні до кого прихилити голови, то вони, було, й живуть у Великому Лузі. Сьогодні до тебе прийдуть, а завтра до мене, а там до третього кого. Найбільше йшли до Івана Джерелівського: той ніколи, було, не випустить голодними. Прийдуть до нього та й просяться:

— Пусти, діду, спочити!

— Спочивайте, люди добрі! — відповість їм дід.

Годує їх день, годує два, годує й більше, а вони все спочивають. Було, пошле хлопця:

— Біжи, хлопчику, подивись, що бурлаки роблять.

А їх чоловік десять або й більше зберуться та й лежать собі за загонами на сінові. Вернеться хлопець, дід і питає:

— А що?

— Воші б’ють!

— Ну ще,— каже, — будуть жити. Через день, другий знову посилає:

— А що тепер роблять?

— Латаються!

— Ну, тепер скоро підуть.

Так на його мову й виходить: облатаються, подякують і йдуть з богом...

- - - - - - -

1 Кушугумівка — тепер селище Кушугум Запорізького р-ну Запорізької обл. Виникло на місці козацького зимівника.


Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Великий Луг - батько.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org