Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Thu, 20 Jul 2017, 16:03
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org



Электронный магазин "Nature’s Sunshine Products" - Украина. Доставка продукции "NSP" почтой по Украине



Українські легендиЗапорожці в Петербурзі

Приходить якось до цариці Потьомка та й каже:

— Що ти є за цариця, коли ти не знаєш своїх людей?

— Яких таких людей?

— А он тих людей, що ні податей не платять, ні в якому стані не перебувають.

— Де ж ті люди живуть?

— Отам-то й там!

— А як же вони прозиваються?

— Прозиваються запорожцями.

Досадно стало цариці від цього. Давай козаків до себе закликати та у військо повертати, а того й не розшушукала, що вони військо і є.

Повбирались запорожці, понадягали на себе все найдорожче, що в них було, а зверху понапинали найскверніше, яке тільки знайшли в себе, та й поїхали.

Приїхали — і прямо в палац. Дивляться на них пани, а вони такі собі чудакуваті: чудно зодягнені, чудно й балакають. Тільки й балачки в них, що «еге», «атож», «та ні». Погляд — зовсім не людський. Боже храни, які страшенні! Як із ким говорить, то й не дивиться йому в вічі, а як же гляне, то наче варом обдасть. У всіх голови бриті, вуса аж на жупан звисають.

— Давай,— каже цариця,— я з них посміюсь.

Ото зараз вийшла до них, а за нею й свита: рясна та довга — все фрейліни та генерали.

— Здрастуйте, запорожники!

— Здрастуй, наша вельможная мати!

— Звідки ви, дітки?

— Із Низу, мамо.

— А де ж той Низ?

— Та там, де кінчається верх!

— Далеченько!..

Бачить цариця, що хлопці не промах: загадала тоді, щоб зварили їм обід. Зварили їм обід, понаставляли всякої всячини, а вони дивляться на ту всячину та й кажуть:

— Ні, мамо, ми такої страви не їмо.

— А яку ж ви їсте?

— У нас усе тетеря, сита 1 та риба.

— Ну, варіть їм тетерю та рибу, ситіть ситу. Наварили їм тетері, приготували риби, розситили ситу,

— Ну, сідайте обідати!

Помолились вони Богу, посідали за стіл; коли дивляться — за столами нема ложок.

— Що ж це воно таке? Дайте ж нам хоч одну ложку на всіх! Хіба у вас їдять жменями?

Принесли їм ложки. Коли вони до тих ложок, а воно ложки — не ложки: по півтора аршина кожна. Сказать би киї? Так ні, не киї, а, здається, ложки. Одному тільки отаманові і покладена ложка як ложка, тільки й та якась чудна: не з дерева, а вся із срібла зроблена.

— Ну, що ж... Будемо їсти.

Випили по чарці горілки, взялися за ложки. Коли це отаман чи взяв, чи не взяв страви ложкою тією — як уже й кричить:

— Тьху! Цур тобі з тією ложкою! Усі губи попік! І як ті пани в біса їдять цими ложками? Ану, хлопче, подай мені мій корячок! Там десь у кишені лежить...

Угамувався отаман, їсть.

— Еге, панове, — забалакали тоді вже козаки,— як же цими ложками їсти? Держальця у них таки чималенькі...

— Та як?! Давай годувати один другого через стіл.

— І то правда! Давай!

Та так сидять і один другому через стіл подають: ти сидиш проти мене — мені й подаєш, я сиджу проти тебе — тобі й подаю. їдять вони собі та й їдять, а цариця там десь у проходку ходить по кімнатах. Ходила-ходила, а далі й каже:

— Піду ж я подивлюся через двері, як то вони їдять. Пішла. А вони їдять собі та й їдять. От один їв-їв, а далі

й каже:

— Що це воно, панове, за ложки такі?

— Та це ж ті, що мати дітей годує та приказує: «агу, маленькі!»

Тут один зовсім було влопався, так інший його підправив. Здивувалась тоді цариця і відійшла собі геть. Зостались одні тільки генерали та князі, сміються вони з тих запорожців.

— І де цей дурний народ народжується? — питає один генерал у другого чи там по-німецькому, чи там по-французькому.

— А де? У Хохландії! — дає відповідь другий.

А запорожці все те добре розуміють, бо вони хоч з виду і такі собі були, а різними мовами вміли говорити.

— О, е-ей! Скільки панів! — заговорив один.

— Та все розумні та великі! — підхопив другий.

— І де вони родяться, пане-брате? — спитав третій.

— Та де? В Петербурзі та в Москві! — відповів четвертий.

— А де вмирають? — питає п’ятий.

— На Камчатці та в Сибіру! — гукнув шостий. Повтікали тоді й генерали. Лишилися запорожці одні. Ото

попили, поїли, повставали із-за столу, помолились Богу, подякували цариці. Тоді як поскидали з себе лахміття, то так усі хороми царські й засяяли від їхньої одежі. Тут якийсь як ударить у бандуру — як понеслись же танцювати запорожці, так аж фрейліни всі повискакували та дивляться! Потім посідали на коней та й гайда на Січ.

— Ну, що? — питає Нечоса 2 царицю. — Чудний народ?

— Чудний!

— Треба його скасувати!

— Та треба!

Ото зараз послав Нечоса верхового на Січ. «Вислати мені стільки-то людей, — пише кошовому.— Я узнаю, яка у вас є нужда, чим усе військо утримується і скільки того війська».

— Ну, що ж,— каже кошовий.— Треба вислати... Вислали одного чоловічка. Приїхав він у Петербург, — зараз до Нечоси. Увійшов до нього, привітався та й каже:

— Ось тобі, батьку, цидулка від пана кошового!

— Яка така цидулка?

— А така, цидулка, та й годі!

— З ким ти прийшов?

— А так, ні з ким, сам з собою.

— А до кого прийшов?

— Та до Грицька Нечоси!

— Що ти за дурень такий? Хіба там, на Січі, розумнішого не було, що мені такого дурня відрядили?

— Та були, батьку. Так розумніших відіслали до розумних, а мене до тебе...

— Геть звідси! — крикнув Потьомка й вигнав його від себе. А тоді зібрав військо і пішов воювати проти запорожців.

Прийшов. Сам зупинився в Мамайсурці 3, а військо в Красний Кут одправив (він тоді Красним Кутом звався, а це вже тепер Покровським та Грушівкою дражниться). Приїхав і давай скрізь копати вали, становити гармати, ловити запорожців та повертати в москалів. А вони собі сидять, та й байдуже. Оце випалить Нечоса з гармати, а вони позбирають запас, понакладають його на вози та йому назад і везуть.

— На,— кажуть, — більше буде.

Або нахапають у жмені бомб, розмахають-розмахають та назад і пошпурляють.

— На, — кажуть, — батьку, та не збавляй запасу.

А Нечоса все палить та палить. Тоді вони зібрали всю свою худобу та за Дунай і подались. Зостались у Січі тільки два чоловіки — кошовий та писар. Так і тих Нечоса не взяв. Уже чого він їм тільки не робив!.. А далі давай землю коло них копати. Копав-копав — нічого не зробить. Що викопає яму, а вона за ніч і завалиться. Догадався потім Потьомка, та пізно.

— Ану,— каже, — оцю землю та в річку!

Згорнули ту землю в річку,— коли до Січі, а вона пуста! Давай тоді Нечоса збирати старих та немічних. Зібрав, покарав та й пішов назад. Уже після того схаменувся та давай писати до запорожців. Аж трьома нападами писав: усе повідомляв, щоб вернулись назад. Давав їм і степи, і луги, і чотири лимани, щоб ловили рибу та справляли жупани. Так ні! Кошовий відповів йому так:

— Ой, спасибі тобі, Грицьку, та за твою ласку, що ми їли на Великдень та гречану паску...

Бач, добре вже він залив їм за шкуру сала... Отакі-то були запорожці! Хоч і сила не дуже велика, а боялися їх дуже.

-------

1 Сита — розчин меду.

2 Нечоса — прізвисько князя Потьомкіна.

3 Мамайсурка — урочище біля с. Великої Знам’янки Кам’янсько-Дніпровськоіо р-ну Запорізької обл.




Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Ой, Січ - мати.

Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2017 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org