Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Tue, 21 Aug 2018, 02:59
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиДоба Хмельницького

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Військо Запорозьке під час Великої Руїни (1648-1680 роки)

* * * * * * *

Спокійне гетьманування Богдана тривало недовго. Мало відпочивали на Січі й запорожці. Польський король Ян Казимир нічого не зробив із того, що пообіцяв Хмельницькому, й на початку літа року 1649-го вже збирав військо, щоб рушити на Україну гамувати козаччину. Довідавшись про ці заміри, й Богдан так само заходився скликати козаків, запросив і запорожців із Січі й домовився про допомогу свого спільника – кримського хана. Король не зміг зібрати багато війська, і Хмельницький оточив його половину в Збаражі, а другу, що була під проводом самого короля, у серпні 1649 року, з'єднавшись із татарами, вщент розбив біля міста Зборова. Козаки мало не взяли в бранці самого Яна Казимира, але гетьман зупинив їх, бо все-таки мав короля за свого державця. Він звелів козакам, що вже мали полонити його, припинити бій і залишити польський табір.

Та легкодухість Хмельницького дуже обурила запорожців… І, справді, не минуло й кількох днів, як Богданові довелося розкаюватись у своєму вчинкові, а через рік його примирливість мусила оплакувати гіркими сльозами вся Україна. Король тим часом підкупив хана золотом, і той змусив гетьмана погодитися з нікчемними умовами поляків: зректися визволених уже земель Галичини, Волині, Поділля й Білої Русі; пустити на Україну польських панів та ще й повернути їм усі їхні маєтки й змусити поспільство знову коритися панам і працювати на них.

Такого відступу запорожці не могли подарувати Хмельницькому, й після різких нарікань зовсім залишили його й пішли на Запорожжя. Розбрат був такий великий, що року 1650-го січова голота, або «чернь», обрала, було, замість Богдана іншого гетьмана – козака Гудовського, та тільки ім'я Хмельницького, переможця над поляками, ще багато важило серед запорожців, і незабаром прихильники Богдана, взявши на Січі гору, схопили Гудовського й віддали гетьманові до рук.

Десь згодом, восени вже 1650 року, коли Хмельницький покликав запорожців іти з його сином Тимошем походом на Молдову за те, що господар молдавський Лупул не хотів віддати за нього заміж своєї дочки, січові козаки, хоч і не всім військом, а все-таки чималою кількістю, пристали до Тимоша, ходили у Волощину й допомогли Хмельниченкові взяти Ясси й примусили Лупула дати великий окуп. З початку війни молдавський господар сподівався на поміч з боку Польщі й кілька разів звертався за нею до коронного гетьмана Потоцького, та король не дозволив польському війську воювати з козаками.

Цей похід на Молдову український народ вважав верхом козацької слави й оспівав у своїй думі:

Як із Низу із Дністра тихий вітер повіває,

Бог святий знає, бог святий і відає,

Що Хмельницький думає-гадає.

Тоді ж то не могли знати ні сотники,

ні полковники,

Ні джури козацькії,

Ні мужі громадськії,

Що наш пан гетьман Хмельницький,

Батько Зинов-Богдан Чигиринський,

У городі Чигирині задумав вже й загадав:

Дванадцять пар пушок вперед себе одіслав,

А ще сам з города Чигирина вирушав;

За ним козаки йдуть,

Яко ярая пчола, гудуть;

Котрий козак не має в себе шаблі булатної,

Пищалі семип'ядної,

Той козак кий на плечі забирає,

За гетьманом Хмельницьким ув охотне військо

поспішає.

Отоді ж то, як до річки до Дністра

прибував,

На три часті козаків переправляв,

А ще до города Сороки прибував,

Під городом Сорокою шанці копав,

У шанцях куренем стояв;

А це од своїх рук листи писав,

До Василя Молдавського посилав,

А в листах приписував:

«Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Що тепер будеш думати й гадати:

Чи будеш зо мною биться?

Чи мириться?

Чи городи свої Волоські уступати?

Чи червінцями полумиски сповняти?

Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?»

Тоді Василь Молдавський,

Господар Волоський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Пане-гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов-Богдане Чигиринський!

Не буду я з тобою ні битися,

Ні миритися,

Ні городів тобі своїх волоських уступати,

Ні червінцями полумисків сповняти;

Не лучче б тобі покоритися меншому,

Ніж мені тобі, старшому?»

От тоді ж то Хмельницький, як ті слова зачував,

Так він сам на доброго коня сідав,

Коло города Сороки поїжджав,

На гору Сороку поглядав

І ще стиха словами промовляв:

«Ей, городе, городе Сороко!

Що ти моїм козакам-дітям не заполоха, –

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великі скарби мати,

Свою голоту наповняти,

По битому таляру на місяць

жалування давати».

От тоді-то Хмельницький, як похваливсь,

Так гаразд – добре й учинив:

Город Сороку у неділю рано

знадобіддя взяв,

На ринку обід пообідав,

К полудній годині до города Сичави

припав,

Город Сичаву огнем запалив

І мечем сплюндрував.

От тоді-то інші січавці гетьмана Хмельницького у вічі не видали,

Усі до города Ясси повтікали,

До Василя Молдавського стиха словами промовляли:

«Ей, Василю Молдавський,

Господарю наш Волоський!

Чи будеш за нас одностайно стояти?

Будем тобі податі давати;

Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,

Будем іншому пану кров'ю вже голдовати».

От тоді-то Василь Молдавський,

Господар Волоський,

Пару коней у коляску закладав,

До города Хотині од'їжджав,

У Хвилецького капітана стацією стояв,

Тоді ж то од своїх рук листи писав,

До Івана Потоцького, короля польського, посилав:

«Ей, Іване Потоцький,

Королю польський!

Ти ж бо то на славній Україні п'єш-гуляєш,

А об моїй ти пригоді нічого не знаєш;

Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин,

Всю мою землю Волоську обрушив,

Все моє поле коп'єм ізорав,

Усім моїм волохам, як галкам,

З пліч голови познімав,

Де були в полі стежки-дорожки,

Волоськими головками повимощував,

Де були в полі широкії долини,

Волоською кров'ю повиповнював».

От тоді-то Іван Потоцький,

Король польський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Коли ж ти хотів на своїй Україні

проживати,

Було б тобі Хмельницького у вічні часи

не займати,

Бо дався мені гетьман Хмельницький

гаразд-добре знати.

У першій війні

На Жовтій Воді.

П'ятнадцять тисяч моїх лицарів стрічав –

Не великий їм одвіт давав:

Всім, як галкам, з пліч голівки поздіймав;

Трьох синів моїх живцем узяв,

Турському султану в подарунок одіслав;

Мене, Йвана Потоцького,

Коронного польського,

Три дні на прикові край пушки держав,

Ані пить мені, ні їсти не дав.

То дався мені гетьман Хмельницький

гаразд-добре знати,

Буду його по вік вічний пам'ятати!»

То Василій Молдавський до Ясс прибуває,

Словами промовляє:

«Ой ви, Ясси мої, Ясси!

Були єсте барзо красні,

Да вже не будете такі,

Як прийдуть козаки!»

То пан Хмельницький добре учинив:

Польщу засмутив,

Волощину побідив.

Гетьманщину звеселив.

В той час була честь, слава,

Військовая справа!

Сама себе на сміх не давала!

Ворогів під ноги топтала.

Після Зборівської згоди та молдавського походу Хмельницький більшість війська розпустив, бо за умовою з поляками козаків мало бути лише 40 000. Проте відразу ж після примирення виявилося, що ніякої згоди між українцями й поляками нема, бо шляхта, ввійшовши в Галичину й на Поділля, вчинила нелюдську розправу над повстанцями. Те саме вона хотіла зробити й на Брацлавщині (Побужжя), та полковники Війська Запорозького Нечай і Богун, які очолювали Винницький і Брацлавський полки козаків, одмовилися коритися Зборівській згоді, незважаючи навіть на гетьманські накази, й зі зброєю не пускали польських панів у їхні маєтки.

Через уперту оборону ними народних прав року 1651-го виникла нова війна. Поляки з чималим військом несподівано напали на Нечая, коли він необачно справляв масницю в місті Красному на Брацлавщині, і хоч як завзято козаки відбивалися, та все-таки поляки перемогли їх, і навіть сам полковник наклав там головою. Про цього оборонця волі простого люду збереглося багато кобзарських дум, з яких тут подано уривки:

Ой, у Краснім на ставочку туман осідає,

Чатували козаченьки у зеленім гаї.

Ой, поставив козак Нечай та сторожу в місті,

А сам пішов до кумасі звінок риби з'їсти,

Та він засів коло столу, здрібна промовляє

Та з кумою, із любою, мед-вино кружляє.

Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,

Кличе козак молоденький: «Утікай, Нечаю!»

«Як я маю, козак Нечай, звідси утікати,

Свою славу козацькую під ноги топтати?!»

Подивився козак Нечай в кватирку очима,

А вже ляшків сорок тисяч стоїть за плечима.

Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:

«Сідлай, джуро, сідлай, малий, коня вороного!

Сідлай мені вороного, собі буланого, –

Геть виріжем ворожих ляхів – геть що до одного!»

Ой, не встигнув козак Нечай на коника спасти,

Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.

Повернувся козак Нечай на лівеє плече,

А вже з ляшків, вражих синів, кров річками тече.

Повернувся козак Нечай на правую руку –

Не вискочить Нечаїв кінь із людського трупу.

Не доскочив козак Нечай дубового тинку –

Покотилась Нечаєва голова по ринку.

Зібралися козаченьки в високі палати,

Стали думать та гадати, де Нечая поховати;

Ой, сховаймо ж головоньку, а де церква Варвара,

Ой, щоб розійшлась по світу Нечаєва слава!

Позбувшись Нечая, поляки негайно напали й на іншого свого ворога Богуна, який засів у Винниці. Тільки їм не пощастило. Козаки дали там добру відсіч і хитрощами потопили багато польського війська в Бузі. Почувши про напад шляхти на своїх полковників, Хмельницький знову почав скликати козаків і звернувся за підмогою до Війська Запорозького, та тільки запорожці неприхильно поставилися до нього за те, що він обстоював лише козаків, а простий же люд забував. Обміркувавши це на раді, Військо Запорозьке відмовило йому в допомозі. Тоді Богдан через турецького султана попросив допомоги в хана. Із султанського наказу татарська орда вирушила з Криму, але наступала мляво й неохоче. Коли ж у червні, зблизившись із поляками під Берестечком, хан побачив, що в короля велика сила – більш як на 30 000, то він розгнівався на Хмельницького, що той не застеріг його про кількість польського війська й, повернувши з ордою назад, почав тікати на південь: коли ж гетьман, наздогнавши хана, став умовляти його зупинитися й стати до бою, той розлютився, захопив Богдана в полон і повіз із собою.

Залишившись без гетьмана і спільників, козацьке військо, кількістю до 80 000, не могло стримати натиск поляків і після кількох днів змагань під керуванням Богуна відступило потайки вночі за річку Пляшеву й пішло на Україну, кинувши весь свій табір і багато неозброєного люду.

Без участі Війська Запорозького року 1651-го виникла й Білоцерківська згода гетьмана з поляками: року ж 1652-го, коли Хмельницький водив свого сина Тимоша в Молдову брати шлюб з дочкою господаря, запорожці з кошовим отаманом Лутаєм саме переносили Січ із Микитиного Рогу на устя Чортомлика. Чому стався цей перехід, невідомо, а тільки козаки обрали собі місце на березі Чортомлицького лиману, проти острова, на якому перебувала Стара Січ за часів Жигмонта III, і весь 1652 рік працювали над будуванням тут куренів, церкви й окопів.

Тільки аж року 1652-го після того, як Хмельницький листом сповістив Кіш про нелюдські вчинки на Україні нового привідця польського війська Чарнецького, що випалював села й вирізував до ноги людей, і про те, що король наступає не лише з поляками, а ще й веде за собою спільників – угорців та волохів, – і погрожує геть викорінити український народ і козацтво, тоді запорожці вийшли всім військом і стали допомагати знову Хмельницькому.

Вигнавши з України Чарнецького, січовики разом із гетьманськими силами ходили на Поділля під Жванець проти поляків, що билися під проводом свого короля. Наприкінці року 1653-го Хмельницький із козаками опинився в дуже скрутному становищі, бо кримський хан знову, і вже назавжди, відсахнувся од спілки з Богданом. Причини для цього були прості: татари вже кілька віків жили торгівлею українськими невольниками; перебуваючи в спілці з Україною, Крим позбувся великих прибутків на людському ринку, бо ханові не годилося забирати в неволю своїх спільників.

Виходило, що єднання з Україною татарам не на користь – і от, порвавши ту спілку під Жванцем, вони, замість того, щоб воювати проти поляків, кинулися на Україну й почали хапати людей у неволю. Хмельницькому не лишалося нічого, як кинути Поділля й обороняти українські землі від татарського нападу. Запорожці в цій війні з татарами брали діяльну участь. Вони пригадали тут свою давню славу й завзято громили ворожі загони, відбиваючи й визволяючи ув'язнених земляків.

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Військо Запорозьке під час Великої Руїни (1648-1680 роки)

* * * * * * *


Читайте також - Ой, Січ - мати


Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2018 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org