Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Sat, 20 Oct 2018, 03:46
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиЗанепад козаччини

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Боротьба за визволення України з-під Польщі (1590 – 1649 роки)

* * * * * * *

Таким чином року 1638-го козацтво зрештою було придушено. Сталося так через те, що козаки неодностайно виступали проти поляків. Багато з них, не згадуючи вже шляхту, все-таки вважали себе частиною Речі Посполитої й підданцями короля та трималися прислів'я: «Моя хата скраю», реєстровці ж, переважно рятуючи свої права, допомагали полякам і проливали кров своїх братів-запорожців і своїх земляків-повстанців.

Перебіг подальших подій незабаром переконав реєстрових козаків у тому, що, зрадивши запорожців, вони втратили своїх заступників, з якими рахувався польський уряд, бо, пригнітивши січовиків, коронний гетьман почав збиткуватись, як хотів, над реєстровцями. Хоча після повстання Остряниці козацький реєстр було заведено на 6000 душ, та насправді тієї кількості не дотримувалися, бо замість убитих, померлих та скалічених коронний гетьман не дозволяв записувати молодих козаків; до того ж, у тому реєстрі значилося чимало й поляків. Жити козаки могли тільки в Чигирині, Корсуні й Черкасах; усі ж, не заведені до реєстру, мали вертатися у підданство панам. Найтяжче гноблення козацтва полягало в тому, що польський уряд скасував у козацькому війську виборний лад, а військову козацьку старшину, за ухвалою сейму, тепер призначав коронний гетьман. Потоцький зразу ж скористався зі свого права і наставив полковниками й іншими старшими чинами родовитих шляхтичів-поляків; із козаків лишив тільки сотників та по два осавули на полк, і то виключно тих, кого вважав за цілком вірних людей.

Згодом було відбудовано Кодак із його замком. Сам Потоцький ходив на Запорожжя із польським військом і поставив у Кодаку залогу, наказавши комендантові ні кого не пускати з України, а свавільників карати смертю. Січ Запорозьку він змусив перенести з добре захованого острова Буцького на зовсім беззахисний кут Микитин Ріг, та ще й там, у самісінькій Січі, залишив залогу з реєстрових козаків та жовнірів. Усі військові чайки запорожців, за винятком тих, що козаки встигли заховати або потопити на відомих їм місцях у дніпрових протоках, були спалені, а січові гармати, яких не змогли сховати в пісках та очеретах, відвезли до Канева та в Київ.

Вчинивши так, Потоцький заспокоївся, що знищив українську козаччину й скасував морські походи запорожців, і, повернувшись на Україну, розташувався там із жовнірами, пильнуючи, щоб на Запорожжі знову не збиралася сірома.

Про цей занепад Війська Запорозького збереглася навіть народна пісня:

Питається Дніпро тихого Дунаю:

«Тихий Дунаю! Чом я своїх козаків на тобі не видаю?

Чи твоє дунайське гирло моїх козаків пожерло,

Чи твоя, Дунай, вода моїх козаків забрала?»

Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути:

«Дніпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю, гадаю,

Чом твоїх козаків у себе не видаю.

Уже чверть года – три місяці вибуває,

Як твоїх козаків у мене немає…

Ні, моє дунайське гирло твоїх козаків не пожерло,

Ні, моя дунайська вода твоїх козаків не забрала,

Їх турки не постріляли, не порубали,

До Царя-города в полон не забрали…

Всі мої квітки луговії низовії пониділи,

Що твоїх козаків у себе не виділи».

Там минуло десять років. Польща ні з ким не воювала, козаки були їй не потрібні, й вона дедалі дужче пригнічувала реєстровців. Польська старшина, поставлена над ними, обернула козаків майже на своїх гайдуків; українські ж селяни на той час зрештою стали кріпаками; жага помсти за ці кривди пекла козацькі серця; селянство ж, хоч здавалося і покірливо стогнало в польському ярмі, та потайки гострило ножі й на панів і на орендарів їхніх маєтків – жидів.

Не звикле до праці польське панство не хотіло господарювати в своїх маєтках і віддавало їх в оренду жидам, а ті орендарі, прибравши до своїх рук землі, річки, озера, корчми, перевози, греблі й навіть, як свідчать народні думи, церкви, оббирали селян до останку й ставали власниками самих селян, а це було чи не найбільшою образою для наших людей, як те можна побачити з народної думи:

Як од Кумівщини да до Хмельнищини

У землі королівській да добра не було:

Як жиди-рандарі

Всі шляхи козацькі зарандували:

Що на одній милі

Да по три шинки становили,

Становили шинки по долинах,

Заводили щогли по високих могилах.

І ще ж то жиди-рандарі

У тому не перестали:

На славній Україні всі козацькі торги

зарандували,

Да брали мито-промито

Од возового по півзолотого,

Од пішого пішаниці по три денежки брали,

Од неборака-старця брали кури да яйця,

Іще ж то жиди-рандарі

У тому не перестали:

На славній Україні всі козацькі церкви зарандували.

Котрому б то козаку альбо мужику дав бог

дитину появити,

То не йди до попа благословиться,

Да піди до жида-рандаря да положи шостак,

щоб дозволив церкву одчинити

Тую дитину охрестити.

І ще ж то которому б то козаку альбо мужику

дав бог дитину одружити

То не йди до попа благословитися,

Да піди до жида-рандаря та полож битий таляр,

щоб дозволив церкву одчинити

Тую дитину одружити. І ще то жиди-рандарі

У тому не перестали:

На славній Україні всі козацькі ріки заорендували:

Перва на Самарі,

Друга на Саксагані,

Третя на Гнилій,

Четверта на Пробойній,

П'ята на річці Кудесці.

Котрий би то козак або мужик ісхотів

риби ловити,

Жінку свою з дітьми покормити,

То не йди до попа благословиться,

Да піди до жида-рандаря да поступи йому

часть оддать,

Щоб позволив на річці риби вловити,

Жінку свою з дітьми покормити.

Тоді ж то один козак мимо шинку йде,

За плечима мушкет несе,

Хоче на річці утя вбити,

Жінку свою з дітьми покормити.

То жид-рандар у кватирку поглядає,

На жидівку свою стиха словами промовляє:

«Ей, жидівочко ж моя, Рася!

Що сей козак думає, що він у шинок

не вступить,

За денежку горілки не купить,

Мене, жида-рандаря, не перепросить,

Щоб дозволив йому на річці утя вбити,

Жінку свою з дітьми покормити».

Тоді жид-рандар стиха підходжає,

Козака за патлі хватає.

То козак на жида-рандаря скоса, як ведмідь, поглядає,

І ще жида-рандаря мостивим паном узиває:

«Ей, жиду, – каже, – жиду-рандаре,

Мостивий пане!

Позволь мені на річці утя убити,

Жінку свою з дітьми покормити».

Тоді жид-рандар у шинок входжає,

На жидівку свою стиха словами промовляє:

«Ей, жидівочко ж моя, Рася!

Будь мені тепер у Білій Церкві наставним равом –

Назвав мене козак мостивим паном!»

Раділа польська шляхта з того, що на Україні стало спокійно, та тільки недовго вона втішалася. Татари враз же скористалися з пригноблення козаччини та Війська Запорозького і року 1640-го наскочили на Україну великою ордою в 70 000 вершників і, просунувшись мало не до Києва, без будь-якої перешкоди забрали в неволю та погнали до Криму понад 200 000 молоді й не тільки української, а й польської. Року 1643-го такий саме напад здійснив і перекопський мурза Туган-Бей. Він цілий рік ходив із загонами, ловив людей, мов овець, палив села й міста і вислав у Крим кількасот тисяч невольників, доки аж року 1644-го Потоцький спромігся розбити татар.

Україна знову, як 150 років досі, застогнала, скривавлена татарською руїною, запорожці ж не могли тепер боронити й заступити її, бо не мали ні гармат, ні коней, ні чайок, ні навіть пороху.

Незважаючи на такий занепад, розігнане по Великому Лузі та Базавлузі козацтво бодай і принишкло, а не втратило своєї організації, і хоча в Січі на Микитиному Розі й небагато жило козаків, зате у Великому Лузі та на руїнах старих Січей: Базавлуцької, Хортицької й Томаківської – їх гуртувалося чимало, принаджуючи до себе всілякий люд, що все-таки тікав сюди з України. Військо Запорозьке, наперекір усім заходам польського уряду, не бажало ще поховати навіки свою славу й тільки чекало випадку, щоб поквитатися зі своїм ворогом за всі завдані ним кривди. Це й сталося року 1648-го, коли на Запорожжя прибув Богдан Хмельницький.

о, прокладаючи собі шлях до побратимів, та оборонити обоз було неможливо, і він пробився до товариства лише з кількома возами.

Така невдача й безхліб'я підсікли запорожців, і вони мусили замиритися з поляками на тяжких торішніх умовах.

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Боротьба за визволення України з-під Польщі (1590 – 1649 роки)

* * * * * * *


Читайте також - Ой, Січ - мати


Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2018 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org