Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Thu, 19 Apr 2018, 21:59
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиІван Сулима

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Боротьба за визволення України з-під Польщі (1590 – 1649 роки)

* * * * * * *

Після невдалої для поляків Переяславської війни із запорожцями коронний гетьман Конецпольський незабаром почав притискувати козаків. Знову комісари заходилися складати козакам реєстр, куди здебільшого записували тільки тих, що під час війни були на боці поляків, інших же повертали панам. Запорожці вже не могли на Україні зимувати по селах та містах, їм тут не продавали селітри для пороху та олова на кулі тощо. Року ж 1633-го Конецпольський надумав звести запорожців й іншими заходами. За згодою короля він доручив французькому інженерові Боплану спорудити над Дніпром, біля Кодацького порога, на землі Війська Запорозького, фортецю й замок, щоб заступити запорожцям шлях на Україну, а з України – не пускати людей тікати Дніпром та понад Дніпром на Запорожжя.

Ці заходи польського уряду, разом із відповіддю сенаторів козакам на сеймі, мали б переконати запорожців у неминучій потребі рішуче боротися з Польщею, але вони ще й у ті часи вважали сварки та сутички з поляками лише своїми хатніми справами, і їх, як і Самійла Кішку, вабило до себе Чорне море з турецькими галерами-каторгами та пишними містами на берегах, звідкіля до них простягали руки замордовані турецькою неволею земляки і навіть січові товариші й побратими.

Під впливом такого настрою й бойових традицій Військо Запорозьке в перші роки королювання Владислава не бажало брати участі у війні з Москвою та Швецією (воювали тільки городові козаки), а, обравши собі гетьманом Івана Сулиму, загадало йому вирушати походом на море.

Історія життя й пригод Сулими така ж, як у Самійла Кішки, тільки вона була ще дивніша й цікавіша. Коли Іван Сулима прожив свій середній вік (мабуть, десь року 1614-го), то він під час морського наскоку дістався туркам у бранці. Його, як і Кішку, яничари прикували на військовій галері до гребки, і Сулима на тій галері побував у всіх чорноморських містах, між іншим, і в Азові, що лежав біля устя Дону. Років через 15 своєї неволі, коли виникла війна турецького султана з римським папою Павлом, галеру Сулими було послано в Середземне море до італійських берегів. Довго тяглася та війна, і довго плавав галерником Сулима, навіть волоссям заріс до самісінького пояса, та якось йому, як і Самійлові Кішці, пощастило хитрощами обдурити турків, одімкнути замки на кайданах своїх товаришів-невольників і з ними разом, пов'язавши вночі яничарів, захопили галеру. Проблукавши якийсь час у морі, уникаючи зустрічі з турецькими кораблями, Сулима щасливо прибився до італійського берега й, доступившись до римського папи, подарував йому три сотні турків-бранців. У свою чергу військо владики, побачивши, що Сулима і його товариші-невольники майже голі й заїдені нужею, дав усім запорожцям грошей, щоб їм причепуритися й зодягнутися; коли ж вони захотіли повернутися на Україну, то папа виділив кошти й на подорож, а Сулимі подарував навіть свого портрета.

Повернувшись до рідного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став ходити із січовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало товариство гетьманом. Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похід, Сулима пригадав велике й пишне турецьке місто Азов, де ще жодного разу не гостювало Військо Запорозьке, а там же стогнали й гинули в неволі запорожці.

Це місто було відрізане від України не морем, як Синоп і Трапезунт, а річками та безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти невольникам звідти більше щастило, ніж із заморських турецьких міст, хоча той шлях пролягав через безводні степи, де на кожному кроці могли наздогнати вороги, й більшість втікачів із Азова гинула в дорозі, так і не побачивши тихих вод і ясних зірок рідної України, як те оспівано народом у думі «Про втечу трьох братів з Азова»:

Як із землі Турецької

Да з віри бусурманської

Із города із Азова не пили – тумани вставали,

Як три брати рідненькі,

Як голубоньки сивенькі,

Із города із Азова з тяжкої неволі

У землю християнську до батька,

до матері, до роду утікали.

Два брати кінних,

А третій, менший, піша пішаниця,

За кінними братами уганяє

І на біле каміння,

На сире коріння

Свої ніжки козацькі молодецькі побиває,

Кровію слід заливає

І до кінних братів словами промовляє:

«Братики мої рідненькі,

Голубоньки сивенькі!

Добре ви учиніте,

Мене, найменшого брата, між коні візьміте

І в землю християнську до отця,

до матері, до роду надвезіте».

І ті брати теє зачували,

Словами промовляли:

«Братику милий,

Голубоньку сивий!

Раді б ми тебе між коні узяти,

Так буде нас Азовська орда наганяти,

Буде впень сікти-рубати,

Буде нам велику муку завдавати,

А як жив-здоров будеш,

Сам у землю християнську прибудеш!»

І теє промовляли,

Відтіль побігали.

А менший брат, піша пішаниця,

За кінними братами вганяє,

Коні за стремена хватає

І словами промовляє,

Слізьми обливає:

«Братики мої рідненькі,

Голубоньки сивенькі!

Не хочете мене між коні узяти,

То хоч одне милосердя майте:

Візьміть мене постріляйте-порубайте,

В чистім полі поховайте,

Звіру та птиці на поталу не подайте».

А ті брати теє зачували,

Словами промовляли:

«Братику милий,

Голубоньку сивий!

Що ти кажеш,

Мов наше серце ножем пробиваєш!

Що наші мечі на тебе не здіймуться,

На дванадцять частей розлетяться,

І наша душа гріхів довіку не відкупиться.

Сього, брате, ізроду нігде не чували,

Щоб рідною кровію шаблі обмивали

Або гострим списом опрощення брали,

А будем ми до байраків, до мелюсів добігати,

І будем ми тернове віття, верхи стинати,

І будем тобі, найменшому брату,

Пішій пішаниці, на признаку покидати,

Щоб знав з тяжкої неволі

В землю християнську

До батька, до матері, до роду куди утікати!»

І теє промовляли, Відтіля побігали.

І до байраків, до мелюсів добігали,

І тернові віття, верхи стинали,

Своєму меншому брату,

Пішій пішаниці, на признаку покидали,

Далі з байраків, із мелюсів вибігали,

І не стало ні байраків, ні мелюсів ставати,

І тільки поле лиліє,

На йому трава зелена зеленіє,

На шлях Муравський вибігали

І єден до єдного словами промовляли.

Що промове середульший до старшого:

«Братику рідненький,

Голубоньку сивенький!

І ну думати-гадати,

З-під червоного каптана чорні китиці видирати,

Своєму брату найменшому,

Пішій пішаниці, на признаку покидати,

Щоб знав, куди у землю християнську

До батька, до матері, до роду прибувати!»

Старший брат теє зачуває,

Словами промовляє:

«Братику милий,

Голубоньку сивий!

Лиш ми будем коло своїх каптанів

Чорні китиці видирати,

То як дасть нам господь до батька,

до матері, до роду прибувати,

І ні в чім буде між білу челядь піти погуляти».

Середульший брат на те не потурає,

З-під червоного каптана чорні китиці видирає

І своєму меншому брату, пішій пішаниці,

По шляху Муравському на приміту покидає.

А старший брат теє забачає,

Середульшого брата на сміх піднімає:

«Братику рідний, Голубоньку сизий!

Либонь, ти собі жіноцький розум маєш,

Що ти на собі прекрасну одежу теряєш.

Як дасть нам господь до отця, до матері, до роду прибувати,

Ні в чому буде між білу челядь погуляти».

Теє промовляли, Відтіля побігали.

І бігли не день, не два,

Не три й не чотири,

І до Савур-могили добігали,

На Савур-могилі три дні, три ночі спочивали,

Свого найменшого брата,

Пішу пішаницю, піджидали.

А менший брат, піша пішаниця,

до тернів, до байраків добігає

І тернове віття у руки бере-хапає,

До серця козацького прикладає,

Сльозами обмиває:

Сюди мої два брати кінні пробігали.

Тернові віття, верхи стинали

І мені, найменшому брату,

Пішій пішаниці, на признаку покидали».

Теє промовляє,

Відтіля побігає,

Із байраків, із мелюсів вибігає.

Не стало байраків, ні мелюсів ставати,

І тільки поле лиліє,

На йому трава зелена зеленіє.

На шлях Муравський вибігає.

І по шляху Муравському побігає,

З-під червоного каптана чорні китиці забачає,

У руки бере-хватає,

До серця козацького молодецького прикладає,

Сльозами обливає,

Словами промовляє:

«Сюди мої два брати кінні пробігали,

І, видно, їх Азовська орда доганяла

І посікла, порубала,

Мене, найменшого брата, пішу пішаницю,

У тернах, у мелюсах на спочинку минала!

І коли 6 їх кість, каже, я знаходив би,

Поховав би, похоронив би,

Звіру та птиці на поталу не подав би».

І теє промовляє,

Відтіля побігає.

До Савур-могили добігає,

І тільки своїх братів рідних трошки сліди забачає.

І на Савур-могилу збігає,

Словами промовляє,

Сльозами обливає:

«Побило мене в полі

Три недолі –

Перва недоля – безхліб'я,

Друга недоля – безвіддя,

Третя недоля, що своїх братів рідних не догнав».

І буйний вітер повіває,

Бідного козака, безщасного, з ніг вже валяє!

От менший брат на Савур-могилу лягає,

Головку склоняє,

І вовки-сіроманці набігали,

І орли сизопері налітали,

В головках сідали.

Хотіли заздалегідь живота темний похорон

одправляти.

Менший брат теє зачуває,

Словами промовляє:

«Вовки-сіроманці, орли-чорнокрильці,

Гості мої милі!

Хоч мало-мало підождіте,

Поки козацька душа з тілом розлучиться.

Тоді будете мені з лоба чорні очі висмикати,

Біле тіло коло жовтої кості оббирати,

Попід зеленим явором ховати І комишами вкривати».

Мало-немного спочивав:

От руками не візьме,

Ногами не піде

I ясно очима на небо не згляне…

На небо взирає, Тяжко здихає,

Батькову-матчину молитву споминає –

І богу душу оддає.

Тоді сиві зозулі налітали,

У головках сідали

І так, як рідні сестри, кукували.

Тоді орли сизопері налітали,

На кудрі наступали,

З лоба очі висмикали.

Тоді ще й дрібна птиця налітала,

Коло жовтої кості тіло оббирала.

І вовки-сіроманці набігали,

Кості по байраках, по мелюсах розношали,

Попід зеленим явором ховали

І комишами вкривали:

То ж вони козацький похорон одправляли.

Ще гетьман Скалозуб хотів дістатися того багатого турецького кубла Азова, та це йому не вдалося; тепер же запорожці з Сулимою надумали помститися за невдачу та загибель Скалозуба.

Випливши чайками в лиман, Сулима щасливо обминув уночі під Очаковом турецький флот і, щоб не виказати себе біля берегів Криму, пішов далеко в море, а потім, лишивши Крим із лівої руки, так само потайки проплив Керченську протоку, перетнув Азовське море, виїхав у Дон і зовсім несподівано напав на Азов. Багато бусурманів повбивали запорожці, велику захопили здобич і чимало визволили невольників, а після того тим же шляхом подалися назад і підпливли до Очакова. Розвідавши, що там запорожців підстерігає турецький флот, Сулима напав на судна серед темної ночі й безліч кораблів попалив, а інші розігнав і вже потому повернувся року 1635-го лиманом та Дніпром на Січ.

Цей далекий похід забрав чимало часу, й на Січі Сулима почув великі нарікання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тіло Запорожжя. Комендант Кодацької фортеці полковник Маріон не пускав нікого плавати Дніпром повз Кодак, а хто не слухався і плив човном, то стріляв із гармат; не дозволяв він біля Кодака й запорожцям полювати й рибалити. Січ Запорозька почувала себе відірваною від України й голодувала без борошна.

Обміркувавши на раді становище й знаючи, що польське військо перебувало на півночі, воюючи зі шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Із цією метою він узяв тисячу охочих січовиків, наблизився до фортеці темної ночі й пішов із козаками на штурм, закидаючи рівчаки в'язанками хмизу. Все сталося так зненацька, що доки жовніри схопили зброю, запорожці вже видерлися драбинами на стіни й заволоділи фортецею. Всі поляки в Кодаку були вбиті, полковника Маріона, з наказу Сулими, розстріляли, всю замкову будову спалили, гармати й гаківниці позабирали на Січ.

Відчинивши двері на Україну, Сулима викликав із Січі решту війська й рушив на Чигирин, піднімаючи повстання проти панів, що дедалі дужче поневолювали український люд. Спочатку повстання ішло добре, й запорожці здобули Чигирин, Черкаси, Корсунь, але на той час, вертаючись із шведської війни, на Україну прибув коронний гетьман Конецпольський із жовнірами та реєстровими козаками і, почувши, що запорожці зруйнували збудований ним Кодак, обурений, нахвалявся люто відплатити Сулимі.

Ворожі війська зблизилися неподалік Корсуня й отаборилися там. Запорожці сподівалися, що поляки нападуть, а Конецпольський задумав інше: він улестив старшину реєстрових козаків обіцянками та ще й сипнув їм грошей; і вони погодилися зрадою взяти Сулиму, маючи гетьманське запевнення, що з його голови не впаде жодна волосина. Реєстровці побоялися, щоб за непослух їх знову не позбавили прав, і, вдавши із себе спільників запорожців, пішли в їхній табір; уночі ж, після того, коли Сулима їх почастував вечерею як своїх приятелів, старші реєстрових козаків Ілляш Караїмович, Барабаш та інші захопили Івана Сулиму, його побратима Павлюка та ще декого із запорозької старшини й потайки відвезли їх до Конецпольського.

Тільки наступного дня запорожці довідалися про зраду реєстрових козаків і хотіли з ними битися на смерть, але, дізнавшись, що Сулима вже далеко і його неможливо врятувати, вгамувалися й подалися на Запорожжя.

Поляки довго тримали Сулиму у варшавській в'язниці. Його боронили лицарська слава й портрет – подарунок римського папи, та тільки й це не могло заступитися за нього, бо смерті гетьмана вимагали польські пани, власники поруйнованих маєтків, і, до того ж, турецький султан, що жадав помститися за похід козаків на Азов. Зрештою Сулимі було відтято голову, а тіло розрубали начетверо й порозвішували на вулицях і майданах Варшави на поталу птиці.

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Боротьба за визволення України з-під Польщі (1590 – 1649 роки)

* * * * * * *


Читайте також - Ой, Січ - мати


Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2018 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org