Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Tue, 21 Aug 2018, 03:00
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиСічове життя

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Запорозькі вольності й уклад військового й громадського життя на Запорожжі

* * * * * * *

Повернувшись із походу, запорожці ділили здобич; одібравши кожен свою частину, вони починали гуляти. Козаки наче квапилися розтринькати все те, що їм припало; ніби навмисне виставляли всім на очі своє нехтування грішми та всяким добром.

Ще із середини XVI століття за січовими окопами були шинки, в яких жиди торгували горілкою, а крамарі не тільки продавали запорожцям те, що потрібне для простого козацького життя, а ще й скуповували від них добуту на війні здобич. У перші дні після походу на січовому базарі невгаваючи грали музики, горілка виставлялася повними кухвами, і козаки вибивали гопака так, що курява підіймалася вище куренів. Гульня тривала кілька днів із ранку до пізньої ночі, доки стомлені запорожці не валилися на землю й засинали, хто де впав.

Наскільки козаки нехтували всяким добром, можна пересвідчитися з народної пісні:

Гуляв козак-нетяга сім год, іще й чотири

Та прогуляв з-під себе й три коня воронії;

І як на дев'ятий год навертає,

А козак-нетяга до города, до Черкас прибуває;

І що на козаку-нетязі три сермязі:

Опончина рогозовая, поясина хмельовая,

Сап'янці – видно п'яти й пальці,

Шапка-бирка – зверху дірка,

Хутро голе, околиці біг має,

Вона дощем покрита,

Травою пошита,

А вітром на славу козацьку підбита:

Куди віє, туди й повіває,

Молодого козака та й прохолоджає.

Коли гультяї пропивали своє добро, січове життя починало наближатися до звичайного – буденного. Військовий осаул або й сам кошовий виходили на майдан і вмовляли п'яні гурти облишити гульню та йти до куренів обідати або там вечеряти. За спокійного часу на Січі пили мало, й січове життя складалося по-іншому.

Всі запорожці вставали завжди до схід сонця й прямували на річку вмиватися або купатися. Це робили не тільки влітку, а й восени, а дехто – і цілу зиму. Коли знову сходилися до куренів, то кухарі ставили на столи вагани, повні гарячої соломахи (житнє борошно, зварене з водою і засмажене олією), і запорожці, помолившись богу, сідали за столи та, діставши з-за халяви чобота або з-за пояса ложку, снідали.

Після сніданку всяк брався до свого діла: хто латав собі одяг або правив взуття, а хто йшов до Дніпра прати свою сорочку, а вона в нього була єдина – випере її в річці, обсушить на сонці та й зодягає знову. Інші козаки поралися біля своєї зброї або лагодили військові човни. А чимало запорожців, побравши з табуна своїх коней, виїздили за січові окопи на герць. Найбільше тут старалася запорозька молодь. Юнаки виробляли на конях усілякі витівки: розігнавши коня, ставали ногами на кульбаку; підкидали догори шапку і влучали в неї кулею з рушниці; перестрибували кіньми рівчаки й тини; вибігали верхом на крутобокі могили тощо, а далі кидалися один з одним рубатися шаблями «до першої крові».

Дивитися герці виходили із Січі мало не всі вільні од праці козаки, і як тільки забачать, було, що в одного з тих, що билися на герці, кров, то зараз же тих бійців розводили, щоб часом у запалі вони не завдали один одному важких поранень.

Тут же, за січовими окопами, часто точилася поміж запорожцями боротьба, а інколи виникали й кулачки – курінь на курінь.

Кожен статечний запорожець мав свого джуру. Після татарського наскоку на Україну в селах і в містах лишалися тисячі посиротілих дітей. Виганяючи ворога з рідного краю, козаки, жалуючи бідолах, брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до курінних кабиць. Допомагаючи кухарям, діти-приймаки за кілька літ навчалися запорозьких звичаїв, переслуховували від захожих кобзарів усі думи й пісні та ставали свідомими синами України та Війська Запорозького. Коли такому хлопцеві минало років 12 – 14, той запорожець, що привіз його з України, брав свого вихованця джурою – чистити названому батькові зброю, поратися біля коня, їздити разом із ним у походи, підносити під час бою баклагу з водою тощо. Перебуваючи в степах і на морі, серед страшної небезпеки, джури часто ставали батькам у великій пригоді, а сягнувши парубочих літ, самі переходили в запорозькі козаки.

На січових герцях і джури вибігали за окопи і, дивлячись на козаків, починали й собі борюкатися та виробляти всілякі штуки, набуваючи хисту й завзяття.

Так тривало на Січі до обіду; о півдні на січовій башті стріляли з гармати, і все товариство мерщій квапилося до куренів; а там уже на столах парували вагани з тетерею, яку варили із пшона або житнього борошна із квасом. На обіді курінному отаманові завжди було місце кінець столу, на покуті – під образами, і коли всі козаки збиралися і ставали в коло, отаман вголос читав їм «Отче наш», і тільки після того всі вмощалися на ослонах до столу.

Військова старшина: кошовий отаман, суддя, писар і осавул – обідали й спали в тих же куренях, у яких були приписані товаришами, й сідали за столом поруч із курінним отаманом. Тільки вже за часів Нової Січі, в XVIII столітті, запорозька старшина почала будувати собі окремі хати біля паланки.

Після тетері кухарі та їхні помічники здебільшого виносили на стяблах (дошки з дещо видовбаною серединою, щоб не збігала на стіл юшка) варену або печену рибу й клали на столи. Не бракувало у запорожців і трунків (напоїв). Були тут і горілка, і мед, і пиво, й брага. Все те подавали до столу в кінвах (невеликі відра) з причепленими на них коряками, або «михайликами». Всяк черпав із відра чого хотів і запивав їжу.

Крім тетері, соломахи та риби, запорожці вживали ще галушки, юшку від звареної риби, куліш із салом або олією, а іноді, хоч і нечасто, їли баранину, дичину й інше. Все те варили й пекли кухарі на кабицях, що містились у сінях кожного куреня.

По обіді дехто з козаків лягав у холодку спати, інші вилежувалися понад берегом Дніпра, а деякі, закликавши до свого гурту кобзаря, слухали пісень та дум, розповідаючи один одному в ті хвилини, коли відпочивав кобзар, про пригоди із свого життя.

Надвечір подавали вечерю – здебільшого гречані галушки із часником або юшку з риби, а добре попоївши, хто не спав удень, лягав спати; хто ж відіспався – збиралися на січовому майдані або над Дніпром, щоб гуртом поспівати, й затримувалися, аж доки не погасне вечірня зоря, а часом вигравали на сопілках, скрипках, кобзах, басах та басолях, вибивали ще й на бубнах; охочі ж до танців під ту музику танцювали гопака.

Так минав на Січі день, поки запорожцям не ставало нудно без праці; тоді вони впрошували довбиша йти на майдан та бити у котли, і товариство, зачувши звуки литавр, збиралося докупи, сходилася й старшина, і козаки питали кошового:

– А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькі городи? Може, бог поможе нам хоч мало-мало визволити з неволі наших братів?

Якщо рада одностайно ухвалювала вирушати Війську Запорозькому в похід, то все січове життя одразу відмінялося. У Великому Лузі цюкали сокири та тріщали дерева, а берегом біля Січі в казанах кипів дьоготь, вкриваючи річку пахучим димом… То військо козаків лагодило до походу свої чайки та конопатило їх. Тоді вже в Січі ніхто не міг побачити, щоб запорожці пиячили. Кошовий отаман, коли б здибав такого гультяя, то добре відчухрав би його чубуком своєї люльки або тим, що трапиться під руку, а коли б той ще сперечався і змагався, то й до гармати звелів би прикувати неслуха без сорочки, щоб погодувати своїм тілом комарів.

У XVI та XVII століттях мало хто із запорожців доживав до старості – всі гинули в боях або під час походів; коли ж кого минала ворожа куля чи шабля, то такий козак, відчувши свою неміч, несподівано зникав із Січі невідомо куди. Здебільшого похилі запорожці ховалися в захисні кутки запорозьких земель і десь у байраках, між дубами та скелями, довбали собі печери, викопували криниці й жили там, плекаючи бджіл та рятуючи свої душі в постах і молитвах.

Інші підстаркуваті козаки доживали свого віку в монастирях, а перед тим, якщо мали гроші, то заводили на Січі й по дорозі до «місця смиріння» страшенну гульню. Кого здибає, було, такий «прощальник» на шляху, зараз же частує, а проходячи повз містечка, купує на базарах усілякі гостинці й роздає їх дітям; а то ще найме музиків та й танцює, аж доки наблизиться до монастирської брами, а тоді вмить схаменеться і все, що в нього лишиться, віддає на монастир.

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Запорозькі вольності й уклад військового й громадського життя на Запорожжі

* * * * * * *


Читайте також - Ой, Січ - мати


Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2018 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org