Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Fri, 20 Apr 2018, 07:56
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиЗапорозькі вольності

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Запорозькі вольності й уклад військового й громадського життя на Запорожжі

* * * * * * *

Досі не згадувалося про те, що Військо Запорозьке жило в себе на Запорожжі, які воно мало звичаї й розпорядки, а також не оповідалося про землі й річки Запорожжя через те, що історія не зберегла нам відомостей про перші десятиріччя козаччини.

Наприкінці XVI століття Військо Запорозьке вже цілком склалося та почали визначатися й межі запорозьких земель.

Універсал польського короля Стефана Баторія не визначив усіх меж запорозьких земель: у ньому лише вказано було, що козаки мають перебувати на низу Дніпра до самісінького лиману, оберігаючи Дніпрові перевози від татар. Через те межі визначено пізнішими документами за часів Богдана Хмельницького, і самі запорожці дотримувались їх, обстоюючи від сусідів та стверджуючи, що в тих межах козаки володіли землею «споконвіку», себто скільки старі люди пам'ятають.

На захід од Дніпра межа простягалася від устя Тясмину коло Дніпра (так вона зазначена й у згоді Польщі й Росії 1686 року), прямуючи до Чорного лісу, далі ж – річкою Виссю до Синюхи. Від устя Синюхи запорожці вважали межею своїх вольностей річку Буг аж до лиману та лиманом стільки, доки «кінь копитами дна дістає…» Від лиману межа проходила до того місця Дніпра, де в нього впадала річка Кам'янка, хоч певних ознак межа ніколи не мала. Вона прямувала через річки Інгул та Інгулець, а землі обабіч цієї межі однаково використовували запорожці й татари; в дійсності ж степами кочували ординці, а на річках рибалили козаки. Від Кам'янки межа з кримчаками справді «споконвіку» пролягала Дніпром аж до річки Кінські Води, а далі тією ж річкою сягала аж її верхів'я. Від Конки межа знову зникала в степах і, перекинувшись через Токмак-Могилу, підступала до річки Берди, а звідти проходила морем до устя Кальміусу. Піднявшись цією річкою до верхів'я, знову губилася серед степу в околицях Савур-Могили. Тут, на сході, межі запорозьких земель дуже часто змінювалися. Часом запорожці поширювали їх аж за Міус та Кринку до річки Лугані і нею – на Донець; здебільшого межа з Кальміусу переходила на Кривий Торець і, прихопивши трохи лісів за Дінцем, тяглася до устя Береки, а звідти переходила на Оріль і цією річкою діставала вже Дніпра.

Татари довго не хотіли визнавати жодних меж із запорожцями і, вважаючи всі землі своїми, не тільки переходили ними за нападів на Україну й Московщину, а навіть у спокійні часи кочували там із великими табунами коней. Доки козаки не мали своїх постійних осель, опріч Січі, вони не турбувалися про це, але вже на початку XVII століття, як тільки почалася боротьба із Польщею й запорозькі землі (найбільше на Правобережжі) стали забудовувати хуторами й зимівниками втікачі з України, то Військо Запорозьке заходилося обороняти свої межі зброєю, і татари, що випасували коней у степах, змушені були тікати до Криму без своїх табунів.

Ще довше стояли порожніми лівобережні землі. На сході козаки межувалися з донцями, і доки степи на Дінці були мало потрібні обом сусідам, там більше господарювали татари. А запорожці з донськими козаками жили у великій згоді, бо донці пішли від січовиків, які звели біля Дону місто Черкаськ, на честь черкаських козаків, за зразком Запорозької Січі. Донці й запорожці не раз спільно ходили походами на турецький Азов і навіть у Чорне море, та тільки-но береги Дінця стали залюднюватися, з-за них між обома козацькими громадами виникли непримиренні суперечки й ворожнеча. Та запорозька влада ще в XVI столітті поширилася аж до Дінця, бо року 1588-го московський цар Борис Годунов, випроводжаючи своїх посланців до Криму, наказував їм прямувати на Донець і там звертатися за охороною до запорозького отамана Матвія Федорова, що стояв на Дінці із козацькою залогою.

За Україною Запорозьке Військо довго не визнавало будь-яких меж, бо не відрізняло себе від неї; проте з часом, коли наприкінці XVII століття на Лівобережжі стали заводити московські порядки, а на Правобережжі поновилося польське панування, запорожці взялися обстоювати свої межі і з північної сторони, оберігаючи свої одвічні, политі кров'ю, вольності по річках Орелі, Тясмину, Висі та Синюсі.

У цих межах запорозькі землі впоперек перетинала річка Дніпро й розділяла їх на дві половини, не схожі одна з одною. На заході їх прорізали скелюваті байраки, порослі дубовими гаями. Ті байраки спускалися до Бугу, Інгулу, Інгульця, Саксагані, Базавлуку, Дніпра й інших річок, що текли у ще глибших берегах, оточених сторчовими скелями й перетятих порогами. На сході лежала майже рівнина. Річки Самара, Вовча, Кінські Води й Бер-да текли тут у розлогих долинах із ледь помітними берегами; лише біля Кальміусу та Дінця степи знову зводилися високими кряжами, а річки ховалися в глибоких долинах. У цій половині запорозьких земель ліси шуміли тільки на річці Самарі та на північ од неї, а ще над Кальміусом і Дінцем лісом було вкрито глибокі байраки. На південь же від Самари до самісінького Азовського моря розлягалися безкраї степи, порослі тирсою, дерезою, велетенськими будяками та де-не-де у довжиках – терниками.

Понад Дніпром, найчастіше лівим берегом, стояли добрі ліси, а починаючи від Хортиці більш як на сто верст простягалися вкриті непролазними лісовими пущами й очеретами луги, які звалися так: од Хортиці між Дніпром та Конкою до того місця, де вона впадає в Дніпро – Великим Лугом, а нижче устя Томаківки й до Базавлуцького лиману, який ще називають Великими Водами, ширився Луг Базавлуг. У пізніші часи обидва ці луги малися за один і звалися Великим Лугом, а нині їх називають у народі плавнями.

На всіх землях Війська Запорозького, окрім місцевості, вкритої лісами, розкинулися безмежні степи, деінде помережені високими мовчазними могилами – домовинами давніх кочових народів, із кам'яними «бабами» на версі. Там така висока трава, що з неї лише витикаються голови коней, а од волів тільки визирають роги. Коли взимку випадає сніг, то рясна трава не дозволяє йому лягти на землю і тримає весь час на собі, й худоба та коні, розгортаючи сніг ногами, можуть пастися в степах цілу зиму.

У запорозьких степах завжди водилось багато звіра й птиці. Перш за все там косяками гасали дикі коні, яких козаки називали «тарпанами». Вони трималися тут довго, навіть у XVIII столітті, і зникли тільки тоді, коли після зруйнування Запорозької Січі 1775 року ці землі стали чорніти під плугом.

Окрім тарпанів, у степах та лісах жили вовки, лисовини, дикі коти, олені, кози, бабаки, вепрі, ведмеді, зайці, сайгаки, борсуки, горностаї, хорки, бобри (їх називали на Запорожжі водяними свинями), куниці й видри (виндихи). Із гадів у степах плазували величезні полози, жовтобрюхи, гадюки та всіх барв ящірки. Із птаства у степах і лісах були дрохви, хохітва (стрепети), журавлі, лелеки, тетерева, куріпки, чайки, зозулі, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлиці, соловейки, гайворони, гави, сороки, чижі, щиглики, жайворонки та інша птиця, а по річках та у Великому Лузі: лебеді, баби (пелікани), гуси, качки, чаплі, мартини (морські чайки) та кулики. Всього того водилася така сила, що, було, як злякаєш дичину пострілом, то вона, злетівши в повітря, заступала сонце.

У річках плавала неймовірна кількість риби. На протоках Великого Лугу та в Самарі й Домоткані риба рухалася такими щільними зграями, що її можна було виловлювати руками. Тут, а також на Бузі, Берді й Кальміусі, водилися: осетри, білуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, секрет (судак), щука, окунь, тарань, рибець, марина, лящ, чехоня, оселедець, карась і безліч дрібнішої риби. Білуги й соми сягали до трьох сажнів завдовжки, та й інша риба була втричі-вп'ятеро більша за теперішню. Раки в Самоткані, Домоткані, Самарі, Сурі й по плесах степових річок так само, як і в озерах Великого Лугу, траплялися майже в лікоть, до того ж, їх була сила-силенна.

Запорожці мали з чого прожити на своїх вольностях, і вони немарно зі зброєю обстоювали недоторканість своїх володінь із XV аж до кінця XVIII століття. Найбільше давав для Січі риби й дичини Великий Луг, і козаки так оспівували його:

Ой Січ – мати, ой Січ – мати,

А Великий Луг – батько;

Гей, що в Лузі заробити,

Те у Січі пропити!

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Запорозькі вольності й уклад військового й громадського життя на Запорожжі

* * * * * * *


Читайте також - Ой, Січ - мати


Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2018 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org