Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Sat, 22 Sep 2018, 06:15
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиЗадунайська Січ

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Шукання страченої волі (1776 - 1828 роки)

* * * * * * *

Значно упертіше змагалося запорозьке козацтво за свою волю на Дунаї. Року 1785-го більша частина задунайських запорожців перейшла в Цісарщину на річку Тису. Там козаки перебули всю війну Туреччини з Росією років 1787 – 1791-х і, запевно, повинні були брати в ній участь проти турків, бо в перші часи тієї війни австрійський цісар був у спілці з царицею Катериною. На жаль, про життя запорожців у Цісарщині історики досі не знайшли майже жодних відомостей. Нема сумніву тільки в тому, що прожили козаки на Тисі біля 20 років і покинули австрійські землі біля 1804 – 1805 року.

З яких причин залишили запорожці Австрію, теж невідомо, хоч можна думати, що сталось те через земельну тісноту. Долина річки Тиси в ті часи була вже густо залюднена й запорожці мали неодмінно щодня, щогодини змагатись за одмежовані їм грунти, а тому можливі були й криваві сутички з угорцями, за що австрійський уряд, мабуть, і утискував запорожців. До того ж, не було тут і того, що так любили запорожці: розлогих степів, рясних дібров та рибних лиманів. Згадки про минуле знову манили козаків на Дунай – ближче до рідної України, адже стало всім ясно, що, відірване од рідного краю, запорозьке товариство за кілька десятків років зрештою вимре. Щоб не допустити того, запорожці, за згодою турецького султана, перейшли на нижній Дунай у Сеймени, де стояли Кошем їхні задунайські брати.

Під час того переходу якась купка запорожців, що мали за гріх служити бусурманському цареві проти християн, одкололася й подалася через Венецію на острів Мальту, де в ті часи ще животіли Мальтійські лицарі, схожі за своїм життям із запорожцями. Хоч історичних джерел про цей поділ запорожців ще ніде не одшукано, проте про нього цілком ясно згадує запорозька пісня, записана в пізніші роки на Дунайських гирлах.

Ой, повійте, вітри, та все низовії,

Та на наші лодки – та все дубовії,

А на наші реї – та все кедровії.

На наші паруси – та все шовковії!..

Ой, зажурився сивий соколочок:

Ой, бідна наша, наша головонько,

А, що не вкупі наші брати сіли.

Наші брати сіли та й пісні запіли –

Один у москаля, другий у турчина,

Третій у малтиза служить за одежу.

І той гірко плаче за польськую межу:

Ой, ти москаль, ой, єретичний сину,

Запропастив Польщу – ще й нашу Вкраїну!

Од завершення війни Росії з Туреччиною, себто з року 1791-го, й до початку нової між цими державами, року 1806-го, історія не має майже ніяких звісток про задунайських запорожців, а проте подальші події доказують, що вони жили на Дунаї, добре зберігаючи свою волю та свої запорозькі звичаї. Січі Запорозької, коли розуміти її обов'язково з окопами та куренями, може, в Сейменах і не було; запорожці жили там, як засвідчують народні перекази, у землянках та в бурдюгах, а проте неодмінно існувала січова військова рада, яка й не допустила до розпаду запорозької громади й до забуття козацьких звичаїв. Була, напевне, там і своя церква, яка вберегла запорожців од потурчення.

Хоч за 30 років, що минули після зруйнування Запорозької Січі на Дніпрі, чимало січовиків склали свої кістки в чужих землях, турецьких та німецьких, а проте Військо Запорозьке на Дунаї не зменшувалось. Тому сприяли, як одібрання од Чорноморського війська земель між Бугом та Дністром, так і пригнічення на Україні селянства кріпацтвом, од чого люди завзятої вдачі тікали світ за очі, а найбільше – на Дунай, до запорожців.

Чимало втікачів давала Правобережна Україна, де, після поділу Польщі, переходу Київщини, Волині й Поділля під Російську державу, було заведено тяжке кріпацьке ярмо, як і на Лівобережжі. Ті сумні часи народ український згадує, між іншим, у такій пісні:

Наступала чорна хмара, настала ще й сива.

Була Польща, була Польща, та й стала Росія:

Женуть батька в степ косити, сина – молотити,

Третю дочку, паняночку, – тютюну садити,

А невістку з свекрухою на лан жито жати.

Сіли вони обідати, гіркий їх обіде,

Озирнуться позад себе – аж економ їде.

Під'їжджає пан економ, канчук розпускає:

«Чому, чому, вражі люде, усіх вас немає!»

«Економе, добродію, що маєм робити?

Покидали малі діти, нікому глядіти».

«А я звелю ваших діток в ставках потопити,

Да всім же вам, вражим людям, в роботу ходити!»

Ходить попок по церковці – і книжку читає:

«Ой, чом же вас, добрих людей, у церкві немає?»

«Ой як же нам, добродію, у церкву ходити.

Од неділі до неділі кажуть молотити!»

Чимало доброго й загартованого боротьбою товариства давало задунайським запорожцям Чорноморське військо навіть і після переходу на Кубань. Про це свідчать, як народні перекази, зібрані добродієм Кондратовичем у Добруджі, так і деякі варіанти козацьких пісень про одбирання земель по Дністру.

Дарували ж нам землю од Дністра до Бугу,

А гряницею по Бендерську дорогу.

Дарували, дарували та й назад одібрали,

А нашу землю на вражих панів роздали.

Дарували, дарували та й назад одібрали,

А нас, козаченьків, на Кубань-річку заслали.

А ми ж, козаченьки, там не схотіли жити,

Посідали на лодочки та й за Дунай махнули.

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Шукання страченої волі (1776 - 1828 роки)

* * * * * * *


Читайте також - Ой, Січ - мати


Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2018 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org