Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Sat, 22 Sep 2018, 06:06
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

www.ukrlegenda.org







Українські легендиПерехід чорноморців на Кубань

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Шукання страченої волі (1776 - 1828 роки)

* * * * * * *

2 липня 1792 року було видано царського указа про те, щоб флотилія Чорноморського війська негайно рушала на Тамань. Чепіга зараз же звелів скликати піших козаків в Аккерман, де вже стояли запорозькі байдаки. Почалися збори, про які згадується в пісні:

Ой, тисяча, ще й сімсот дев'яносто другого року,

Прийшов указ від цариці, аж із Петербурга-города.

А щоб пан Чепіга та пан Головатий

Усіх запорожців зібрали та на Кубань вайлували.

Ой, пора нам, братця, в поход убираться

Та з Дністром прощаться.

Ой, прощай ти, Дністре, ти, річенька бистра!

Та поїдем на Кубань пить водиці чистої.

Ой, прощайте, курені любезнії,

Треба від вас повалити на чужі землі.

Коли в Аккермані зібралося біля 4000 козаків, за дорученням Коша полковник Сава Білий посадив їх на 50 байдаків та одну яхту й перевіз морем у Очаків, а полагодивши там деякі байдаки, рушив далі навкруг Криму на Тамань, куди й прибув 25 серпня. З ним було: полковників – 4, осавулів – 4, хорунжих – 4, квартирмейстерів – 4 сотників – 51, отаманів – 20, пушкар – 1, гармашів – 124- всієї ж старшини й козаків – 3847 душ.

Слідом за флотилією, Чепіга вирядив на Тамань через Керч 600 піших козаків із полковником Кордовським, які так само безпечно прибули туди. Казна видала чорноморцям на новому місці 1000 колод лісу, й вони зараз же заходились будувати на руїнах давніх міст Тамані та Темрюка курені й інші військові споруди, а після того взялися до рибальства.

2 вересня кошовий Чепіга, зібравши в Слободзеї комонних козаків, відправивши молебна, рушив у похід суходолом із 2000 вершників, із військовими клейнодами й похідною церквою. Він повів військо на Сокільський перевіз на Бузі, а далі через усе Запорожжя за Дніпро й за Дін. Йдучи Запорожжям, не пізнавали вже старі січовики своїх степів, і мимоволі на їхні очі набігали сльози, коли замість безкрайнього простору вони бачили витолочені поміщицькими отарами трави, стріхи панських будинків і багато сіл із чужесторонніми людьми: литвинами, молдаванами, арнаутами, греками, сербами й великоросами. Тарпани та олені за 17 років зовсім зникли із степів і перейшли за Дон – туди, куди тепер рухалися й запорожці.

Тільки 23 жовтня отаман Чепіга прибув до межі земель Війська Чорноморського і став на зиму в покинутому Ханському містечку, на правому боці річки Єї, біля її устя. З ним було 2063 козаків та старшини.

Найтяжче завдання дісталося Головатому. Треба було підняти й перевезти у новий край одружених козаків із їхніми родинами. Плач стояв поміж Бугом та Дністром. Жінки й діти не хотіли кидати осель, до яких за три роки вже звикли й біля яких чимало попрацювали. Коли Головатий запросив перезаписатися, хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишатися на Буджаку, то виявилось, що тільки січовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися податися на Тамань; всі ж із запорозьких поселян, не бажали залишати своє господарство. А до того часу між Бугом та Дністром вже існувало 25 козацьких сіл, не рахуючи окремих хуторів.

Та не вспіли ще сімейні чорноморці розпродати свої хати й худобу, як на Подністров'я налетіли пани з грамотами на вічне володіння землями, а коли де траплялись люди, то вони їх проголошували своїми кріпаками. Таким чином, дуже багато запорожців, які щойно вибились із неволі, тепер опинилися в кріпацтві, а на Кінбурнській стороні граф де Віт замежував собі цілу слободу чорноморців Забаринську, в якій було навіть управління Кінбурнської паланки Чорноморського війська, і всіх людей, що жили в слободі, разом з усім їхнім добром та господарством, записав своєю власністю. На накази Головатого козакам, щоб виступали з паланками до Слободзеї, де Віт не звернув ніякої уваги й нікого з козаків не випустив. Головатий скаржився на лютого пана генералові Каховському, та його скарга не мала наслідків – так усі сімейні козаки Кінбурнської паланки й лишилися під панами разом зі своєю старшиною. Так же вчинили і граф Безбородько, і генерал де Рібас, і Державін, і Глинка й інші. Просто кажучи, року 1792-го вдруге відбулося все те, що чинилося 15 років до того на Запорожжі: козаків, щоб не йшли у військо, забивали в колодки, замикали по льохах, віднімали від них жінок та дітей, а хто намагався тікати, у тих одрізували оселедці.

Кого із сімейних чорноморців не встигли захопити пани, ті почали розпродувати свої хати й маєтки, а скуповували їх за безцінь місцеві урядовці. Чорноморська старшина дбала про те, щоб якнайбільше вивести народу на Кубань і вмовляла всіх кидати Дністер:

Харко листи засилає,

На Кубань-річку закликає:

Дарує лісами, вільними степами

І ще й рибними плесами…

Нарешті 26 квітня року 1793-го, після молебна в Слободзеї, Головатий поділив весь свій великий обоз на 20 валок і вирушив до Бугу. З ним було всього біля 2000 старшини та козаків, не рахуючи їхніх родин. Переправившись через Буг на Сокільському перевозі, а через Дніпро у Бериславі, Головатий поділив переселенців на дві частини й послав одну на Керч і Тамань, а другу: через Дін – до Єї.

Це переселення сімейних складалося далеко сумніше, ніж одиноких. Знову ж сталося те, що й під час «Згону» після руїни Чигирина:

Течуть річки із-за гори мутні,

Ідуть люди із городів смутні,

Покидають вжитки, пасіки любезні

І предорогії грунти.

Коли підрахувати всіх козаків, що перейшли на Кубань із Савою Білим, Кордовським, Чепігою та Головатим, то виходить всього біля 8200 душ, а проте в проханні, що возив Головатий до столиці, Кіш налічував тих, що під час війни з турками служило, 12 622. Куди ж поділося решта – 4000 козаків? Не могли ж стільки захопити поміщики. Правда, біля тисячі душ запорозької сіроми, що не мала за що переселятись, довго вешталось по заробітках у південному краю, доки осавул Черненко, зібравши їх в Одесу, вирядив-таки за поміччю генерала де Рібаса на Кубань; а все-таки не вистачало чимало чорноморців, через те треба гадати, що під час згону з Дністра чимало їх пішло не на Кубань, а на Дунай.

У цьому немає нічого дивного, бо Чорноморське козацтво не могло не помітити, як стародавні запорозькі звичаї у війську порушувалися, починаючи з заборони щорічного вибору старшини, використання козаків на казенних роботах і таке інше, тоді як у Задунайському запорозькому війську стародавня регула ще зберігалася досить чистою, і простому козацтву жилося далеко вільніше. Шукання волі й примусило їх зректися Кубані та перейти на Дунай. Цей факт стверджується й текстом народної пісні:

Дарувала нам цариця землю

І всі чотири лимани:

Гей, ловіть, хлопці, рибу

Та справляйте жупани.

Ми думали, миле браття,

Що ми жупани справляли,

Аж ми собі, миле браття,

На ніженьки кайдани заробляли,

Ой, ходімо, браття, до церкви

Та помолимося богу,

А чи не дасть нам, братця, господь

Аж за Дунай дорогу.

Ой, устали раненько

Та важкенько зітхнули,

Та підняли паруса вгору,

Та за Дунай махнули.

Ой, спасибі тобі, Катерино,

Та за твою ласку,

Що ти спекла на Великдень

Нам гречану паску.

Ой, спасибі, Катерино,

Та за твою волю,

Що нам показала

За Дунай дорогу…

Тяжко довелося запорожцям-чорноморцям у перші роки на своїй новій Україні. Одночасно вони будували оселі и оборонялись од нападів черкесів. Прикубанські степи тоді були такі саме, як степи Запорожжя сто літ до того. Там, на Чорномор'ї, буяли височенні й рясні трави, такі ж водилися у степах птахи і звірі, навіть дикі коні (тарпани), а по лиманах та озерах ловилася така ж сила риби. В одному тільки степи Чорномор'я були гірші за степи Запорожжя: вони лежали низько над морем та над річка ми, мали багато боліт, особливо на Тамані; не було т чудових, глибоких, скелюватих байраків Запорожжя, майже зовсім не росли ліси, а замість того шуміли очерети на розлогих, болотяних берегах річок; вода там стояла на цілі верстви, й від того козаки хворіли на пропасницю що зводила зі світу навіть літніх, кремезних, мов дуби січовиків.

Головний Кіш Війська Чорноморського став біля річки Кубані в Карасунському Куті; курені ж осіли окремої слободою або станицею. Місця для станиць оглядав та визначав сам Чепіга з представниками куренів; кому як місце, тягли жеребки. До 38 куренів, що завжди були Війську Запорозькому, на Кубані додали ще два: Катерининський та Березанський. Бездомівні козаки (бурлаки) могли й не вирушати в станиці, а жити в Катеринодарі, й для них там були побудовані курені, або, по-новому кажучи, казарми.

Найтяжча руїна запорозькій регулі дісталась од тих же людей, які двадцять років клопоталися над поновленням Війська Запорозького. У січні 1794 року Чепіга, Головатий та військовий писар Котляревський видали й оголосили уклад Чорноморського війська під назвою «Порядок общей пользы». Зроблено те було без обміркування на козацькій раді й навіть без відома й бажання козаків. Затверджені на своїх посадах владою «Великого Гетьмана» Потьомкіна, підвищені російськими чинами та обдаровані кавалеріями, привідці Чорноморських козаків вже не хотіли радитися з товариством, маючи його за щось нижче від себе, і ще більше не бажали мати над своєю діяльністю контроль із боку військової ради.

У виданому зазначеним тріумвіратом «Порядке общей пользы» зовсім не згадано про військову раду, так наче її ніколи й не існувало на Запорожжі. Така зміна цілком стосувалася поглядів російського уряду, який, ще з часів царя Олексія Михайловича, неприхильно дивився на військову раду в запорожців, і тому, можливо, що Головатий своїм «Порядком общей пользы» скасував цю раду через домагання вищого російського уряду.

Той же «Порядок» забезпечив військовій старшині, «яко вождям-наставникам», право на «вечное спокойное владение» землями, себто затвердив приватну власність на землі, яка за царською грамотою була призначена всьому Військові. Зрозуміло, що з цього почалося розмежування чорноморців на панів та козаків, як велося із часів Мазепи й на Україні. Ті пани, або старшина, стали добиватися російських армійських чинів, а чимало їх уже й мали ще з турецької війни – і з того пішов поділ козацтва, як у регулярному російському війську, на офіцерів та нижніх чинів. Тож про запорозьке товариство за таких обставин уже годі згадувати.

Нарешті порушена була запорозька регула щодо жіноцтва. Січі, або Коша, на Кубані вже не було. Катеринодар, у якому жила козацька сірома, не був Січчю, а був містом, де мешкало жіноцтво. Та й узагалі сірома, якої прибуло на Кубань біля 60 000 душ, хутко зменшувалась у своїй кількості, почасти вимираючи, почасти одружуючись. Про це дуже дбав тепер військовий уряд, бо навіть у «Порядке общей пользы» на окружні правління покладався обов'язок: «для распространения семейственного жития холостых к женитьбе побуждать». Сімейні основи, зрозуміло, справили великий вплив на уклад козацького життя, хоч далеко менший, ніж перші три причини.

Таким чином, завдяки «Порядку общей пользы» на Чорномор'ї через кілька років од запорозьких звичаїв лишились одні згадки.

Тільки один раз запорозька сірома раніше, ніж вимерти або занепасти душею, захвилювалась і зробила спробу підняти з домовини стародавні запорозькі звичаї. Ця хвилина відома в історії під назвою «Персидського бунту».

В липні року 1794-го два полки чорноморських вершників під бунчуком отамана, старого Харка Чепіги, були вислані в Польщу, де, між іншим, брали участь у штурмі Праги та Варшави. Не встигли вони в останні дні року 1795-го повернутися з далекого походу в Катеринодар, як у лютому року 1796-го кошовому знову наказали вирядити два полки відбірних козаків у Астрахань для війни з персами.

Полки ті повів військовий суддя Головатий. Весь перський похід склався невдало. Вже в Астрахані чорноморці од незвичного повітря почали хворіти; коли ж їх перевезли морем до Баку, то хвороби ще збільшились, і козаки почали мерти. З тої недуги вони занепали духом, а тут ще й війна тяглася дуже нудно, бо ніяких боїв не було, а замість того козаків змушували тяжко працювати. Незадоволені – почали тікати. А куди – з такої далекої сторони?

Почули чорноморці, що в грузинського царя є вільні козаки – 800 душ із кошовим отаманом Розтрьопою – і що цар Грузії платить добре жалування; того було досить, щоб козаки з околиць Баку почали тікати понад річкою Курою до Грузії. Зникло, мабуть, не більше сотні, та чи знайшли вони в Грузії козаків, чи загинули в чужій стороні з голоду, чи дісталися татарам та персам у неволю – невідомо.

Почав хворіти біля Каспійського моря й сам Головатий і 28 січня року 1797-го помер. Трохи раніше, а саме 14 січня, помер у Катеринодарі Чепіга, так що старшим у війську лишився військовий писар Котляревський, та й той незабаром поїхав на коронацію царя Павла І. Там Котляревський сподобався цареві й 27 липня 1797 року, без вибору й бажання Війська Чорноморського, його призначили «Військовим отаманом». Цим указом царя Павла І зрештою скасовувалися виборчі права козаків і сама назва «Кошового отамана».

* * * * * * *

Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \

    \ Шукання страченої волі (1776 - 1828 роки)

* * * * * * *


Читайте також - Ой, Січ - мати


Українські легенди






[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2018 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org